«Повість про чотири квітки»

Тим часом стара відрізала ножем від свого чорного плаща широку смугу тканини, перев'язала юнаковi голову так, щоб не було видно тавра, сунула чудовий ніж йому в руки і зiштовхнула з помосту.
Iриска примружилася і опустила голову. Вона так мiцно стисла повiки, що перед очима закипіли багряні вiзерунки.
Пощастило! Юнак вільний. Тепер він мчить щонайдалі від жахливої Церковної площі. Дивно, що він буде жити завдяки Смерті. Хоча нi, бодай трошки, але все ж завдяки Iрисцi. Адже варто було закричати...
Iриска страдницьки всміхнулася. Ні, ніколи б вона не закричала хоч би з солідарності приреченої і приреченого. Або просто на зло Майстру, Розі й іншим покидькам... Або... з-за дивного блиску очей юнака, від якого їй ставало легко і млосно, який уперто прорізав коричневу темряву ночі і легке золото передсвітанкової імли і... пестив та втішав, і немов звільняв від золотих оков...
Ланцюг, що схопив шуйцю пащею наручника, здригнувся. Наступної митi рука батогом повисла уздовж тіла. Iриска розплющила очі.
Юнак стояв перед нею й різав ланцюги величезним ножем. У Iриски навіть в горлі пошерхло. Тремтячи від непередаваного хвилювання, дівчина гарячково озиралася навколо. Чи часом не бачить їх хто?
Смерть з перекошеним від гніву обличчям кинулася до юнака, схопила його за руку і прошипiла:
— Ти з глузду з’їхав?! Кинь її і втiкай негайно! Мало тобі з-за неї перепало?
З присвистом дихаючи крізь зцiпленi вiд напруги зуби, юнак зiштовхнув сіру кістляву руку і продовжував різати ланцюги.
— Йди!!! Знов попадешся!
Останній ланцюг захитався в повітрі. Юнак та Iриска зiстрибнули з помосту і кинулися до руїн. Тільки б не помітили!..
— Стій, — раптом видихнув юнак, хапаючися за рiжок гранітного постаменту. 
Вони проскочили обидва пояси золотих статуй (до яких сьогодні після заходу мали додатися й їхнi тіла), а також пояс Обвуглених. Зараз юнак затримався біля одного зi Скам'янілих і мов кішка видирався нагору.
— Що ти робиш?
Тримаючись за плече статуї, вільною рукою він намагався витягнути з кам'яних грудей ніж.
— Міцно замурували, покидьки, — прохрипiв юнак, марно прововтузившися зо хвилину.
— Ні, просто мені тут подобається, — глузливо відповів хтось.
Iриска тихенько охнула. Їй здалося...
— Вона стежить! Біжимо!
Юнак м'яко зiстрибнув на землю, і не кажучи ані слова, потягнув дівчину далі, за пояси Задерев’янілих, Окостенілих і ще далі, в лабіринт руїн. Нарешті він з розгону перебрався через рештки стіни, перетягнув за собою Iриску і відхекуючися спитав:
— Хто стежила?
— Статуя.
Юнак на хвилину застиг iз роззявленим ротом, глибоко зітхнув і розчаровано сказав:
— А я ж злякався. Такий шанс!
Iриска обурилася:
— Який шанс?! Статуя стежила за нами!
— Ну так, звiсно, стежила, — юнак ліг, крекчучи від утоми. — У всіх у них (крім тих, звичайно, кого страчували золотом) живі очі. Кам'яні, дерев'яні, але живі. Ти що, не знала?
— А хто сказав: “Мені тут подобається”?
— Ніж Долі, хто ж iще! Не хотів вийматися. Такий же самий ножик, — юнак покрутив перед обличчям Iриски Ножем, котрий дала йому Смерть. — Відмінна річ. Що хочеш ріже... себто, що схоче. До речі, давай-но знімемо ось це.
Хвилини зо дві юнак розрізав металеві паски, нашийники і наручники з обривками ланцюгів, потім видовбав Ножем в стіні нішу і сховав туди ці останні нагадування про страту. Проте, все ж не останні. Їхнi голови, як і раніше, розколювалися від болю, тавра палили чола.
— Добре б, звiсно, мати другий Ніж Долі, — замислено протягнув юнак.
— Вибач, я не знала, — сказала Iриска і одразу спитала: — А як тебе звуть?
— Честав.
— А мене...
— Знаю, Ірис. А подруги звали Iрискою, — Честав посміхнувся. 
Дівчина здивовано заклiпала очима.
— Звідки ти знаєш?
Честав не відповідав. Він потягнувся і примружив утомлені повiки. Але крізь його густі руді вії линув такий погляд, що у Iриски поступово зробилося порожньо під грудьми. Щоки, шия й перса налилися гороховим рум'янцем. Вона раптом зрозумiла, що декілька годин простояла перед юнаком абсолютно голою, та й зараз на її тілі ніякого одягу немає. Навіть не можна приховати збентеження у волоссі, тому що його скосила ненависна бритва Майстра. І юнак розглядав її всю ніч і весь ранок...
— Ой, дiйсно, вибач.
Честав сів, якомога природнiшим рухом зігнув ноги в колінах так, щоб не було видно нижню частину його тіла, і сказав, не дивлячись на Iриску:
— Отже, одному буде ганчірка, іншому Ніж.
Юнак стягнув з голови пов'язку, тицьнув її дівчині в руки і несподiвано швидко та вправно стрибнув через уламок стіни.
— Честаве... — Iриска обережно визирнула зi свого жалюгідного притулку і покликала голосніше: — Честаве! Ти де?
Руїна передражнила її слабенькою луною. “Пішов”, — подумала дівчина з полегшенням, і опустившися на величезний камінь, найперше почала майструвати для себе жалюгідну подобу одягу. Тканина полишеної їй пов'язки чомусь не рвалася, хоч була дуже тонкою. Зрештою дівчині вдалося зробити перев'язь, що прикрила праві груди, скляночку і сяк-так — підстаканник.
Iриска крутилася і прискiпливо оглядала себе з усіх бокiв, вельми шкодуючи про відсутність дзеркала. Від срібної спеки сонця і турбот про одяг дівчина навіть спiтнiла. Але варто було їй недбало змахнути піт з чола, як серце прискорено затарабанило:
тавро!
Нескромний погляд Честава й усвiдомлення голизни настiльки стурбували дівчину, що вона абсолютно забула про кляте тавро. Вмить зірвала Iриска насилу зроблену перев'язь і ретельно обмотала поголену голову. І не встигши ще зав'язати тугий вузол на потилиці, з жахом зрозуміла: тепер Честаву нема чим прикривати власне тавро!