«Я загубив свій капелюх...»

Мирослав Лаюк
алила це все до біса наші однокласники грали у весілля де ми мали бути батьком і гостем але ми підкопували тополю вони вже грали у народження дітей і хрестини де ми мали бути акушером і священиком але ми підкопували тополю ми не любили її її огидних як розчавлений хрущ бруньок її пуху який ліз у ніздрі її висоти але ми підкопували тополю як гріх нашого народження через який усі ці страждання – я прийшов недавно туди де школа ціла а яма нашого дитинства заросла і тополя – уся вища шкільні дерева: береза мовлю що дерево є деревом а людина людиною і що дерево не є людиною а людина не є деревом називаю різні породи і якості різні букви складаю в гасла але трепета тобто осика на одному з уроків біології чи ботаніки рано чи пізно виявиться березою і проб’ється кількома кілками на краю футбольного поля куди м’яч рідко закочується вчитель хімії ідіот вчитель алгебри дебіл вчителька астрономії молодець вчителька малювання оу-є вчителька безпеки життєдіяльності небезпечна вчителька англійської мови нічого не знає про це життя вчитель німецької мови гітлер капут вчитель інформатики алкаш вчителька літератури наречена пушкіна вчителька історії перед якою я маю борги на відміну від… – я мовлю бо хочу образити якомога більше людей я мовлю бо хочу облагородити якомога більше дерев я мовлю бо хочу образити якомога більше людей але вони не вміють читати жоден жодна жодне з них не вміє читати мовлю але моє слово не виправить помилки воно навіть не назве їх береза не є березою слово моє словом не є шкільні дерева: дуб ріс так що розривав надвоє кисень і ріками тік кровавий озон (о2–о3) ріс так що прибивав усі рослини під собою щороку давав життя тисячі малих дубків але до осені нещадно убивав їх усіх як старий бог це на тебе тикала вчителька з вікна кабінету світової літератури коли говорила про символіку у «війні і мирі» – романі-епопеї на історичну тему графа толстого вона трактувала епізод де князь андрій думав що дуб тисячу разів правий «нехай інші молоді знову піддаються на цей обман а ми знаємо життя – життя закінчене!» а я на загальній фотографії хлопців мого класу єдиний із дванадцяти хто не дивиться у об’єктив бо зирить на гілля яке ти простяг над шифером другого корпусу і з твого гілля вилітають дикі голуби ми виросли під тобою дубе – колись один із нас зрубає тебе милостиня часом кажу правду аби думали що обманюю часом трясу аличу аби струсити пташок часом сідаю на бордюр у голубину компанію часом не читаю останню сторінку книжок часом хочу аби очі мої осліпли часом хочу помістити всіх голубів за ґрати часом пишу верлібри аби думали що не петраю римувати вдаю дурня а вони насміхаються і не бачать сарказму та коли дізнаються про свою біду – більше не впускають мене на поріг а я підходжу до найпершого храму обертаюся і далі швидко іду бо не маю милостині на всіх дівчинка з чорним півнем дівчинка з чорним півнем у руках стоїть у бур’яні біля дороги а поруч сідає інший великий птах і вмощується дівчинці у ноги там кінський щавель дрижить іржаво як півняче серце намочене а інший болотяний птах зеленою павою хоче сісти на плече і крильми тріпоче дівчинко з півнем відпускай його мокре серце в руки іншого птаха бери ритм наче срібне маленьке люстерце дивися на стук мов на себе згори як бог дивиться – і птаха затхлий мокрий вид надсилає з поміткою «дівчинко не згори!» 



 
 

Сторінки

Выпуск №3 2016 (9)