«Нас було троє», оповідання

Так от. Ярослав сидів поруч і співав. Але це не той Ярослав, що з коньяком і презентацією, а інший, той, що заслужений артист. А перед тим він був заслуженим футболістом. Але прізвище у нього таке, що грати з ним у футбол якось навіть незручно. Пісня – його прізвище. Чи Рапсодія? Ні, таки Музика, а Рапсодія – то книжка така. Я так думаю, бо пригадати точно не можу. Він співав так потужно, що навіть кухарка з кухні вийшла подивитися. А американець підвівся і ще довго не міг сісти. Хоча співав він стоячи, бо перед тим вийшов із-за столу, ніби на сцену. Тобто, Ярослав, а не американець. «Наливайко, Наливайко, наливай!», – вилітало із його грудей і розносилося по всьому Львову. Чи по значній його частині. Ну, принаймні у барі чули всі. Цю пісню забути неможливо! Я її вже чув колись. І хочу ще.

Американець був українцем. Колись давно, звичайно. Чи його батьки? «Це Ющенко!», – кричав його друг і це, на його думку, мало звучати грізно. Але ніхто не боявся. І це обурювало друга, який ще грізніше намагався докричатися до нашої свідомості, але де там йому!? Він один, а нас – багато! Разом нас багато, а коли в очах двоїться, то – ще більше. Прізвище Ющенко не викликало ні захоплення, ні апетиту, ні бажання випити. Декого почало підтошнювати. Але друг американця не вгавав: «Він американець і має там усе! Але приїхав сюди і хоче вмерти за Україну!» «За Україну треба жити», – сказав один із Ярославів, яких було четверо, і всі вони сиділи за нашим столом. А ті двоє – за іншим. Американець посміхався, бо американець без посмішки це як москаль без великодержавних амбіцій.

Годину перед тим ми співали «Червону калину». Стоячи. Вигукували «Слава Україні» і ще щось таке патріотичне і підбадьорливе. І знову співали стоячи повстанських пісень. Бо «Марічку» і «Червону руту» виконували не встаючи. Точно! Стояти було важко, пам’ятаю, бо лавиця тиснула під коліна, а стіл упирався ребром під живіт. Після чергової пісні Ігор зняв зі стіни картину і подарував мені. Певно, я співав дуже гарно. Мені так здається. Хоча дружина мені каже, що поет не може бути співаком. Тримаючи в руках заохочувальний приз чи писану олією подяку, я почав ще більше старатися, аж раптом згадав про Рудика. Але його серед нас не було. І правильно: як же може бути кіт у барі? Хоча… Здається, він щойно сидів із нами за столом… Чи то був не він? Але хтось таки сидів. А-а-а! Та то за сусіднім столом сидів американець! Згадав, а то вже був злякався, що у мене склероз. Нема у мене склерозу, нема! Я нічого ніколи не забуваю. Здається. Правда, Іване? І ці всі лисі канадці нам ні до чого. Тобто, до того самого, ну… Ну… Ви знаєте, до чого!

Рудик… Рудик?... До чого тут Рудик? А, згадав! То ж я маю написати про нього. Так от! Рудик, панове, це головний львівський лев. Тобто, кіт, я мав на увазі. Кіт – він і є кіт. І нічого більше. Ні менше, ні більше. Наливай. Стільки, як було… По половинці. За перемогу! І за Рудика, бо він не вживає. Вдома художник йому, звичайно, наливає, але тільки так, щоб дружина не бачила. Рудикова? Якого Рудика? Звичайно ні! Ви, певно, п’яні, якщо таке питаєте. Дружина не наливає, звичайно. Тобто, не дає. Рудикові? Ні! То що ви, знущаєтеся з мене, чи що? Дружина художника не дає пити художникові. Ну і Рудикові, звичайно. Але той п’є. А як же може художник не пити? Тоді він хто? Звичайний собі чоловік. А так – п’яний, але художник! Художник має бути або п’яний, або з мольбертом і палітрою. Тобто, з мольбертом біля палітри. Чи навпаки? Палітра – це менша дощечка, а мольберт – більша. Отже, все навпаки!

Рудик і Гапон – це як партія і Ленін. Чи як народ і партія – єдині! Гапон – так написано на картині, яку мені подарував художник. Отже, він і Ігор – це не різні люди, а одна особа, яка інколи роздвоюється. Для тих, хто на нього дивиться, звичайно. Це як комуністи. Коли вони випивали зайвого, а потім дивилися на Леніна, то їм ввижалася ціла партія, тобто – натовп. Тоді і народилася фраза про те, що ми говоримо про одного, а маємо на увазі багатьох. Чи якось так. Але я не про Леніна, а про Ігоря. 

Отже… Навесні, буває, він як загуляє! Ну, це діло звичне. Зникне з дому на кілька днів, і тоді – справжня трагедія. Про що ви питаєте? Загуляє художник? Ну, у нього це теж буває, але не конче навесні. Бо навесні гуляє тільки Рудик. Не один – ви здогадались, напевно. Він у ці дні навіть пити кидає. Обличчя на ньому нема, сірий увесь, увесь міняється – так його любить. Приходить він у такі дні в бар і каже: «Рудик пропав. Він уже не повернеться. Може, його трамвай переїхав…» І на очах сльози… – Та нікуди він не дінеться. Нагуляється і повернеться, як кожен. Кіт, звичайно. Тобто, це звична справа для нас. Ну, для них, тобто. Для котів, курча його мама.

А коли кіт повертається – це справжнє свято! Тільки б він не повертався з білочкою. Хай вона собі живе на своєму Закарпатті, а він буде тут, у Львові.

Хлопці, а куди подівся той, що з баяном? І хор його вже пішов? І іноземці ці… То і нам тра йти, певно. Нема з ким це… Заспівати! От! Бо маршрутка у нас із Іваном… Та і Павлюк на пиво кличе. До завтра, Рудику. А білочці своїй привіт передай. Будь ласка… Хай без запрошення не приходить!