«Охоронителі Діви», новела

— Товчеться на мурах, як неприкаяний дух, — сказала «гостя».

— Натхненний дух на древніх мурах, — усміхнувся чоловік.

Знову дихнув вітерець, приніс виразний лемент дитячого табунця від руїн базиліки, шарпнув сріблястою оливою, а коли втих, згори почулося шарудіння. До них спускався схилом хлопчик. Вигинався при кожному кроці, одну руку, як зігнуту лапку, тримав коло обличчя, а друга, з неприродно вивернутою кистю, висіла донизу. Щоразу, як ступав по траві, здавалося, що ось-ось упаде, але він таки додибав до баби й щось замугикав.

— Рано, ще не напаслися, — відповіла йому, киваючи на кіз.

         Хлопчик знову мугикнув.

— Ні-ні, — сказала баба, — дивись, які в них ще глибокі здухвини.

Хлопчик трохи подумав, потім сів коло баби. Жінка жалісливо глянула на хлопчика, тоді вийняла з сумочки шоколадну цукерку.

— З горішком, — простягнула йому, — смачно.

Хлопчик закинув далеко назад тремтячу голову, дивлячись на незнайомку скоса, мов пташок, потім судома відпустила, він усміхнувся і... ліг коло баби.

— Візьміть, — зніяковіло сказала гостя, тримаючи цукерку.

Стара подала шкарубку долоню.

Якийсь час хлопчик ще дивився на них знизу, потім умостився зручніше і завмер. Лежав, скулений, і з тим самим усміхом розглядав травинки.

— Божий черв'ячок, — вказавши на нього, промовила баба.

Чоловік зачудовано зиркнув на стару, на хлопчика... потім

щось пригадав собі:

— Токутамі Рока...

— «Бубоніння земляного черв'ячка»? — перепитала жінка. — Там про саму природу...

— Він і є сама природа, — вказав на хлопчика.

Малий, віддувши губи, дмухнув на травинку, потім заплющив очі й знову посміхнувся.

— Він Божий черв'ячок, — знову озвалася баба. Потім поглянула на руїни міста: — Їй гарно в маках. Красива...

Юнак, відступаючи задки, опинився на краю кам'яної цистерни. Красуня-жінка підхопилася з маків. Долинув ії зляканий вигук. Балансуючи, юнак високо змахнув рукою з відеокамерою, потім ступив уперед і обняв її, ніби обплів своїми довгими руками-мотузками.

— Це буде цікавий кадр — змах об'єктива у небо, — сказав чоловік.

— Так, у ньому буде любов і розпач, — відповіла супутниця. — Розпач нерівної любови.

— Завжди хтось любить дужче, — стенула плечима стара.

Обоє перезирнулися. Він хотів щось у баби спитати, але вона знову дивилася на море. Серед руїн красуня-жінка обнімала білу колону. Чоловік, глянувши на море за колонами, почав читати з пам'яті:

— Літа минають, не минає міт! Вони живі, дива Архіпелага...

— Орестів жах, Піладова звитяга... — продовжила супутниця й очікуюче зупинилася.

— І смертний Іфігенії привіт, — довершив він, і в його голосі вчувалася вдячність, що вона йому це дозволила.

Жінка глянула на хлопчика. Божий черв'ячок дивився знизу, від землі, таким глибоким поглядом, що вона квапливо відвела очі.

— Чому павич є символом воскресіння?

         Вказала на ближчі колони, біля яких збереглися фрагменти мозаїки.

— Від греків... У ранній християнській символіці багато від давніх греків.