Оповідання

         У середу  майже половина жителів села Річки виділи Катрусю. Вона йшла  від автобусної зупинки через село, вітаючись із людьми. Дибала повагом, несучи кругленький живіт, і була така зваблива своєю жіночністю, що чоловіки обзиралися.

         — Чія то молодичка д’горі пишла? – питала стара Тонючка Рибенчукову невістку, що також приїхала автобусом.

          — Йкас не нашя, видко, до когос… В тєжі май восьмим місіцем, але таке молоде та штрамацке, що бігме, увес автобус ззиравси.      

         Тим часом Катруся перепочивала в березі, і її рожеве плаття виділи з найдальших хат. Під грудьми м’яко вдарило, приємно залоскотало. Пливла поглядом у гірську далеч і гадала нехитру думку, що світ любий-милий, а скоро буде ще кращий. Стежка то скрадалася  в смеречині, то вихоплювалася на отави і бігла почерез грунь.

             — Стежечко, ци приймаєш мене? – подумки питала Катруся. Колись малою на кожне літо привозили її сюди до діда з бабою і лишали.

                 —…Гейби  недавнічко по сій стежці дід Василь провадив мене за руку, а з оцих корчів збирав мені малину…

         Чомусь згадувалось лиш про діда: чи тому, що був добрим та веселим, що й мерцем усміхався, чи тому, що пестив  її найдужче?! Баба призабулася — давно нема. А тета Гафія не колисала душу.

          Не терпілось  вздріти хату. Роки притупили пам’ять, хотілося знову насолодитися запахом гір, що без дідової хати не уявлявся.

          —…Добре, що пустили. Ледве упросиласи у чоловіка поїхати на мамину дідизну. Ай, то не так далеко, і днина файна, а я годна. Пустили, бо через  роботи таки нема кому. …Єк теперки тут тета ґаздує?..  Вже видколи навіть не виділа мамину молодчу сестру. Шош родинов хмарне перебігло — чужилиси  без знашної причіни.

                                                     ***

         До колишньої дідової хати вже ледве доходила. З надривом загавкав пес, а із сусідньої хати, що виглядала з-під лісу, вибігло двійко білявих діток, подріботіли вниз дивитися, хто йде. Тета Гафія випросталася на городі, видивляючись з-під руки. Не впізнавала.

           — Боже помагай! — крикнула Катруся щосили. — Дужі-і-і?

          Та, не відповідаючи, кинула лопату, пішла дерев’яним кроком  навпростець, пролізла крізь вориння…

          —Катрунька, — сама собі сказала. — Це ти?!

          —Та я, я… — сміялася Катруся.

          —А я стою і гадаю, хто це… Див’юси — у рожевому, а пес ганциґає… Сама? Нівроку-нівроку, — обнімаючи очима живіт, кривилася по-дитячому, — а це со, ни хотіло лисєтиси?!

           Катруся  встидалася, а Гафія скулила око, щось питала і тут же перебивала, розказуючи своє.

          —Ади, копаю… А сегороку літувала  у полонині… А там так лило, шо я мокра ландала за маржинов и гет застудиласи… А Петро жідний —  не годен  тої горівки нажертиси. Ади, сночі прителіпавси п’єний, єк чіп… 

         Катрусі хотілося пити і прилягти, але не насмілювалася зупиняти “дощівку” тетиних новин. Старий пес упізнав її, замітав хвостом, скавулів та рвався з короткого ланцюга.

         Миле серцю обійстя не виглядало пусткою, але якось принишкло, дивилося некліпно. З-за хати глипала проти сонця скеля, окремі смерічки і берізки на ній помітно попідростали. Катруся згадала, як одного разу, після штурму цієї скелі альпіністами, вирішила  сама долізти до сміливих смерічок. Дісталась до середини, а далі — ніяк… Злізти — ще страшніше. Добре, що камінь виступав — було де постояти.

          —Тето, кімуєте мене там’о, серед скали?

          —Де ні?! Кімую добре. У селі ші й тепер дітим наказуют, аби на сесю берду ни чипірилиси. Ти дівчуром така була уритна, шо тебе би паском ни нагодував… Лиш дєдьо в’євав за тобов — за своїм мізинком.

          —Дід Василь, царство єму небесне, мене здоймив. Аж вид от-тої смереки злізав д’мені по курмею. Тулив та розговорював, хоть сам дрижєв дужче.

           —Дєдьо тебе ші й пидкурював, аби пуд не ймив. Замість дати бука дурній, бігав тут та заказував, аби, не дай Боже, сварити…

           —Я прийшла  просити за діда Василя!..       

            —Шо?  

             —У неділю буде рік… за діда. Мама просила на обід — не пошкодуйте чєсу, — тихо промовила Катруся, — кличємо  на дванаціту годину.

            —А-а?! Ага-ага… Нам шо? — скреготіла Гафія, — ми налегки… Прийдемо. Аби лиш випогодило… —  дивилася в західну сторону за Гримали, ніби виряджалася іти вже, але боялась дощу.

            У довгій паузі Катруся почувалася ніяково. З пастівника долинала дружна «тропотєнка» під калатання дзвінків. Причісувалася вітерцем горда скеля. Раптом Гафія скрикнула і загупала широкими кроками.

            —Шляжек би ті трафив! Ану!.. Т-тобі отавки мало?! Т-тобі ші траба лабузу?

            Лиш тепер Катруся помітила козу. Гафія, гійкаючи, відтягувала її від кукурудзяного кошуту, прив’язувала на кругляку. Мало не випадаючи з ґумаків, верталась невгамовна тета. Катрусю душив нестримний сміх, і вона до болю закусила губу.

             —Тримаємо сего дідька, а то, окрим шкоди, ніц нема. Петро то молоко п’є, а мені шо?.. Ади,  ділитси з псом. А-а, а мені шо?..

            Потоптавшись ще трохи під занюреним Гафіїним поглядом, Катруся попрощалась і повернула вниз. Ніхто її не спиняв.