«Пропащий час українства (без Михайла Драгоманова)», рецензия

Володимир Базилевський. Замах на Бога. – Київ: Бібліотека газети „Літературна Україна“, 2014. – 122 с.

         Я не полемізуватиму ні з Михайлом Драгомановим (про цього чоловіка ще варто було б поговорити в контексті означеної теми), ні з Володимиром Базилевським. Я просто розвиватиму ті думки, які озвучені моїм сучасником, відомим українським поетом і публіцистом, які зібрані в книзі із ніцшеанською назвою «Замах на Бога».

         У цій книзі чи брошурі зібрані публіцистичні матеріяли Володимира Базилевського на сучасні теми українського суспільно-культурного життя: дев’ять  статей і одне інтерв’ю (спілкувався Володимир Коскін).

         Не полемізуватиму з Володимиром Базилевським тому, що з більшістю його думок погоджуюся. Окремі з них зацитую:

1. Людина-бджола втратила відчуття напрямку руху. Вона не знає, куди їй летіти. Де на неї чекає погибель, а де порятунок. Знають тільки бджоли-грабіжниці. Мародерство як незмінний супутник смут… („Хам тріумфуючий: психологія плебейства“);
2. Плебеїзованість українських державників плюс відсутність характеру – зіграли зловісну роль у тому, що маємо державу на курячих ніжках (Там само);
3. Плебеїзація літератури – це й неміч постмодерної естетики, її неспроможність відповісти на вічні питання і виклики епохи (Там само);
4. ТРІУМФУЮЧИЙ хам на марші. Багаторічні зусилля не минули марно. На сьогодні в його активі руйнація людини, культури, держави (Там само);
5. Може, мудрість полягає саме в недуманні про смерть, як не думає про те природа, на яку послідовно посилається Монтень? („Спекотного червня з Монтенем“);
6. Влада імені. Коктебель без Максиміліана Волошина уявити годі. Поет такий же реальний, як за життя. А може, й реальніший. Бо змушує дивитися на цей шедевр природи його очима („Письмена Кіммерії“);
7. Найбільший парадокс української держави в тому, що в ній немає місця українській людині. 20 років історії без історії. Пропащий час українства. Це якщо за Драгомановим („Відбування життя“);
8. Формула незалежності: тонни патріотичної риторики та грами конкретики. Доки златоусти вітійствували, рвачі-прагматики приватизували не тільки сучасне, а й минуле з майбутнім: руками мародерів переписують українську історію (Там само);
9. Письменник перед вибором – вистояти в десакралізованому світі або ж опуститися на його замулене дно. Але вистояти він зможе тільки тоді, коли під пресом розлюднення збереже себе як людину. На розломах часу якість життя – передумова якості творчості („Замах на Бога“);
10.  Українець, який не читає української газети, української книжки (…), – здобич для маніпуляцій („Вирощування зла“);
11.  Жирні коти муками совісті не переймаються (Там само);
12.  Культура з її міфами, пірамідами, великим мистецтвом і великою літературою, з її знаковими іменами – виклик смерті („Доба підмін“).

         Тепер про самі цитати. Суть не в новизні цих міркувань. Суть у повторюваності відомого. Це як табличка множення, яку не можна забувати. Забудеш – повернешся до початку. Або ж, за тим же Базилевським: „Якщо людина історична звихнеться остаточно, то новий кроманьйонець – не за горами“ („Доба підмін“).

         Є одне „але“: Володимир Базилевський підходить до цих тем як літератор. І у міркуваннях письменника забагато літератури. А ці теми – живі, гострі, болючі – потребують не слів, потребують називання речей своїми іменами.