«Крізь непрозірний час…»

ЕПІТАФІЯ

Я не благав. Був певний, що загину.

Я мовчки йшов. Мене забили в спину.

І зберегла холодна голова

Ще за життя породжені слова.

Їх не зуміла хробачня пожерти.

І поруч їх, живих, лежав я мертвий.

Чекав, що прийде невідомий хтось

І, пасмо вирвавши колось-волось,

Поробить у важкій землі віконця.

Бо так хотілось нам ковтнути сонця!

Чекав. Дивився. Бачив тільки тьму.

Хто знав, шукати де! Та й не було кому.

15.12.1968

 

DE PROFUNDIS       

Він не помер,

а пішов.

Як надумав

 

Йому набридли дощі.

(Вчора дощ,

і сьогодні,

і завтра непевна мжичка).

Ревматичний голос

набрид йому власний

і нездорове уміння

перетворювати на сонети

схлипи і хрипи епохи.

Набридло йому блукати

серед військових наказів

і невідомих солдатів.

І ховатися в себе,

як у фортецю.

Дихати в пів легені

і носити бриляччя думок,

що самого лякають.

 

Він погладив

місту біляву голову,

змиту лискучою зливою.

Посміхнувся.

 

І хай неписьменні студенти,

зачинившись від людського ока,

розшифровують заповітний щоденник

його беззахисного тіла.

 

Не помер він —

його застрелено,

коли переходив кордон

між життям і безсмертям.    

22.05.1969

 

ФУГА ШОСТАКОВИЧА

  (За Петером Госсе)

Надво́є обрій поділивши, липа

Ссе водограйну чорноту землі.

Невловно міниться, гарнішає і з хлипом

П’є днину, в котру линуть журавлі.

 

Посе́стра липи — шахта симетрично

Вростає в лад незнайдених прикмет.

Мов за Йоринди помахом закличним

Б’є уночі сліпучий водомет.

 

Дивлюсь: аж я по той бік липи, мрію,

Курю, а білий дим — як дичина,

З легенів зірваний, сміється, височіє!

В мені ж галузиться неголосна луна.

08.12.1969

 

ЛИСТ ДО ВІРИ ВОВК

Добридень, Віро! Не сердься!

Їй-богу, тільки з’явився.

Їй-богу, тільки побачив

Твою чарівну поштівку,

Твоїх чарівних дівчаток,

Поезію модернову,

Що перебрав її Ен-

ценсбергер несамовитий.

Я тямлю: ти викликаєш

Мене на соцкапзмагання —

Хто краще перекладе?

Гаразд. І я не від того

(Казав же сліпий: побачим).

Хоча й подивитись можна:

Чи варто мені встрявати

В цю справу. Бо ми, як не як,

Тепер кіношник з дипломом.

Не дурно бродив два роки

Під нескінченним муром,

Що попросту зветься Москвою.

Ну, як ведеться тобі

У Ріо? Банани, пальми,

Пеле, Віла-Лобос, Німейєр,

Пессоа… Ми мало знаєм

Про ту далеку Бразилку.

Ось це хіба (і напевне):

В густих задушливих нетрях,

Де повно мавп, канібалів,

Пістрявих папуг, крокодилів,

Гримучих змій, каучуку, —

Живе карпатська вовчиха.

Маленька, але насправжня.

Має хукавий голос.

Має брунатні очі,

Точнісінько як каштани.

Пише симфонії-вірші

— Як їх? — езотеричні.

Має гостренькі зуби.

Ними вона покусала

Бідного чоловіка,

Який задля заробітку

Втяв барокових німців,

Якого й без того шпетять

Шановна пані Орися,

Грицько Порфирович любий

Ще й одноногий Цвіркун.

Ах, Віро! Всього не напишеш!

Приїхали б, справді, знову,

Тоді б ми і позмагались.

Принаймні не забувайте:

Мешкає в Києві-граді,

Де — саме гуде хуртовина,

Але ж буває і літо,

Завжди вас бачити радий

Такий собі Леонід.

1970