«Долі судилося бути саме такою...»

***

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.

Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

 

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,

І таке, наче юність проступає тоді з імли.

Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,

По могилах і тюрмах – оті, що були.

 

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,

Там, у мареві, що схоже теж на ріку,

Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,

Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

 

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,

Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.

До циганів за анашею? До когось за самогоном?

Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

 

І зникає поволі у димній балці,

Все років загортає дим.

І десь та, від якої тремтіли пальці,

Зубом блискає золотим...

 

Саме у цьому місті чомусь судилося бути,

В цьому часі і сонці, посеред цих людей.

Тут ковтати повітря і повні груди отрути,

Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

 

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,

Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,

Три акорди околиць, і власне долі всієї.

Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?

 

 

***

Я іноді пригадую той час

І жовтий світ дитинства. Адже жовтим

Був дім той, із якого вже пішов ти.

Дім жовтим був. І чорним – керогаз.

 

Ще в пам’яті – лиснючий коридор.

На жовтім – чорні стовбури акацій.

Під ними – ми, сини одної з націй,

Що все ще «не сложилась до сіх пор».

 

Та матері на лавці у дворі.

Євреї... Пиякú... Злочинці карні...

Пахучий полубокс у перукарні,

Та по дахах – цегляні димарі.

 

Ото – початок. Ми звідтіль. Ото

Все завдяки сирим і тьмяним мурам.

Хоч світ був невигадливим і мурим,

Як старомодне драпове пальто.

 

Ми живемó. І дні у смерть течуть.

Баркаси глухо б’ються в Лісабоні

Бортами в сірих досвітках. Солоні

Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

 

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.

Та все одно – показують «victory»

Обом нам наші пагоди прозорі –

Опори електричних передач.

 

***

Колись вона в мені давно

Жила, як в ніші.

Була зима. Було вино.

Писались вірші.

 

Так різно нам велось обом

І йдеться далі.

І що ж воно було – любов

Чи знаки долі?

 

І хто ж гадав, що знову – сніг,

Що скрипне ліжко.

І спину знову вигне гріх,

Неначе кішка…

 

 

***

Прийшов і станув морок зусібіч.

І ти стоїш у мене під повіками.

Зчорніле місто дивиться на ніч

Густими помаранчевими вікнами.

 

Під синє небо сніг так біло ліг,

Набившись густо світу в плоть залізну.

А світ отой і вичахлий наш гріх

Хтось розглядає крізь небесну лінзу.

 

У світі цім нам холодно обом.

Чужі слова, шляхи і підприємства.

Та, кажуть, щось міняється, бо он

Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

 

***

Час іде. Тужавіє потрошку

чар цих невигадливих споруд.

Місто все в меморіальних дошках

віршів, що примарились отут,

 

де здавен прокляття й силу Сходу

всотував у кров і все беріг,

душу, ніби череду у шкоду

потайки пускаючи у гріх.

 

І шматки себе в жіночі вічі

клав і крав жагу та кольори.

Потьмяніле те десятиріччя,

покотилось пляшкою з гори –

 

повз нові шляхи й законодавства,

але й на межі тисячоліть,

має платтям дівчина грудаста,

має... Бо куди ж її подіть.

 

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві;

і, не розбираючи шляхів,

плине щем у повітовім небі

над чаклунством верхніх поверхів...

 

***                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

                 тінь твого дихання лине сюди

                 тінь твого кроку

                 в каре візьми залети упади

                 теж кароока

 

                 час що потоншав плече замастив

                 тиньками відня

                 та сповиває міста і мости

                 мрія надсвітня

 

                 з'явишся! свінеш!

                 над тлумом отих

                 кінних і піших

                 там

                 на воротах

                 на золотих

                 найзолотіших...

 

 

   ***

 

                                Вже трохи є і гіркоти, і втоми.

                                Оце б додому – та немає дому.

 

                                З розвалин днів, що стали потойбіччям,

                                Сіріють очі з батьковим обличчям.

