«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Ти відвикла?

— Я й не звикала. Краще піди вимий руки й розкажи, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти, як і завжди, запиваєш горілку водою?

— Якщо є.

— В крані завжди є.

— Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого через те, що в ньому не було її. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, з кимось ділити ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання. Адже такі пошуки звеличують людину. І з часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю, як вона накриває на стіл: все як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні і непотрібні, корисні і безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато і вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

— Ти був щасливим? Ні, я серйозно.

— Мільйон разів!

—  …???

— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою, я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевно, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що говори, коли ми ще ось  так посидимо?

— Гаразд. Я розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз, — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш, — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки — це дурний сон. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого — тільки тривожне очікування майбутнього.

                                                          * * *

   За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Я вже давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.

   Чому мене мордує?

   Можливо,  боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик,  з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле — не вигадка і не епізоди з колись  прочитаних книжок.

   Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь.

   В ранковій тиші чути, як за стіною жіночий голос заспокоює дитину.

Ми зустрілись поглядами тоді, коли я обережно, щоб  не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.

— А ранок видався недобрим, —  обережно витер на щоках сльози. — Що трапилось?

— Ти любиш дітей? — запитала вона.