«Steck як боротьба за читача і людське щастя», рецензія на книгу Ксенії Заставської «Steck. Мереживо життя»

«Найкраще пишеться, коли в душі свято любові», – занотував колись у щоденнику один з популярних письменників. Ці слова так і хочеться поставити епіграфом до роману Ксенії Заставської «Steck. Мереживо життя», хоча це твір глибоко драматичний, у ньому багато похмурих і трагічних сцен. Але гостро відчувається, що все тут в ім’я любові й усе продиктовано нею. Три головні героїні твору гаряче і пристрасно закохуються, віддано і чисто проносять через усі терни життя свої почуття, наполегливо борються за щастя всупереч неприхильному життю і жорстоким умовам безпросвітньої дійсності. І описи глибоких душевних переживань належать до кращих у творі, хоча авторка і не вдається до надмірної деталізації і аж надто глибокого психологічного аналізу.

«Мої героїні мають однакове ім’я – Агнеса. Три повторювані імені, три жінки – три різні долі, але як вони схожі у своїй цілеспрямованості, силі духу, вмінні любити, й варто без пафосу додати – в патріотизмі… Героїні роману вміють любити. Можливо, комусь видасться, що їхня любов схожа на казку. А кому з нас не хотілося б звідати саме таке почуття – неземне і особливе?.. І щоб обов’язково кохання було взаємним і тривало все життя. Адже це таке щастя – зустріти людину, яку чекаєш і яку ні з ким не можна порівняти. Коханих не порівнюють ні з ким, їх просто люблять».

Щоб взятися за перо, письменник, безперечно, має отримати якийсь внутрішній поштовх. Його дають певні душевні стани – радість, зачудування красою світу, схвильованість, подив, що переростають у натхнення. Можна писати і з почуття обурення, гніву, болю (у такому випадку Лев Толстой говорив: «Не можу мовчати») чи страждання (у Достоєвського: «Щоб добре писати, треба багато страждати»).

Тільки тоді, коли такі стани спонукують шукати відповідні слова, письмо має сенс. Переживання знаходять потрібну форму виповіді, і слова отримують енергетику настрою, стають його носієм. Якщо цього немає і письменник пише з принуки або з холодним розмислом, виходить гола схема.

Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що поштовхом для написання нового роману «Steck. Мереживо життя» послужив цікавий сюжет, що потрапив до рук письменниці. Сюжет, що викликав у неї глибокі переживання, одразу запав у душу і змушував серце битися дужче і бентежніше. Все це згодом вилилося в оповідь, справді живу і незмінно схвильовану. Інша річ, наскільки авторка його наповнила, розширила, домислила, забарвила художніми ошатностями, бо все це не таке посутнє, ніби додаткове, а первинним залишається  інтригуюча колізія, напружений розвиток подій, справжнє плетиво, чи, точніше сказати, гобелен життя.

На цьому варто зупинитися більш детально.

Головна героїня роману одеситка Агнеса Заславська купує для своєї бабусі Софочки старе піаніно «Steck» і випадково у тайнику, зробленому в ньому, знаходить щоденник Ганни Заславської, яка колись давно проживала в Острозі. Жінка розповідає про свою драматичну долю, про те, як потрапляє під сталінські репресії і опиняється в сибірській безвісті, де в неї після згвалтування народжується дочка, яку вона називає Агнесою. Таким чином появляється повна тезка героїні, яка, щоправда, пізніше стає Жуковою. Згодом гувернанткою до Агнешки наймають дівчину, литовку за національністю, яка теж зветься Агнесою. І ось дві Агнешки повертаються на малу батьківщину одеситки Агнешки. Таким чином, тісно переплітаються долі трьох Агнешок, представниць трьох народів – литовського, українського і польського. Але твір захоплює не тільки тим, а добре змальованими подіями трагічного ХХ століття, чітко розставленими акцентами і високим духом патріотизму, зрештою вираженою україноцентричністю авторки.

Письменниця все робить для того, щоб читач, який взяв у руки її твір, не відклав його, не дочитавши до кінця.

