«Пустельник», повість

Не прикидайся… Наталя була після вогнища теж. В зірковій піжамці. На вечоровому небесному тлі – ангельські личка. Коли вогонь розсобачився…                                                                                                        

Візьми себе в руки! Розумію – зрив…                                                       

Пішов нахер! Зрив. Кожне вогнище – тяга. Ще в Карпатах втямив – без неї небо не приймає. Ні вогню, ні душі. З’їв?.. Коли Наталя з братом підійшла, вогонь отак от: «Шу-у-у». І – струнко. Не підкажеш, що то було? Я теж не знаю. Це і заспокоює. Повне незнання позасвідомісного світу. Що з нас після нас він приймає, а що відфутболює – невідомо. Чи є він насправді – теж. Очевидно… зауваж – очевидно є, якщо Наталине личко осяялось, а оченята – спалахнули. Коли згасли – не примітив: побіг за шоколадками. І вже з хати почув: «Не лізь!». Наталя когось у вогні побачила. І до нього пішла.                                                                                                            

Чому я не йду? Встигнеться. Головне, щоб не зрадило тіло. Почне боліти, і розум десь драпане. Машинерія заторів не терпить. Таки треба було стати йогом. Самодіяльним – то й що? Зубний біль з себе виймав і вішав збоку вуха, всілякі хотячки нагонив, більше тижня не їв… Голод не хотячка, а потреба? Згоден. Тому й нагонив. А хотячки… вдовольняв хотячками. Порядності, краси. Це допомагало. Особливо – в пустелі…                                    

Більше не буду, але ще раз дозволь. Як всього лиш смертному…              

Павук.  Волохатий. З ногами-опорами. Ми вкручуємося в пісок, а він з нього вихитується. Раз на добу. Побачить нас і – назад…                                        

Про що він думає? В темряві, серед тиші. Серед пустелі. Посеред Всесвіту… Не  лише  шлунком…  Інакше  ми  йому  не  заважали  б.  Стоїчному  до розумового сказу. Бо сказ тілесний  – то інше…                                   

Любов як додаток до тіла. Павука це оминуло. Він і щасливий без щастя, і смертний без смерті. Був і нема.                                                                         

Це не нормально, що  еволюція так безкінечно багато експериментує. Задля яких шишів? Досвідома, свідома і післясвідома, хай мені Ліда простить, екзистенція щось силкувалася і силкується знайти. В якості Співтворця. Скажіть мені, що саме знайти, і я від вас всіх відчеплюся. Так, я питав, питаю і буду запитувати – нафіґ цей Всесвіт? Як набір недолугостей. Він ще й кажуть, розширюється. Правда, невідомо де? Заселяти можна лише незаселене. Але існуюче. Не може ж такого бути, щоб випадковість сущого була цілком сприйнятною для іксових величин, які те тільки й роблять, що їй поступаються. Місцем, часом, простором. І глуздом.