«Дворовий», оповідання

– Як це «прощавай»? У них же без тебе все остаточно шкереберть піде. Дім без магічного господаря не тримається.

– А мені все одно! – домовичок зірвався на злий крик. – Подивись на мене. Я власного відображення у дзеркалі боюся! Ти ж знаєш, що домовики виглядають так, як виглядає їхній дім. З Євстахієм вже соромно у одному провулку жити. Кудлатий, як лев. А Я ТЕЖ ПОЖИТИ ХОЧУ! І взагалі – святе місце пустим не буває. Он твій дружок вже туди переїжджає.

Дворовий різко озирнувся, крутнувшись на кінчику хвоста. Злидень справді чимчикував до «хрущовки» з незвично задоволеною мармизою.

– Гей, ти куди? – дворовий і забув, що Мефодій стоїть з простягнутою рукою.

– У Федька-хулігана жити буду, тепер він у мене пострибає, – старий гидко захихотів.

– А воно тобі тра? – дворовий і сам не розумів, чому йому так не хочеться, щоб злидень в’їжджав до квартири Марійки.

– Ну, так не завжди ж мені під мостом жити? – дідуган потер сухенькі ручки. – А там, може й Євстахія з теплого місця посуну. Тільки треба подумати, як це зробити.

– Ну, прощавайте, хлопці, – Мефодій закинув за спину свій вузлик. – Може, ще колись побачимося. – З-за рогу показався автобус, і домовичок щодуху припустив на зупинку.

Останні теплі дні осені минули доволі спокійно. Дерева причепурилися барвистим мереживом. Воно кольоровою зливою падало у провулок. Марійка шурхотіла мітлою зранку до вечора, згромаджуючи листя у колоритні купки. Діти та вітер залюбки розкидали їх знову, і двірничка сердито махала обом вслід обшарпаним знаряддям своєї праці. Обом – щоб хоч душу відвести.

Федір взяв за манеру ранком обережно визбирувати з цих куп найгарніші листочки і цілими днями сидіти вдома, малювати. Навіть до школи не ходив. Виходив, ніби до школи, а потім одразу вертався, коли матері вже не було.

– А та дурепа навіть не перевіряє, був її синочок у школі чи не був, – пліткував злидень, коли приходив в гості до дворового. – Та й що вона зробить? Батька-то нема. А талант до малювання у малого від неї, від матері. Я знайшов у шафі її альбоми, коли шукав, де мишей розмістити, – дідуганчик зайшовся сміхом.

Дворовий змовчав, тільки нервово «притакнув» хвостом.

– Знаєш, сім’ї чоловік потрібен, справжній, – сьогодні злидня тягнуло на філософію. – От як той Сидорів. Носиться зі своєю донькою, як з писаною торбою. Особистий шофер возить її щодня то до художньої школи, то до музичної, а вчора, бачу, – пуанти через плече. Ще й танцює! Але я їх дістану!

Зарядили дощі. Федько промочив ноги і сидів вдома з високою температурою. Марійка теж кашляла, але смітники тягала, як має бути. Одного разу іржава ручка контейнера відірвалася, двірничка спробувала схопити його за дугу, але та також з тихим шарудінням відійшла від стінки. За мить увесь смердючий вміст глибокого ящика вивалився у калюжу.

– Фу! Розвели бруд, і за що вам тільки гроші платять? – буркнула літня жіночка, намагаючись обійти гидотну купу.

Марійка винувато завмерла, а потім раптом чкурнула з провулка, стримуючи ридання.

– А прибрати?!! – неслося їй у спину.

Дворовий спостерігав за усім від порогу будинку, де на весь під’їзд кашляв Федір. Раптом, ледь не йому по хвості, повз протупотіли двоє сумнівних типів.

– Так, мамка кудись побігла, а щеня з дому не виходило, – тихо сказав один з них. – Краще б пішло до школи, але нічого. Навряд чи хто поцікавиться, що з ним сталося. А потім і з мамкою розберемося.

Дворовий нашорошив гребня.

– Яка в них квартира?

– Четверта.

– Точно. Виламуємо замок, малому – по голові, фотографуємо все, що буде видно з вікна. А головне, дивимося куди і коли возять дівчисько. Нам за неї стільки грошей відвалять, дім грабувати не треба.

– Та пам’ятаю я! – огризнувся другий.