«Відміряне», вірші

У ПОШУКАХ ОРФЕЄВОГО СЛІДУ

 

Перепливаєш море, не торкаючись води,

і, опинившись на іншому березі,

несподівано згадуєш про Істину,

втоплену у вині

сім тисяч років тому.

Вирушаєш на пошуки Орфеєвого сліду,

але вкотре повертаєшся до себе,

до свого берега.

І ходиш отак по колу,

бо все у житті – коло,

бо все у тобі – сонце.

 

Зупиняєшся лише тоді,

коли на тебе тисне страх перед невідомістю

або ж відчуття провини 

перед незачатими дітьми

і ненаписаними віршами.

Зупиняєшся, щоби позбутися того тягаря –

топиш його у морі

або у вині.

Звільняєшся і йдеш собі далі,

слухаючи щебетання птахів,

дзюркотіння струмків, шепіт каменів,

звільняєшся і йдеш собі далі,

шукаючи...

І ходиш отак по колу,

бо все у житті – коло,

бо все у тобі – сонце.

 

 

ВИШИВАННЯ

 

На п’яльця,

від прабаби-язичниці успадковані,

чисте полотно свого майбутнього часу

натягую.

Кольорове муліне, ніби священні знаки,

між пальців пропускаючи,

ретельно перебираю:

жовте – сонце (завжди вгорі має бути),

блакитне – небо (його ще й у воді побачити можна),

синє – море,

чорне – ніч і земля виорана,

червоне – троянди або півонії,

зелене – листя на деревах і все те зілля,

що людей від голодної смерті рятує,

біле – конвалії або сніг (залежно від пори року),

сіре – туман,

а, може, і камінь при дорозі

(“підеш сюди – себе знайдеш,

підеш туди – усе втратиш”)…

 

Кожне життя – це окремий набір кольорів,

вишивка на шматку полотна,

строката або строга –

все залежить від нашого вибору.

Але головне,

казала моя бабця (онука тієї,

котра п’яльця по собі залишила),

головне – аби нитка крізь вушко голки

пройшла

і не вислизнула,

заки життя своє

вишиватимеш.

 

 

ЦЕ ПРИБЛИЗНО ТАМ...

це приблизно там

де у Бога забракло ниток

де земля не пришита до неба

бовтається

ніби відірвана лапа плюшевого ведмедика -

чужого дитинства дещиця

 

це приблизно там

де господня рука

не торкається тіні самотнього дерева

зрубаного руками людини

напередодні Свята

 

це приблизно так

ніби сонце стає навколішки

і прощення благає

у тебе

у мене

за те

що занадто пізно

зігріло

наші серця

 

 

 

* * *

Не вибачай мені...

зелених очей

(це ще бабусин гріх)

 

не вибачай

рамен заслабких

(вже не рано на них покладатися)

 

не вибачай

мовчання

(коли довго мовчу)

і сміху

(коли аж плачу)

 

не вибачай

над піснями пісні

хрестів не Христових

думок неохайних

і часу

згаяного

на дорогу - до Тебе

 

тільки вибач мені

мою молодість

(це мине)

 

 

* * *

я зупиняюсь

я вільною стала

пальці танцюють по хвилі зеленій

тільки прозорі очі русалок

світяться відданістю –

крізь мене

 

небо пророчить прадавніми ведами:

вільним дозволено бути невільними

я повертаю

сакральність єдності

я зупиняю зелену хвилю