«Секта», оповідання

Парасюк вичавив із себе ту саму мимохіть винну усмішку, якою міг похвалитись його товариш у швидкоплинній розмові з вантажником Литкою.

— Та ні, що ви таке кажете…

— А хто ж це вам тоді постійно пише, як не любаска якась? — Леля козирнула діалектизмом так, як могла би повести оголеним плечем.

Бідолашний Парасюк, з уже закритою валізкою, знітився від такого натиску.

— І вам, і Петрусяку… Увесь час в телефони зазираєте. Чи, може, ви якісь шпійони?

Леля безжально забивала цвяхи в труну чужої приватності своїм нарочито-невимушеним сміхом.

Парасюк швиденько роззирнувся і дістав телефон. Здався.

Леля вишкірилася. Вона відчувала чужі секрети як акула краплю крові — за кілометр, — і так само не могла стриматися, чимдуж летіла їм назустріч, сподіваючись, що вони натякають на поживну здобич. Проте секретарку спіткало розчарування. З екрану на неї дивилися не секрети таємної організації та навіть не приватне листування на «слизькі» теми.

На неї дивився герб Хорватії.

— Чи ви колись грали в шахи? — ввічливо поцікавився Парасюк. — Ми з паном Петрусяком були б раді новому супернику.

Спантеличена, Леля знизала плечима, але швидко опанувала себе. Поволі її розгубленість переходила в підозрілість. Дорослі чоловіки проводять цілий день за настільними іграшками? Щось тут не те. Леля в дитинстві бавилася з шашками, але є речі, з яких доцільно виростати. Може, шахи — це для них певний обмін секретним кодом? І якщо це справді так, то, схоже, Парасюк щойно спробував її залучити.

У грудях у Лелі все шалено затремтіло від можливості викриття чужих таємниць. Її хочуть обдурити, та вона себе дурити не дасть. Бач, шахісти! Та це все підозріло виглядає, яким боком не поверни!..

Можливо, якби вони були в звичайній секті, яка не ховається, то все було б простіше. А тут, здається, відбувається справжнє масонство…

Леля притисла пухкі пальці до губ, нервово розмазуючи криваво-червону помаду.

— З вами все гаразд? — затурбувався Парасюк.

— Мені час бігти! — різко відповіла жінка і подивилася на комплектувальника якось зверхньо. Леля ж бо хотіла, щоб він знав: цю молодицю не так легко загарбати в свої гріховні тенета.

Із подібним бойовим настроєм секретарка вислизнула крізь стоси і вибігла на вулицю, щоб набрати Литку. Звісно, той був вже в генделі, але його белькотіння напідпитку Леля розуміла на рівні досвідченого перекладача.

— Василь Іванович, — видихнули в слухавку криваві губи, — все серйозніше, ніж ми думали. Я знаю, хто вони. Вони шахісти.

— Вони шахісти?! І це все, в чому ви можете звинуватити двох зразкових працівників?

Голос рудого та хирлявого Могильника не вміщувався ані в його маленькій статурі, ані в його маленькому кабінеті.

Начальник розлючено вертів очима по траєкторії від Лелі до Литки і назад. КПП також ув’язався з ними за компанію, але на нього дивитися нікому не було за велику втіху. Прибиральниця Баба Соня підслуховувала по той бік дверей.

— Іванович, — звернувся до Литки Могильник, — ти ж нібито ще не все собі в голові заспиртував. От скажи мені: хіба вам нема чого робити, крім того як лізти в чужі справи? Ти ж поважна людина, так тобі й так…

Сам Литка в той день виконав вдвічі менше, ніж йому було відведено, що було вдвічі більше, ніж він зазвичай робив. Отже, стояв перед начальством з сумлінням чистим, як у маляти, і тримався впевнено.

— Вони підривають дух громади, — сказав як відрізав. — І хіба не видно, що за тим їх шахізмом повинне критися щось зловісне? Ну де це ви бачили, щоб нормальні мужики весь день в телефоні сиділи?

— Вам варто побачити як вони «зависають»! — палко додала Леля. — Ніби є в людини в погляді думка, а тут — раз! — і зникла! Чистий аркуш!