«Секта», оповідання

— Серед нас зрадників нема, — гмикнула прибиральниця. — Проте я пропоную завтра нам всім прийти на зміну трохи раніше, ніж зазвичай. Я от сьогодні прийшла і побачила-таки щось, що його ні в які ворота, але поки не берусь гадати…

Варто зазначити, що свою промову Софія Батьківна пересипала матюками щедро, як гречкою на весіллі. Чи через це, чи може через інтригу, а присутні зголосилися на небувале геройство і наступного дня з’явилися на зміну на півгодини раніше. Всі, окрім КПП. Для нього «на півгодини раніше, ніж зазвичай» значило на годину пізніше від початку робочого дня.

Софія Батьківна шпарко просочувалася між горами книг своїм кістлявим старечим тілом, а Литка та Леля нишком скрадалися за бабою.

Вони не знали, куди прибиральниця їх веде, але дуже скоро їхні очі вихопили славнозвісний обідній стіл. Правда, під таким ракурсом, з якого його ще не бачили. Кабанячі тропи Софії Батьківни виявилися справжнім таємним коридором.

У щілини між стосами стіл було чудово видно, але за стіною книг самих шпигунів би не помітив ніхто.

За обіднім столом сиділи Парасюк і Петрусяк, але дивились в лише один телефон, що лежав посередині. Проте вони були не самі — за столом з ними примостився хтось третій.

— Італійський дебют вирізняється деякою розслабленістю, в той час як російський — жорсткий, агресивний. Можна навіть сказати, що один — то сієста, а інший — справжнє «око за око», — з лагідною усмішкою тихо мовив Парасюк.

— Так сієста ж в іспанців, — поправив його Петрусяк.

— Ваша правда, Вадиме Львовичу, — вставив хтось третій. Литка та Леля обмінялися стривоженими поглядами — вони вперше почули ім’я когось з нових комплектувальників. — Але мені все одно здається, що багацько в ваших дебютах расизму.

— Ну, вони ж давно були запроваджені, — розвів руками Парасюк.

Петрусяк додав, чухаючи лису голову:

— Так воно і не зовсім расизм. Скоріше так, просто стереотипи… І взагалі, Гошо, можеш з нами на ім’я. Ми ж тепер нібито нормально познайомились.

Злі чорні оченята баби Соні зробилися круглими і навіть не такими вже й малими від здивування. Леля з розпуки втокмачила свої пальці в нафарбовані вуста. Литка сплюнув: цього разу не стримався.

— А я ж казала, казала, що воно якесь хворе, — прошепотіла прибиральниця. — От вони, як санітари лісу, кволих і прибирають до рук…

— Шкода хлопчика, — мало не пустила сльозу Леля. — Такий молодий!

Литка ж задумливо чухав вуса і мовчав. Вираз мисливця за зайцями повернувся на його суворе обличчя, на якому, як два зайці, принишкли кудлаті вуса.

Тим часом Гоша-Воша підвівся, і з-за широкої спини Петрусяка з’явилась його макітра, на якій величезні вуха перебували в постійному русі, немов два флюгера.

— Я вже піду, — нібито знітився хлопець.

Петрусяк поглянув на старий годинник на рожевому від засмаги зап’ястку.

— До зміни ще хвилин двадцять є... Посидь. Ти ж ще відкриті з напіввідкритими плутаєш…

— Та ні, не можу. Я за останній тиждень трохи недоробив. Захопився віденською партією, думав нормально розібрати…

Хлопець незграбно махнув рукою і побіг поміж стосів у протилежний від схованих у тінях шпигунів бік.

— Розумна дитина — щось із нього та й буде, — тихенько кинув йому в спину Парасюк.

Литка підступно кивав. Він з Парасюком погодитись не міг.

З Могильником Литка тепер теж мав право не погоджуватись. Адже начальник запекло стверджував, що шахісти нікого не відволікають від роботи…

— Ну і якого милого ви всі сюди прописалися? — застогнав Могильник, рудий від люті вже всім тілом. — Я ж казав…

— Нє рубітє с плеча, нє губітє сгоряча!