п'ятниця
«Долі судилося бути саме такою...»
***
Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.
Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді з імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.
І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,
Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,
І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці,
Зубом блискає золотим...
Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.
Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?
***
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.
Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще «не сложилась до сіх пор».
Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пиякú... Злочинці карні...
Пахучий полубокс у перукарні,
Та по дахах – цегляні димарі.
Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемó. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують «victory»
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.
***
Колись вона в мені давно
Жила, як в ніші.
Була зима. Було вино.
Писались вірші.
Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було – любов
Чи знаки долі?
І хто ж гадав, що знову – сніг,
Що скрипне ліжко.
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…
***
Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.
Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розглядає крізь небесну лінзу.
У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.
***
Час іде. Тужавіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,
де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.
І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя,
покотилось пляшкою з гори –
повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.
І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві;
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі
над чаклунством верхніх поверхів...
***
тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока
час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня
з'явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...
***
Вже трохи є і гіркоти, і втоми.
Оце б додому – та немає дому.
З розвалин днів, що стали потойбіччям,
Сіріють очі з батьковим обличчям.
І сам ти є, немов тебе нема,
Лиш мріями підсвічена пітьма,
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься.
І розгортає зкам’янілі хащі,
Де жить найкраще – жити на пропаще.
І, ставши вбік від інших – всяких – других,
Вчувати кулі на надбрівних дугах.
***
Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле «сьогодні» твердне під ногою
І моє «колишнє» – поряд – у мені
Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах
І розмова кольору неба й тютюну
Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повúзбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров
***
- Кажеш, тільки звільнився?
- Хата била катлавáя...
абщакóвая то єсть...
- Ну-ну...
що його?
сісти й собі?
спитись ганяти машини з Голяндії
двома трамваями доїжджати до прохідної
пританцьовувать під молитовні співи
в Будинку культури глухонімих?
гай-гай
здимів час котловий
общаковий простір епохи
ні імперій уже нічого так порожнеча
непродихність начальства така ж самá
а тоска навіть більша
і труби димлять
попри смерті чиїхсь матерів
от і все
тільки тіні тремтять
в золотому пóросі пам’яті
рідне тремтить
голубими змахами тіней
на білих блузках на білих комірах
неповторних моїх коханих
у травні
травні
***
Я без хмелю з вереснем на силі
Плить повітрям, крочить по воді.
Вогники найперші – срібло в сині.
Сказано не вперше: молоді.
Балки вечорової підкова.
Два посьолки з проділом ріки.
Згинув десь Казак там… Казакова
Є там жінка – спить не знати з ким.
Та пусте… Не спав із нею хтó з нас?
Міст гуркоче. Балка промине.
А над ними злісний темний космос.
Незворушний. Незбагненний. Не…
***
Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім'ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п'ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над...
Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси...
...Ну, а може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам'ятаючи все, пам'ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злóдійських ніг...
***
Немає змін і вінгранý заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер'янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...
та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в парку і в десяту «марку»
сіда за мною простяга цигарку
питається: а тут тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)
торкає брами осіннєвий колір
я – кепсько вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно
***
Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ
Хвости павині розпуска узвіз,
Зернисте світло сіється навскіс,
На брук, на пруг, на світ поза світами.
Там, де зміліли шрами ножові,
Де майже всі зробились неживі,
З тих, що заповідалися братами.
І самота такої глибини,
І тиша з тиш – вчуваються тони
Підземних кровотеч і горніх русел.
Посходились в одно, над злото бань,
Всі басамани спроб і осягань,
І заплелись в лілово-чорний вузол.
Із грізних піль, з таємних сновидінь
Урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).
Прочувані тепер, і не тепер,
Світають з льодянистих стратосфер
Зотлілі сторінки і патронташі.
Отак: синьо-табунний часоплин
Ярами з глин дощами із краплин
Пройшов і став. Тепер твоя година.
Діткаючись полічених волось
Шепоче хтось (о ні, то не здалось),
Що кров твоя таки не самотинна.
***
Як все змінилось тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,
І на взуття нова сезонна скидка,
Дрібна, неначе цяточка баржі.
Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно немає тут.
А губи все такі, такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт в інстітут…»
Ще пара-трійка з них злетить історій.
Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! –
За стінами підсобок і преторій, –
І прокуратор міг би заздрить сам…
У неї й зараз божевільний морок
В очах баских, що не зійшли на крок.
Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та тесть-професорок.
Такі невинні і невпинні зміни…
Я повертаю – звісно, знов косяк! –
На 40 лєт – звичайно ж, України,
Радянської, звичайно ж, ну а як?
Яка розтала, як усе розтане,
Як губи, що лишаються десь там,
На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.
Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.
***
Як мене круг пальця обвели
ліплені на прірву «ярвали»,
сни ці… Та і в них бувають шпарки.
Дощ і пиво під склепінням арки,
Із якої обживаєш світ,
лобом у хрещатицький граніт,
спиною – у вивіски й контори,
сівши на картон коробки з-під
манґо, десь з якогось Еквадору.
І немов загірне сяйво щогл,
золотих, невидних з-за дахів,
плине в арку. Хвилить протяг все це…
Щось таке, щоб Україна, щоб…
Щось, немов привідкриття шляхів –
матерям зотлілим десь під серце.
***
Соняшно. Свіжо. Чітко.
Тіні від камінців.
Всюди вібрує жінка,
Ніби оперний спів.
Дійсності оболонки.
Самотинú пласти.
Подруги-каталонки
Електронні листи.
В рівному небі лінії.
Світу легкі вузли.
Впав фараон у Лівії,
Поки мости пливли.
Спокій лежить на сіty.
Я в нім де є, де ні.
Щастя нема на світі.
Є – вересневі дні.
***
Буде рідне проступати з ночі
Павуками срíберних вогнів.
Буде жінка малювати очі,
Ковзатиме погляд по мені.
А земля світатиме, туманна,
У туманних плинах пташих цят.
Саме ця – пекуча і обманна,
Ніби хтось мені щось обіцяв.
Ніби... Ніби... Все одно немало.
З тим обманом – над панами пан.
Ще й таке: «І смолкнєт шум вакзала...»
Десь отак: «Сірєнєвий туман...»