«Запах фіалки», пригодницька повість

Володимир Кобзар

– Чого зразу курив?.. Я вже давно не курю. (Я не курив днів три, але це було для мене багато, – «давно», – тому я вважав, що сказав сущу правду).

– Бре? – засумнівалася мати, дивлячись у мої чесні–пречесні очі.

– Хрест на пузі! – перехрестився я.

– Хто це так хреститься, безбожнику? Ось як візьму ломаку!

– Та я хотів сказати, – хрест на груди, мамо. А ви вже зразу до ломаки…  Я виглядав, чи не їдуть чумаки. 

При згадці про чумаків мати вгомонилася і спитала з надією:

– Щось набачив?

– Та ні, не видно. Навіть за Кучерявими Могилами не курить.

­– Ой пора вже. Щось мені сон поганий наснився… А ти злазь, і паняй до діда на пасіку.

– А чого не Василь?

– Він молотить. Злізай!

Брат Василь, старший за мене на два роки, був «бравий парубок», як казали про нього молодиці й тітки. А деякі дівчата в селі аж мліли, забачивши його. Шо вони в ньому находять, ці дурні дівчата? Ну, довгий як гілляка… Ну, співає на вечорницях, аж дівчата в рота йому заглядають… Та я майже такий самий, трохи нижчий, але ж я ще ростиму і, може, пережену його… І співати навчуся, треба тільки, коли мати на бачить, більше курячих яєць пити… Клятий Василь ще й Наталку відіб’є у мене!.. Це що, і він захоче її нюхати? А може йому закортить ще й цілувати її?.. Ти диви, який!..

Василь зрання молотив у клуні зерно, і лише зрідка вибирався витрусити устюки й подихати чистим повітрям. Але я все одно був на нього сердитий, що він либиться до моєї Наталки, хоча вже женихається з Галею із сусідньої Скаржинки. Заодно, я трохи сердився й на Наталку, що вона теж усміхається до Василя та й до інших хлопців.  «Нічого, ти ще на кутні либитимешся, – казав я подумки Василеві. – Ось я стану правдивим чумаком! Або пасічником! Або… Тоді побачимо, як воно буде!» 

Тут піді мною затріщала гілляка, і я мусив притьма спускатися вниз.

 

 

 

Розділ другий

Дід Ку. – Парсуна, секретна карта і ліворвер. – Де прадідовий скарб? –  Читання книжок

 

Мого діда звуть Митрофан, а по–вуличному – Ку. Таке прізвисько причепилося до нього ще в дитинстві, коли він замість слова «кажу», говорив лише: «А я тобі ку!»

Дід Ку відслужив у москалях двадцять років і був звільнений у «чисту отставку» після поранення в живіт і каліцтва лівої руки. Але навіть після цього в селі не забули його дитячого прізвиська. В очі йому, звісно, так ніхто, крім ровесників, не казав, бо міг заробити у вухо, але позаочі, щоб розрізнити, про кого ідеться, говорили «Ку». Якщо дід з’являвся напідпитку у сільській лавці, де купував нам, онукам, гостинці, то молодиці й тітки перешіптували за його спиною: «Іч, Ку пішов. Бач, як вишиває. Мабуть уже кукукнув чарчину». Вони були невдоволені дідом через те, що він, ставши удівцем, геть не звертав на жіноцтво жодної уваги.

 З війни дід Ку привіз «парсуну» і дуже нею пишався. Він казав, що цю парсуну намалював художник, якого звали чи то Тім, чи то Там.

«Може – Тут?» – якось перепитав я.

«Я тобі сказав, що Тім, – обурився дід. ­– А може й Там.. Але не Тут!»

На парсуні дід красувався в мундирі. На голові була кругла шапка млинцем з околишем. На погонах виднілася цифра «31» –  номер флотського екіпажа, в якому служив дід. На портреті він був дуже молодий, майже як зараз мій батько.

Дід Ку вернувся додому в цьому ж мундирі з медалями на грудях. Мундир висів у хаті на покуті, поруч з образами. Дід надівав його тільки на великі празники. Спочатку на мундирі було три медалі. Але торік дід продав одну медаль, перестав надівати мундира, а потім геть заховав у комірчину. «Ще почнуть ляпати язиками, шо я пропив медаль», – пояснив матері, коли вона спитала, чому він заховав мундир. Насправді ж, дід продав медаль, щоб купувати мені книжки для науки.

Сторінки