«Дворовий», оповідання

Слони потупотіли нагору, змія поповзла за ними. У дверей Марійчиної квартири задоволено усміхався злидень.

– Привіт! Ти чого тут? Я придумав, як їх дістати! І хуліган мені за коробку відповість, – злидень світився щастям, навіть якось підріс у передчутті чужої біди. Але від того виглядав ще огидніше.

– Перебір, друже, – тихо спробував вкоськати його дворовий. – Вони ж малого зараз до смерті заб’ють. Ти ж злидень, – не упир якийсь.

– Та яка різниця? Чим більше біди в хаті, тим мені краще. А тому Сидоріву НІЧОГО в житті буде не треба, якщо з його принцесою щось трапиться. Я в тому впевнений. А з нею ОБОВ’ЯЗКОВО щось трапиться. Я про це потурбуюся. Гаплик їхньому щастю! – дідуганчик зареготав.

Замок у дверях жалібно заскреготав, і вони прочинилися.

– Мамо? – з надією запитав дитячий голос.

А от те, що було далі дворовий пам’ятав уривками. Тільки відчув, що почав стрімко рости, а за мить відповів лагідним жіночим голосом:

– Так, синку, це я, не вставай, дяді помилися квартирою…

Дві бандитські усміхнені мармизи… Злидень вилітає з відритого вікна… Потрощені меблі… Крім ліжка малого… Сковорідка гуде від удару о чоловічу потилицю… Око запливає синцем… Федір зривається з ліжка: «Не рухайте! Це моя мама!» Намагається прикрити собою. Ооо-оой…. Краще б не заважав. Табуретка розбивається вщент о чоловіче чоло… Слабка жінка? Ну-ну… Десь тут має бути телефон. Номер… Та звідки я знаю, який у міліції номер?! Я ж ДВОРОВИЙ!

– Федірку, виклич, будь ласка, міліцію, а я їх зв’яжу. От і молодець. Що, вже приїхали? Я піду їх зустріну. Там все і розповім, а потім – ти. Я одразу на роботу піду. Добре?

Наступного дня у двері Марійки тихенько застукали:

– Пані Маріє, – це я, Ваш сусід, Сидорів. Відкрийте, будь ласка.

Жінка перелякано зазирнула у дверне вічко. Ніби справді сусід. А то вчора повернулася додому вночі, а таа-ааа-ам….

У житті горілки більше до рота не візьме. Син розповідав, що вона тут вдень з бандитами билася. А вона нічогісінько не пам’ятає! А якби з Федірком щось сталося?!

На порозі стояв високий чоловік із букетом квітів в одній руці і тортом в іншій. З-поза його спини виглядала дівчинка, поруч сопів Мефодій. Євстахій сердито тримав облізлого домовика за вухо. Правда, останніх господиня побачити не могла.

– Можна зайти?

– Звичайно, тільки у мене не прибрано…

«Не прибрано» було сказано дуже і дуже м’яко. Меблі вщент потрощені. Крім одного ліжка, з якого зірвався червоний від сорому хлопчик.

– Нічого-нічого, я саме про це і прийшов поговорити. А це моя донька, Марічка. Ваша тезка.

– Доброго дня, – дівчинка привітно усміхнулась.

– Я хотів Вам подякувати. За все, що ви зробили для моєї сім’ї.

Марійка ніяково знизала плечима.

– Ті злодії в усьому зізналися, – на вилицях чоловіка забігали жовна. – І в тому, що планували вкрасти мою доньку… – Марічка заспокійливо взяла батька за руку. – Розумієте, крім неї, в мене нікого нема. Її мама від нас пішла, і якби не ви… Просто не знаю, як вам дякувати… А це все, – він показав на зруйновану кімнату, – дрібниці. Ми це відремонтуємо, і меблі я вам нові куплю. І ще…– він нагнувся і підняв з підлоги картон з малюнком Федора. – У вас дуже обдарований син. Я бачив його роботи і раніше. Під мостом. – Хлопчик став густо-бурячковим. – Я показав їх директору художньої школи, до якої ходить донька. Федору дадуть стипендію. Їздити буде моєю машиною з Марічкою, бо це далеко, через ціле місто.

День був холодний, ще не ламкий, але вже якось по-особливому прозорий. Федір зняв гумові рукавиці, викинув брудну мокру шмату і розпакував новесенькі фарби та ґрунтовку. Перед ним стояв великий іржавий смітник. Той самий. На тротуарі розкапустився дворовий, поруч, сердито підтиснувши під себе босі ноги, сидів злидень.