 

                                І сам ти є, немов тебе нема,

                                Лиш мріями підсвічена пітьма,

                                Що синьо обіцяє – попри щастя –

                                Багрову дрож чогось чому початься.

 

                                І розгортає зкам’янілі хащі,

                                Де жить найкраще – жити на пропаще.

 

                                І, ставши вбік від інших – всяких – других,

                                Вчувати кулі на надбрівних дугах.

 

 

 

     ***

 

                      Зажовтіло сонце і країни ласі

                  Десь мені принишкли за тремким горбом

                  Наче зранку випити раптом грамів скількись – 

                      Лагідна під пахвами течія життя

 

                     Легше уявляється хтивою й нагою

                  Навмання побачена деяка з жінок

                  Випукле «сьогодні» твердне під ногою

                  І моє «колишнє» – поряд – у мені

 

                  Вижовклий посріблений день лежить хитається

                  Йти мені так весело десь мене та ждуть

                  Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах

                  І розмова кольору неба й тютюну

 

                  Тільки трішки жаль мені що немає наче б

                  Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов

                  Всіх би їх повúзбирать для таємних значень

                  Хтось же їх вколов мені попід саму кров

                

              

***

 

- Кажеш, тільки звільнився?

- Хата била катлавáя...

  абщакóвая то єсть...

- Ну-ну...

 

що його?

сісти й собі?

спитись ганяти машини з Голяндії

двома трамваями доїжджати до прохідної

пританцьовувать під молитовні співи

в Будинку культури глухонімих?

 

гай-гай

здимів час котловий

общаковий простір епохи

 

ні імперій уже нічого так порожнеча

непродихність начальства така ж самá

                                                   а тоска навіть більша

                       і труби димлять

                                          попри смерті чиїхсь матерів

 

от і все

       тільки тіні тремтять

                         в золотому пóросі пам’яті

           рідне тремтить

                                   голубими змахами тіней

            на білих блузках на білих комірах

            неповторних моїх коханих

            у травні

            травні

 

                                      

***

 

Я без хмелю з вереснем на силі

Плить повітрям, крочить по воді.

Вогники найперші – срібло в сині.

Сказано не вперше: молоді.     

 

Балки вечорової підкова.

Два посьолки з проділом ріки.

Згинув десь Казак там… Казакова

Є там жінка – спить не знати з ким.

 

Та пусте… Не спав із нею хтó з нас?

Міст гуркоче. Балка промине.

А над ними злісний темний космос.

Незворушний. Незбагненний. Не…

 

 

   ***

 

   Дбав про тебе Господь повітових небес,

   Вириваючи плоть з доль чужих і словес,

       Де повітря покраяне висками фрез,

          Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

 

         А за тім'ям лишалися хаос і чад.

   Долі й болі лишились хрестами стирчать.

     Понад план чавуни, п'ятирічки, парад –

   Десь пливуть в позапросторі. Може – над...

 

Де, крім них, розчинились верстати й шприці,

    Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.

      По асфальту розплескані очі краси,

             Нецензурні чиїсь голоси...

 

...Ну, а може – зостались? Сховались за ріг?

      Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг

       Пам'ятаючи все, пам'ятаючи всіх,

     Визначає ходу твоїх злóдійських ніг...

 

  ***

 

Немає змін і вінгранý заміни

здаля лиш обпіка веніамінич

(аптечне валер'янове слівце)...

біжать бордюри парапети стіни

із натовпу стрибне чиєсь лице                 

і знову тло ламкі осінні плини

це я – все це...

 

та ще не видне ні здаля ні зблизька

тисячооке змовне запорізьке

котре вже не забути і не збуть

на лавку в парку і в десяту «марку»

сіда за мною простяга цигарку

питається: а тут тобі ким буть?

(а мимо миготять біжать ідуть...)

                                                                                                       

торкає брами осіннєвий колір

я – кепсько вбраний – піднімаю комір

тече подолу вуличне вино...

