«Повість про чотири квітки»

— Отже, ти її не кинув, — розчаровано констатувала Смерть. 
Юнак мовчав.
— І Ніж Долі викинув. Не втратив, а викинув! Такий Ніж! Вона попрохала, чи не так?
Честав рипнув зубами.
— А як тебе прикрасили! Що за синцi! Що за подряпини! І рука розпухла. Також либонь із-за дівчини? Попереджала ж, знову з її ласки натерпишся. Скажи хоч спасибі, що живий...
— Не смій його кривдити! — пропищала Iриска, ховаючись за спину Честава. 
Вона несвідомо притиснулася до юнака якомога щільніше. І одразу ж відчула, як його тіло налилося жаром, і її тіло відповіло тим самим.
— Це що ще за голосочок?
Стара розлючено позирнула на Iриску.
— А ти навіщо зняла пов'язку зi стегон? Щоб перший-лiпший покидьок кидався на тебе? А Честав нехай б'ється голіруч?! Проте, він вже встиг якнайлiпше зарекомендуватися.
Запала тиша. Iриска визирнула з-за спини Честава і зі здивуванням побачила, що Смерть... сміється. Беззвучно труситься, роззявивши чорного беззубого рота.
— Діти, — прорипiла Смерть, і раптом зірвавши з себе плащ, жбурнула його Честаву зі словами: — Гаразд. Йдiть своїм шляхом, чим би він ні скінчився.
Юнак вертів в руках плащ і здивовано поглядав на те місце, де щойно стояла стара.
— Але послухай... Це ж... ціле... багатство!
Iриска вихопила плащ, мерзлякувато закуталася в нього, потім швидко зірвала з прикритої величезним капюшоном голови пов'язку і огорнула тканину навколо стегон Честава.
— Ну от, нарешті ми обидва більш-менш пристойно вдягнуті.
— І та, котра боялася торкнутися одягу вбитих, ховається під покров Смерті, — іронічно мовив Честав.
Iриска мовчки перевернула плащ навиворіт (так їй здавалося лiпше) і попрямувала вперед. Останнє зауваження юнака злегка зачепило її, а заодно змусило пригадати образу, завдану при iроргах.
— Iриско, зачекай...
— Так, звiсно. Я недоумкувата, — буркнула дівчина. 
Чорний плащ немов відділив і віддалив її від Честава.
— Iриско! — відчайдушно покликав юнак. — Я же не хотів... Я при покидьках...
— Саме так! При них! — обурилася дівчина.
— Треба ж було зупинити тебе... Гаразд, як хочеш. Я також піду. Видно, недарма Смерть радила мені кинути тебе. Знав би, то взагалі б не втручався, а так — дурень дурнем...
Iриска обернулася так різко, що ледь не впала. Поли плаща здійнялися, розлетiлися на всi боки.
Честав дійсно йшов. Плентався згорбившись, потираючи розпухлу руку. Але диво...
Плащ, що раптово розкрився, звільнив дівоче серце. Воно на мить вловило надламаний біль його серця.
— Честаве!!!
Iриска відважно наближалася до нього.
— Мій, мій... коханий...
Стоячи навколішки і обіймаючи ноги дівчини, Честав обережно водив губами по її шкірі. Iриска запахнула поли плаща і вiдчайдушно шепотіла:
— Пести мене, пести. Цілуй. Як добре... Плащ не випустить назовні нашi пестощi. Плащ на двох...
Вони сховалися в самому серці руїни і перестали помiчати плин часу. Потім довго мовчки блукали серед золотавих хмарин туману і райдужних розсипів битого скла. І нiжно пестилися під покровом Смерті.
— Ми — Адам і Єва, — пробурмотів нарешті Честав. — Тільки ми не народилися в раю. Ми останні з пекла.
— Знов ти про них, — ліниво муркотала Iриска. — До речі, хто це?
— Адам і Єва, юнак і дівчина. Їх зробив Бог... не знаю тільки, чи Золотий. Він оселив їх в такому місці, де все було добре, — в раю. Але Адам і Єва не послухалися Бога. Він вигнав їх з раю. І вони поневірялися по запорошеній жорстокій землі...
— Де ти дивився таку книгу? — здивувалася дівчина. — У всьому Місті давно не лишилося жодної цілої Стіни, яка б демонструвала...
— Я читав книгу. Це таке старовинне заняття, — Честав погладив під капюшоном поголену Iрисчину голову. — Книга була дуже древня. Власне, не книга, а її шматочки. Там розповiдалося про Адама і Еву, а ще про те, як дівчина чекає свого коханого і блукає Містом у пошуках його. Дуже сумна книга. Зате вона належала справжньому Білому Кардиналові.
Останні слова Честав майже нечутно прошепотiв.
— Якому... справжньому? — не зрозуміла дівчина.
— Справжньому, — Честав упритул подивився на Iриску і повiв далi: — Пам'ятаєш той люк, в який утрапив останній з покидькiв, що напали на мене? Так от, це була Справедлива Машина.
— Справедлива Машина... Як давно...
— Не так уже й давно, — перебив дівчину Честав. — Так от. Справжній Білий Кардинал загинув в надрах цієї самої Машини. І скинув його туди, мiж iншим, відомий тобі Майстер.
— А хто ж... — обличчя Iриски виражало розгубленість і здивування.
— Бандальмахар Дукс. Був такий акторишка. Ти що, забула?
— Та я... я не звертала на нього уваги, якщо чесно. З-за цього Дукса Роза просто млiла, от мені й було огидно.
Iриска зніяковіла, оскільки в награно-солодкуватiй зовнiшностi Кардинала їй, дійсно, не раз вгадувалося дещо знайоме. Але Честав упiзнав, а вона — нi...
— Ах, Роза! Так, для неї це природньо. Це та сама Роза, — дівчина поклала руку Честава на колоту ранку на своєму боцi.
— Я знаю.
В Iрисчинiй душі сколихнулися якісь підозри, що не раз виникали і раніше.
— Ти забагато знаєш, Честаве.
— Так.
— І про мене... Чому?
— Я давно стежу за тобою. Тому що давно... кохаю тебе.
В Iриски дзвiночком забилося серце.
— Як... наскiльки давно?
— Два роки.
— Що?! — Iриска дивилася на Честава великими очима. — Не може бути. Я чула, що тільки-но юнак закохується, то він негайно з нею... — бiльше вона не наважилася вимовити ані звуку.
— Це тобі Роза сказала. Або, в крайньому разi, Лілія, — Честав сумно поцілував Iрисчине тавро.
— Звідки ти дізнався?