Основний критерій в літературі, звичайно ж, цікаво це чи ні. Без хвилюючого зацікавлення немає руху вперед. Твір може бути написаний стилістично вишукано, добротно скомпонований і з правильними акцентами, але якщо він нудний, в’ялий і аморфний, мало хто спроможний пересилити себе і не відкласти читання.

Письмо має зачаровувати, полонити, в ньому має бути щось невловимо-вабливе, притягальне, що неможливо передати словами і відчуваєш тільки на рівні душі. Не скажу, що все у Ксенії Заставської таке бездоганне, але даром приваблювати читача вона володіє.

«Коли я милуюся осінніми барвами, подумки потрапляю в епоху бароко з її величною пишнотою і вишуканими розкошами, де віддавалася перевага пурпурово-багряному в позолоті. І  звичайно ж, цієї пори року ловлю себе на думці, що десь глибоко в моїй душі лунає чарівна музика Антоніо Вівальді. Так, ви здогадалися – «Пори року. Осінь». І це також не випадково, що саме Вівальді, адже він представник епохи бароко…

Отже, осінь, бароко. Дні ще теплі, але це вже не та впевнена у своїй тривалості й силі, а тому спекотна й часом нещадна до людей, літня задуха. На щастя, їй на зміну приходить напрочуд ласкаве вересневе одеське літо – оксамитовий сезон».

Усе в Ксенії Заставської заради інтриги, захоплюючого плетива подій і людських доль. Вона добре знає, що може зацікавити читача, що його хвилює, чого він шукає в белетристиці, і непомильно робить на це ставку, чи, інакше кажучи, поціляє в яблучко цікавості. А далі демонструє добре сконструйовану композиційну архітектоніку, уводить в живу тканину оповіді щоденникові нотатки героїнь, документи, епістолярій, сновидіння, тісно пов’язує минулі події з сучасністю.

«Steck. Мереживо життя» – книга, написана з позицій гуманізму, і в ній авторка чітко і правильно розставляє політичні акценти, дає справедливу оцінку тоталітарному радянському режиму й високо оцінює визвольну місію УПА.

«Тисячі бійців УПА йшли на боротьбу з однією думкою – здобути Україну або загинути у боротьбі за її свободу».

А як цікаво та інтригуюче описано історію перебування Шухевича в Одесі. «Не знаю, чи був Соломон Якович знайомий із командиром УПА особисто, та коли в того виникли проблеми зі здоров’ям у 1947 році, енкаведисти це знали й активно шукали у Львові всіх, до кого він міг би звернутися. Соломон Якович запропонував варіант – лікування в Одесі, у Лермонтовському санаторії… Спочатку «на розвідку» в Одесу вирушила зв’язкова й довірена особа Шухевича. Вона приїхала туди з фальшивим паспортом і провела в місті місяць. Потім їй вдалося отримати дві путівки, і вони удвох із Романом Шухевичем з документами на ім’я галицьких учителів вирушили до Одеси, де пробули червень–липень 1948 року… Після завершення курсу Шухевич і його зв’язкова повернулися до Львова – лікування допомогло, але через рік виникла потреба пройти повторний курс, і влітку 1949 року вони знову з тими ж самими паспортами вдруге поїхали до Одеси. Неймовірно, що розшукувана всіма існуючими органами людина в Радянському Союзі не змінювала зовнішності. Більше того, в його паспорті була вклеєна фотографія така сама, що була в його справі МДБ!»

Коли твір прочитується з цікавістю, то не думаєш над тим, які тут виражальні засоби, як автор будує сюжет, композицію і таке інше, все  ніби сприймається само собою, зміст знаходить собі потрібне русло, а коли текст нудний і прісний, то починаєш ремствувати на брак тропів, бідний словник, бачиш, чого бракує і чим би варто було наповнити твір...

«Steck» читаєш легко, відпружуюче, як дихаєш.

Відчувається також, що авторка почувала себе щасливою, працюючи над цією книгою, хоча події в ній надзвичайно драматичні й часто з трагічним відтінком та численними смертями. Але, як відомо, навіть трагічне мистецтво радісне в самому собі.

