«Шибениця під сухозліткою», оповідання

5

Князь Дашко Острозький подав знак приреченому Де Молє, і той зосередився. На чергове запитання Де Біара автоматично відповів:

— Ні! Я не займався алхімією.

— А шкода! — цинічно прицмокнув маркграф, дістаючи з рури шматочок пергаменту. — А хіба оце знайшли не у вашій таємній лабораторії? 

Де Біар притьмом скочив на поміст і повернувся до натовпу.

— Нехай народ знає своїх героїв! Ось, що ми знайшли в палаці метра Ансельма Де Молє. Читаю, — маркграф прокашлявся в кулак і задекламував: — «Щоб приготувати еліксир мудреців, або філософський камінь, візьми, сину мій, живого срібла і прожар його, заки воно не перетвориться на червоного лева...».

Маркграф перевів погляд просто на заплаканого хлопця, сина метра; читав далі, поглядаючи на підлітка: — «Під кінець, сину мій, старанно ректифікуй, і ти побачиш появу гарячої води і людської крові».

Де Біар багатозначно примовк, і за якусь мить звернувся до приреченого:

— То ви вже й синові передали свій досвід?!

Натовп, обурений таким безбожжям, осудливо заревів:

— Повісити! Повісити!

Де Біар підняв руку:

— Хіба автор цих слів — не диявольське поріддя, котре використовує у своїх дослідах з алхімічним золотом людську кров?

Він тримався так артистично, ніби перебував не на ешафоті, а на сцені паризької опери. Промовець різко обернувся до метра:

— Може, бодай народові правду скажете? Це ви писали?

Метр був непохитний. Задерши голову, він відповів:

— Ні! Якщо ви добре вивчили цей документ, то безсумнівно бачили й ім’я автора. І це ім’я не моє. Мені цей пергамент не належить.

— Добре. Але ось цей документ явно писаний вашою рукою, метре Ансельме. Я розумію, ви, як ліценціат медицини, могли цікавитися народними рецептами. Це нормально. Нам лише потрібно знати, з якої книги ви це переписували. Де вона? Хто її автор? — підступно міняв тактику Де Біар.

Де Молє мовчав. Маркграф знову повернувся до натовпу і став голосно читати: «Головні складові суміші — біла тяжка вода, що її неможливо піймати й утримувати в інший спосіб, окрім як відварюванням у крові маленьких дітей. Схоже, в крові ртуть вступає в реакцію із золотом і сріблом і перетворюється спочатку на траву, схожу на ту, що намальована на сторінці, відтак на змій, котрі після висушування і прожарювання на сильному вогні дадуть золоту пудру. Вона і буде філософським каменем».

Де Біар умовк, а осатанілий натовп котив свої чорні хвилі до ешафоту.

— На дибу! На дибу його! Дітожер!

Маркграф, задоволений собою, звернувся до засудженого:

— Метре Ансельм, не сумніваюся у вашій сміливості, успадкованій від предків. Але ж подумайте, чи є сенс губити свою душу, рятуючи когось іншого. Я не бачу в цьому логіки. Подивіться, з якою надією дивиться на вас родина. А ваш маленький син, якому ще потрібна батьківська мудрість...

Де Біар раптом заговорив співчутливо. І це, здавалося, на якусь мить спрацювало: засуджений поглянув на свого сина і ніби завагався, але не мовив ні слова. Маркграф вирішив дотиснути:

— То з якої книги ви переписували ці рядки? Хто її автор? Хто її власник? Повторюю, лише слово, і ви — в обіймах своєї родини. Маркграф — людина честі!

Метр мовчав. Натовп ревів. Метресса і двоє її дітей витирали хустинками сльози.

Нарешті Де Молє, похнюпившись, промовив:

— Уперше чую. Мені воно не належить.