«Світло горної любові або дещо про малу прозу Арсенії Великої», рецензія

Авторка сповідує традиційні методи і взорує на великих попередників, але її  реалізм не критичний, а, сказати б, поетично-магічний, а мета – показати наш час крізь призму людських доль. «Усе можна вигадати, крім психологізму», – наголошував великий Лев Толстой. Засвоївши цю настанову, письменниця відводить психології головну роль, і тому колізії в її творах завжди напружені, інтригуючі й прочитуються, що називається, з нестихаючою цікавістю, а портрети, за її власним зізнанням, «з відчутним нервом».

Найголовніша якість усіх без винятку міні-оповідань письменниці – абсолютна відкритість, сказати б навіть, оголеність душі.  А. Велика так беззастережно і сміливо розкриває свій внутрішній світ, що це мимоволі підкуповує і сприймається як своєрідна сповідь, звернена до провіденціального співрозмовника.

І що особливо важливо: написано це не просто сповідально-щиро і відверто, а талановито. У цієї прози рівний, глибокий і свіжий подих.

А ще тут особлива динаміка, внутрішня напруга і сила, що відчуваються у самій побудові фраз, цільній організації тексту. Незважаючи на трагічність подій, оповідь завжди осяяна всепереможною любов’ю до життя, потягом людської душі до краси, творення і добра. Відчувається, що рукою письменниці водить її величність Любов, що слово народжується з горіння серця, із зачудування  невмирущою красою світу, величчю землі та неохопністю таємничого всесвіту.

Є в цієї прози ще одна якість, яка підкуповує глибинно, – це драматичність. А. Велика – ловець напружених колізій. Але колізії тут не штучні, показні, більше вигадані, ніж справжні, як у молодих авторів, які не знають життя і компенсують відчутність досвіду щедрою фантазією, а вихоплені з самої гущі життя, напруга яких сприймається як усвідомлення неминучої сутності життя з її трагедійною барвою.

Не можна обминути і таку якість цих текстів, як філософічність. Відчувається, це  написано досвідченою і мудрою жінкою, якій багато дано і яка багато знає, незмінно працює над власним удосконаленням, а ще чимало пережила на своєму життєвому шляху, пізнала людей і світ в незліченних його виявах та проявах. Її роздуми над складними  онтологічними питаннями – навіщо людина приходить в цей світ? яке її призначення? що таке життя і час? як досягти щастя і зробити його ідеалом людини? – далеко не банальні і не трафаретні. 

У малій прозі Арсенії Великої все дихає світлом горної любові і краси, тому їй вдається замкнути між рядками таку ефірну субстанцію, як настій, що доступно далеко не кожному навіть професійному літераторові.

Створюючи малі прозові шкіци, А. Велика ніби тче мозаїчне панно, своєрідний орнамент характерів, колекцію внутрішніх станів, мозаїку, викладену зі скалок культурної пам’яті, яка – хочеться вірити – і з перебігом часу буде вабити та хвилювати, розчулювати  і полонити…