«Steck як боротьба за читача і людське щастя», рецензія на книгу Ксенії Заставської «Steck. Мереживо життя»

«Найкраще пишеться, коли в душі свято любові», – занотував колись у щоденнику один з популярних письменників. Ці слова так і хочеться поставити епіграфом до роману Ксенії Заставської «Steck. Мереживо життя», хоча це твір глибоко драматичний, у ньому багато похмурих і трагічних сцен. Але гостро відчувається, що все тут в ім’я любові й усе продиктовано нею. Три головні героїні твору гаряче і пристрасно закохуються, віддано і чисто проносять через усі терни життя свої почуття, наполегливо борються за щастя всупереч неприхильному життю і жорстоким умовам безпросвітньої дійсності. І описи глибоких душевних переживань належать до кращих у творі, хоча авторка і не вдається до надмірної деталізації і аж надто глибокого психологічного аналізу.

«Мої героїні мають однакове ім’я – Агнеса. Три повторювані імені, три жінки – три різні долі, але як вони схожі у своїй цілеспрямованості, силі духу, вмінні любити, й варто без пафосу додати – в патріотизмі… Героїні роману вміють любити. Можливо, комусь видасться, що їхня любов схожа на казку. А кому з нас не хотілося б звідати саме таке почуття – неземне і особливе?.. І щоб обов’язково кохання було взаємним і тривало все життя. Адже це таке щастя – зустріти людину, яку чекаєш і яку ні з ким не можна порівняти. Коханих не порівнюють ні з ким, їх просто люблять».

Щоб взятися за перо, письменник, безперечно, має отримати якийсь внутрішній поштовх. Його дають певні душевні стани – радість, зачудування красою світу, схвильованість, подив, що переростають у натхнення. Можна писати і з почуття обурення, гніву, болю (у такому випадку Лев Толстой говорив: «Не можу мовчати») чи страждання (у Достоєвського: «Щоб добре писати, треба багато страждати»).

Тільки тоді, коли такі стани спонукують шукати відповідні слова, письмо має сенс. Переживання знаходять потрібну форму виповіді, і слова отримують енергетику настрою, стають його носієм. Якщо цього немає і письменник пише з принуки або з холодним розмислом, виходить гола схема.

Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що поштовхом для написання нового роману «Steck. Мереживо життя» послужив цікавий сюжет, що потрапив до рук письменниці. Сюжет, що викликав у неї глибокі переживання, одразу запав у душу і змушував серце битися дужче і бентежніше. Все це згодом вилилося в оповідь, справді живу і незмінно схвильовану. Інша річ, наскільки авторка його наповнила, розширила, домислила, забарвила художніми ошатностями, бо все це не таке посутнє, ніби додаткове, а первинним залишається  інтригуюча колізія, напружений розвиток подій, справжнє плетиво, чи, точніше сказати, гобелен життя.

На цьому варто зупинитися більш детально.

Головна героїня роману одеситка Агнеса Заславська купує для своєї бабусі Софочки старе піаніно «Steck» і випадково у тайнику, зробленому в ньому, знаходить щоденник Ганни Заславської, яка колись давно проживала в Острозі. Жінка розповідає про свою драматичну долю, про те, як потрапляє під сталінські репресії і опиняється в сибірській безвісті, де в неї після згвалтування народжується дочка, яку вона називає Агнесою. Таким чином появляється повна тезка героїні, яка, щоправда, пізніше стає Жуковою. Згодом гувернанткою до Агнешки наймають дівчину, литовку за національністю, яка теж зветься Агнесою. І ось дві Агнешки повертаються на малу батьківщину одеситки Агнешки. Таким чином, тісно переплітаються долі трьох Агнешок, представниць трьох народів – литовського, українського і польського. Але твір захоплює не тільки тим, а добре змальованими подіями трагічного ХХ століття, чітко розставленими акцентами і високим духом патріотизму, зрештою вираженою україноцентричністю авторки.

Письменниця все робить для того, щоб читач, який взяв у руки її твір, не відклав його, не дочитавши до кінця.

Основний критерій в літературі, звичайно ж, цікаво це чи ні. Без хвилюючого зацікавлення немає руху вперед. Твір може бути написаний стилістично вишукано, добротно скомпонований і з правильними акцентами, але якщо він нудний, в’ялий і аморфний, мало хто спроможний пересилити себе і не відкласти читання.

Письмо має зачаровувати, полонити, в ньому має бути щось невловимо-вабливе, притягальне, що неможливо передати словами і відчуваєш тільки на рівні душі. Не скажу, що все у Ксенії Заставської таке бездоганне, але даром приваблювати читача вона володіє.

«Коли я милуюся осінніми барвами, подумки потрапляю в епоху бароко з її величною пишнотою і вишуканими розкошами, де віддавалася перевага пурпурово-багряному в позолоті. І  звичайно ж, цієї пори року ловлю себе на думці, що десь глибоко в моїй душі лунає чарівна музика Антоніо Вівальді. Так, ви здогадалися – «Пори року. Осінь». І це також не випадково, що саме Вівальді, адже він представник епохи бароко…