«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Був певен, що ніколи не одружусь, — вів далі Руслан. — Бо ніяк не міг зрозуміти — звідки береться кохання?! А справа в тому, що ми розлінилися шукати кохання.  З мужністю олов’яного солдатика я  щоранку продирався крізь людські нетрі в метро, тролейбусі, маршрутці, щоб поспіти спершу  на одну роботу, потім на другу. А ввечері вдома  строчив переклади  буклетів  туристичної фірми. Ось так вперто жив. Саме страшне — стояти на місці. Слід щось робити, бути чимось зайнятим. Я себе знаю: складу руки — і капець.

   Так от, якось одного ранку в переповненому вагоні метро осяйнула думка, справжнє відкриття: щоденні  поїздки в метро крадуть сорок хвилин мого життя. Сорок хвилин — це одна година університетської пари, майже половина караульної зміни в армії, що здавалась вічністю. За сорок хвилин, міряючи кроками непроглядну темінь камчатської ночі, можна було тричі здолати 9000 кілометрів від Камчатки до Харкова й навпаки.  А тут — стій мовчки, лупай очима, наче скотиняка на бійні, і чекай команди: «Гей, пішла на вихід!»

   Тільки уявіть, за місяць ледь не шість діб мого життя йде на казна- що! Одного разу в вагоні метро я вчетверте перечитував текст про пральні порошки і раптом вирішив створити ілюзію бар’єру, який би став поміж мною та  натовпом, штовханиною, смердячими немитими головами  та перегару,  ароматами якого багатий ранковий метрополітен. Але ж як? Раніше можна було зануритись в книжку. Та це було колись, коли після дев’ятої ранку місто порожніло, а тепер громадський транспорт з ранку до ночі — наче бочка з оселедцями. Звичайно, можна по діагоналі читати паршивенький детективчик кишенькового формату, але таке чтиво вже не тішить.  Залишались тільки рекламні листівки та обридлі думки, тисячі разів передумані.

   Взагалі, метро — особливий вид транспорту. Ви якось зверніть увагу на  обличчя людей, а потім порівняйте з тими, хто їде в трамваї, тролейбусі, маршрутці, — і все зрозумієте. Запам’ятайте, бути пасажиром громадського транспорту — нелегка ноша. Особливо в метро: замкнутість простору якимось дивним чином діє на підсвідомість. На обличчях людей відображається жахлива тінь пригнобленості, безвихіддя, наче вони втратили будь-яку надію вибратися на поверхню з цього клятого погребу. І от мені спало на думку придбати фотоапарат, щоб зафіксувати портрети пасажирів в метро. Моя майбутня виставка матиме назву — «Метро. Люди». Скажіть, супер?

— Все це, Руслане, від того, що навколо тебе спалена сонцем пустеля. Ти борсаєшся на місці в мертвих пісках пустелі, а уявляєш, що рухаєшся. І що б ти не вигадував, нічого не виправдає твого наміру вибратись коли-небудь звідси, — прокоментував Юрко.

— Ще пишатиметеся мною, — Руслан капітально захмелів, і йому хотілось виговоритись. — Гаразд, залишимо цю дешеву філософію. От ти, Юр, скажи мені, що таке мова, в нетрях якої я длубаюсь з ранку до вечора? Тільки не поспішай відповідати. Відповім за всіх: переклад — це витирання під носом у лінивих, отупівших братів по розуму. Людська мова як засіб комунікації — стовідсотковий аргумент низького еволюційного розвитку людства. Ще пару століть, і вона зникне. Атавізм, коли хочете. Хочете приклад? Будь ласка: всі ми знаємо, що друковане слово втратило колишні магічні властивості. Текст перестав бути таблицею символів, в якій закодована зворушлива таїна. Його  спростували, опустили нижче плінтуса. Таке ж майбутнє чекає й на звуки, усну мову. Першими відмирають символи, а потім їх зображення. В результаті в арсеналі людства залишиться десяток нечленороздільних звуків, для висловлення основних інстинктів. Елочка Людоїдка — зовсім не сатиричний персонаж, не вигадка Ільфа і Петрова, а печальне пророцтво.

— Розумно мовиш, —  погодився Юрко. — Але чому розглядаєш крізь призму регресії? А якщо навпаки — відмирання звуків, знаків  є ознаками прогресу? Я тобі скажу, це цікава тема. Можна посперечатись. Але в чому ти правий, так це в тому, що хоч вниз, хоч вгору, — мова не стоїть на місці ні там, ні сям. І твій фах перекладача викличе у майбутніх поколінь тільки подив.

— Через те  й вирішив зайнятись портретною фотозйомкою. З допомогою зафіксованих речових доказів майбутнім поколінням легше буде зрозуміти труднощі предків.

   Дослідження облич в метро  згодом набридло. Пізнавальний процес фізіономістики в замкнутому просторі несподівано вичерпався. Та сплив новий предмет захоплення —  руки пасажирів, що міцно обіймали нікельований поручень у вагоні.

    Чому на Сході у жінок відкриті тільки обличчя і руки? Бо руки, як пояснив Руслан, — дзеркало зовнішності, тоді як очі — душі. Решта схована, щоб не вводити в оману.