«Долі судилося бути саме такою...»

***

Долі судилося бути саме такою.

Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.

Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.

І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,

І таке, наче юність проступає тоді з імли.

Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,

По могилах і тюрмах – оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,

Там, у мареві, що схоже теж на ріку,

Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,

Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,

Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.

До циганів за анашею? До когось за самогоном?

Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці,

Все років загортає дим.

І десь та, від якої тремтіли пальці,

Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути,

В цьому часі і сонці, посеред цих людей.

Тут ковтати повітря і повні груди отрути,

Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,

Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,

Три акорди околиць, і власне долі всієї.

Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?