«Коли ми зберемося утрьох…»

кров холоне у жилах

 

двері гнилі випадають з хат

скло випадає з вікон

ні вашінгтону ані махат-

ми ганді ні чоловіка

 

жменя господня єгипетських кар

повна і Бог у фейсбуки

пише: «це Україна, карл, 

це Україна, суки!»

 

***

 

дощі листопад заштрихований простір

дерева оспівані прустом ні – фростом

і нашим якщо вже на те нечуєм

і ми що помалу пейзажем стаєм

 

люблю листопад він втрачає останнє

як мову і славу поет у вигнанні

де пруст не рятує і фрост і нечуй

і той що віщує віщуй не віщуй

 

до обрію – дощ він чорніє як плавні

посохлі поламані і православні

церкви понад степом здіймають хрести

неначе літають питають а ти?

 

люблю коли з неба осіннього мряка

і качка – у мряці заплутана – кряка

і я – в ній заплутаний – з качкою вдвох

і в темній іконі ворушиться Бог

 

і мокра човнів почорнілих кора

які перевернуті вже бо пора

і море чорніє і кілька століть

пожовкла маршрутка на трасі стоїть

 

 *  *  * 

 

причал роса печаль

                                      коса

блищить у морі срібним боком

високі сині небеса

в яких шуліка водить оком

на скелі з привидом краси

маяк старий біліє зрана

і браконьєрські шхуни з

туреччини пасуть калкана

 

ця акварель чи карамель

комусь на згадку чи на продаж

твій дерев’яний корабель

і ти на нім рукою водиш –

прощаєшся…

                        з твоїх вітрил