терпке й тягуче аж зліпляє вії                                                                 

іду собі надумую надії

під долю що придумана давно

 

 

 ***

             

                    Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

 

Хвости павині розпуска узвіз,

Зернисте світло сіється навскіс,

На брук, на пруг, на світ поза світами.

 

Там, де зміліли шрами ножові,

Де майже всі зробились неживі,

З тих, що заповідалися братами.

 

І самота такої глибини,

І тиша з тиш – вчуваються тони

Підземних кровотеч і горніх русел.

 

Посходились в одно, над злото бань,

Всі басамани спроб і осягань,

І заплелись в лілово-чорний вузол.

 

Із грізних піль, з таємних сновидінь

Урочих наснувалося промінь

(летючі тіні – маєстати наші).

 

Прочувані тепер, і не тепер,

Світають з льодянистих стратосфер

Зотлілі сторінки і патронташі.

 

Отак: синьо-табунний часоплин

Ярами з глин дощами із краплин

Пройшов і став. Тепер твоя година.

 

Діткаючись полічених волось

Шепоче хтось (о ні, то не здалось),

Що кров твоя таки не самотинна.

 

***

 

                                       Як все змінилось тут. Які чужі                  

                                       Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,

                                       І на взуття нова сезонна скидка,

                                       Дрібна, неначе цяточка баржі.

 

                                       Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,            

                                       Як і мене давно немає тут.

                                       А губи все такі, такі ж припухлі:    

                                       «Рєґінка поступаєт в інстітут…»  

 

                                       Ще пара-трійка з них злетить історій.

                                       Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! – 

                                       За стінами підсобок і преторій, –

                                       І прокуратор міг би заздрить сам…

 

                                       У неї й зараз божевільний морок

                                       В очах баских, що не зійшли на крок.

                                       Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.

                                       Та кептен-муж, та тесть-професорок.

 

                                       Такі невинні і невпинні зміни…

                                       Я повертаю – звісно, знов косяк! – 

                                       На 40 лєт – звичайно ж, України,

                                       Радянської, звичайно ж, ну а як?

 

                                       Яка розтала, як усе розтане,

                                       Як губи, що лишаються десь там,

                                       На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.     

                                       Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.   

 

                                                            

 

***

 

Як мене круг пальця обвели

ліплені на прірву «ярвали»,

сни ці… Та і в них бувають шпарки.

Дощ і пиво під склепінням арки,

 

Із якої обживаєш світ,

лобом у хрещатицький граніт,

спиною – у вивіски й контори,

сівши на картон коробки з-під

манґо, десь з якогось Еквадору.

 

І немов загірне сяйво щогл,

золотих, невидних з-за дахів,

плине в арку. Хвилить протяг все це…

 

Щось таке, щоб Україна, щоб…

Щось, немов привідкриття шляхів –

матерям зотлілим десь під серце.

 

 

 

***

 

Соняшно. Свіжо. Чітко.

Тіні від камінців.

Всюди вібрує жінка,

Ніби оперний спів.

 

Дійсності оболонки.

Самотинú пласти.

Подруги-каталонки

Електронні листи.

 

В рівному небі лінії.

Світу легкі вузли.

Впав фараон у Лівії,

Поки мости пливли.

 

Спокій лежить на сіty.

Я в нім де є, де ні.

Щастя нема на світі.

Є – вересневі дні.

 

***

 

Буде рідне проступати з ночі

Павуками срíберних вогнів.

Буде жінка малювати очі,

Ковзатиме погляд по мені.

 

А земля світатиме, туманна,             

У туманних плинах пташих цят.    

Саме ця – пекуча і обманна,                             

Ніби хтось мені щось обіцяв.       

 

Ніби... Ніби... Все одно немало.

З тим обманом – над панами пан.                    

Ще й таке: «І смолкнєт шум вакзала...»          

Десь отак: «Сірєнєвий туман...»