«Повість про чотири квітки»

— Для вас — нічого. Але для інших... Запам'ятайте: я дарую вам право з'єднувати. Це високе право.
— Не розумію, — відповіли разом Честав та Iриска. 
Стара схилилася над перетвореним юродивим і пробурмотіла:
— Потім зрозумієте. Тепер iдіть. І пам'ятайте: ми ще не раз зустрінемося. Шлях нескінченний.
І Вічні Коханці повільно пішли до найближчого шовковисто-смарагдового лужка.

Кольоровий епілог

ДВІ З ЧОТИРЬОХ

— Еге, поглянь! — Честав штовхнув під лікоть Іриску.
— Маргаритка.
Похитуючись, зелена дівчина прямувала до розквiтлого трояндового куща.
— Роза, Роза, — шепотіла Маргаритка, недовірливо і зосереджено пестячи квіти.
— Ви любите троянди?
Поруч з Маргариткою стояв Анжер, якому все ще важко було ворушитися після довгого кам'яного сну.
— Я... не знаю. Якесь незвичайне почуття.
Маргаритка пильно вдивлялася в Анжера, морщила блідо-салатовi губки і мружила бездонні малахітові очі.
— В мене теж, — зiзнався Анжер. — Мені здається, що я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Це були останні квiти в Місті... Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!
Честав та Іриска стояли зовсім поруч, тому від них не сховалося найлегше трепетання серця Маргаритки під новеньким легким платтячком і ледь помітний трав'янистий рум'янець на щоках.
— Зі мною те ж саме. Я пам'ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину... Або це був сон? А ще раніше я жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. Ось я і підійшла до куща, бо тут ружi...
— Роза... Яке... небезпечне ім'я! — вигукнув Анжер. — Проте моя наречена була чорна. А я закам'янів.
— Чорна? — здивувалася Маргаритка. — Знаєте, i в мене була чорна подруга. І руда. Але їх нема! Я одна, знов одна. Я завжди поневірювалася, самотня у величезному Мiстi...
Iриска засміялася, але ніхто крім Честава її не почув.
“Право з'єднувати”, — сказали юнаковi руді мигдалини Ірисчиних очей. І Честав взяв руку Анжера, а Іриска — руку Маргаритки. І руки юнака i юначки, якi щойно зустрілися, мiцно сплелися. І вони мовчали.
— Але мені здається, що коли я був кам'яним або раніше, то бачив вас такою, як ви описуєте, — нарешті ледь спромiгся вимовити Анжер (аби сказати будь-що). Проте він тут же зірвав з куща троянду і підніс мило зазеленілій Маргаритці.
— Ось, це вам... тобі.
Дівчина посміхнулася і благоговійно взяла квітку. Одразу ж заспiвав у небi жайворонок, який прилетiв хтозна звідки.
— Залишимо їх, — шепнув Честав Ірисцi, хоч ніхто не почув би навіть його найгучнiшого крику.
— Так, не будемо заважати, — погодилася дівчина.
І обiйнявшися ще міцніше, Вічні Коханці продовжували свій Вічний Шлях. З ранок на ногах точилася кров разом iз закоханою душею, насичуючи й відроджуючи землю. А десь iз-за небокраю рвався до блакитного неба стогін тріумфуючих скрипок, і два голоси наспівували давно забуті слова:
— ...I не розлучаться довiку вже вони,
Зiллються й будуть разом до кiнця...

Жовтень 1990 — січень 1991, 
український переклад — грудень 2000