Якщо твір не робить щасливим навіть його автора, то навіщо він? І якщо  читання не може подарувати щастя читачеві, якщо в нього не закладений гормон щастя – серотонін, як сказала б одеситка Арсенія Велика, то краще йому взагалі не народжуватися. Коли текст не дарує естетичної насолоди – немає сенсу мозолитися над ним.

Письмо Ксенії Заставської постає з душевного піднесення, з натхнення, з світлої пісні серця, і це відчувається на рівні речення і слова. Акцентування фрази спонукує заглиблюватися у неї, шукати ключ до таємниці сюжетних колізій, які змушують запитувати: а що ж далі, далі?

Звичайно, все у цьому світі має дуалістичну основу. І де щастя, там сум, де радість – там біль, де любов – там випробування. К. Заставська підводить до думки, що нічого в цьому світі неможливо осягнути без болю, без муки, без страждань. І це глибоко закладено в підтексті її твору. Тут живе життя з його трагічним диханням і пульсуючою кров’ю. Ось фрагмент із щоденника Агнешки, датований 7 липня 1957 року: «Вранці у школі урок почався з того, що вчителька голосно оголосила:

– Діти! Сьогодні вночі сталася жахлива трагедія. Бандерівський загін напав на село Підгірне. Бандити спалили всі будинки, вбили мирних жителів, а деяких просто закопали живцем. Загинули дві наші учениці – Таня Миронюк і Галя Березовська. Давайте вшануємо їхню пам’ять.

Усі дівчата встали. Я теж встала і низько опустила голову. І плакала, бо тоді здогадалася, що це мій батько, переодягнувшись у форму вояка УПА, убивав, палив і живцем закопував людей. А Галя, яка загинула, останнім часом дружила зі мною, навіть восени пригощала грушами і яблуками, які приносила зі свого саду…»

Специфіка письма Заставської ще в тому, що вона уникає розширених портретних характеристик, а показує характер у діалозі й дії.

Діалог також рухає сюжет і служить засобом передачі особливо  напруженої психологічної колізії, як-от у такій сцені:

« – Я гадала, що ти сирота. Батько розповідав.

Агнеса притисла палець до губ.

– Мої батько з братом живі. Але про це ніхто не повинен знати. Коли прийшли росіяни, в будинку були тільки я і бабуся. Нас забрали. Тільки от бабуся… Вона померла на вокзалі від серцевого нападу, коли нас у вагони, як худобу, заганяли.

– Добре. Я нікому не скажу, – запевнила я Агнесу. – А чому мою маму вислали?

– Бо твоя мама, її брат Янек і сестра Агнешка, твоя бабуся – поляки. А нас – за те, що ми литовці. Українців теж висилали.

– За те, що вони українці?

– Так. Ми всі хотіли жити на своїй землі і нічого поганого не робили. Але прийшли росіяни і почали встановлювати свої закони. Вони організували колгоспи, відбирали в селян землю і худобу, у городян – квартири. Їм не подобалися наші традиції, наша мова…»

Авторські ремарки, як правило, лаконічні й навіть штрих-пунктирні, але це нітрохи не впливає на художній рівень письма, бо точні деталі, їхня місткість і промовистість в тих ремарках чи коментарях виправдовують стислість і, власне кажучи, обирають її як найоптимальнішу і найприйнятнішу форму.

Роман «Steck» задуманий і виконаний як психологічний. У ньому багато сцен, що змушують читача глибоко перейматися долею головних героїв, вболівати за них, співпереживати з ними. А ще це свого роду боротьба за здорову, світлу, відпружуючу для серця лектуру і водночас боротьба за людську душу і звичайне земне щастя. Боротьба усупереч всьому – тотальному тиску нелюдської системи, неприхильних до людини обставин, драматичної долі, ворожнечі оточуючих обставин і зраді найближчих людей. Боротьба, з якої важко вийти переможцем, але без якої життя втрачає усякий сенс і без якої неможливо врятувати душу для безсмертного життя.