«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

— Відчини, сволото! — пролунав крик.

Але він і не думав цього. Поготів тоді, коли щось струсонуло двері.

— От скотина! — судомний лемент навіяв іще більше жаху, і він хутко почав набирати номер поліції, хоча тремтливі руки не слухалися. — Усі патрони на тебе змарную, свиното! І на твою огидну жінку!

Кілька секунд Федір сподівався, що з-за рогу зненацька вихопиться сусіда. Той, що збоку. Та коли ще одна куля рознесла замок і без того вже відчинених дверей, будь-які сподівання згасли.

Худорлявий чолов’яга в костюмі диригента ввірвався до туалету так, ніби він був героєм-одинаком, а вбиральня — штабом «Аль Каїди». Двері розчахнулися і грюкнули по плитці, й тут-таки y Федора вп’ялося чорне дуло.

— За що? — зарюмсав чоловік. Однак відповіді не було — лише погляд диригента й надалі палахкотів ненавистю..

— Ти думав, я не втечу? — запитав нападник. — Думав, що запроториш на Кульпарків Бетховена й він там гнитиме все життя?! Аж ніяк! Лебеді не гниють. Вони літають.

«Ти диви який сполоханий погляд!» — усвідомив диригент з пістолетом. Посміхнувся. Йому це подобалося. Йому подобався страх. Іще з часів музичної школи, де він навчав дітей класичних творів Де він навчав творів Баха. «Якби він був бахознавцем, він би не боявся пістолета!» — подумалося на додачу, тож він щільніше притиснув вказівного пальця до гачка. На мить дуже захотілося гримнути руків’ям пістолета по носі перестрашеного і вигукнути «Бах!»

— А за що ти мене запроторив у божевільню? — натомість запитав він і махнув пістолетом: — На коліна!

Напівголий чоловік скорився. Він став навколішки та схрестив руки за потилицею.

«Повинні встигнути...».

— Пам’ятаєш, як п’ятнадцять років тому я тобі дав... я тобі подарував два мішки цементу?

— Пам’ятаю.

— А як Марія дала тобі цибулю?

— То були дві цибулини...

— Тим більше. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— А за борошно пам’ятаєш?

Федір притих — ніби копирсався в пам’яті, натомість намагаючись виграти час.

— Це було вісім років тому чи дев’ять?

Олег — диригент із пістолетом — замислився.

— Вісім і чотири чверті року тому.

— Пам’ятаю.

— І де... вони... є? — ледь видихнув Олег. — Я тобі цемент, цибулю, борошно! А ти мені? Ніколи нічого! Ще й витикав щось там! І в психлі...

— То не я! — заскиглив Федір.  — Ти ж знаєш! Твоя жінка!.. Твоя теща!

«О-о-о так! Їхня черга ще настане!» — подумав Олег і буквально вкарбував дуло в чоло жертви. Коли метал торкнувся шкіри, диригент подумав, що знов побачить проблиск жаху в її очах. Але жаху не було. Був відчай.

«Це мистецтво...»

— Де жінка? — потенційний убивця показав поглядом на двері.

Федір знітився. Спершу він подумав, що краще збрехати, сказати, буцім вона на морі, й уже готовий був саме так і відповісти, коли в голові кометою  майнула химерна ідея.

— Ти хочеш застрелити мене за цибулю, муку і цемент? То не бійся! — й, зібравши рештки мужності, наказав: — Стріляй!

I Олег вистрілив.

 

Вибігаючи з будинку 34/07 і 2/4, Олег вдихнув повітря і вдоволено почесав потилицю. Відтоді минуло немало літ і зим, але давня рана таки не загоїлася: Федір вкрав те борошно — і ту цибулю теж вкрав!

«Я милосердний, — подумав. — Інші прикінчили б усіх його родичів до сьомого коліна включно!». Вподібнюючись до героїв голлівудських фільмів, екс-учитель класичної музики заховав пістолета і дістав старого, пошарпаного нотатника. А за хвилю чи дві він уже викреслював пункт «намбе ван» із п’яти наявних.

«Мінус один...»

Залишалося ще четверо: теща, вона ж — гадюка; продавчиня з ринку, вона ж — відьма; полісмен, він же — козел; працівник податкової, він же — сам безсердечний Диявол. Їхні імена палахкотіли у пам’яті вогняними рядочками.

«Бо всі вони винні! Дійсно винні!».

Олег заховав блокнота у внутрішню кишеню диригентського костюма і, застромивши в зуби цигарку, смачно закурив. Він сподівався, що тепер зрозуміє, хто наступний, що дим сигарети підкаже йому, куди рухатися.

Різні думки зав’язалися у фантасмагоричний вузол, тож насолода від цигарки швидко зійшла нанівець. Тим не менше, одну справу було зроблено. Залишалося четверо... Але хто? Так чи інакше всі вони були гадами. Паскудами. Ба, навіть унтерменшами!

«Вона ж ніколи не слухала Баха! — зненацька збагнув Олег, знов почісуючи потилицю. — А ще вона тут, недалеко».

Цигарка впала на мокрий асфальт, ледь-ледь освітлений ліхтарями. Диригент кинувся у бік місцевого ринку, тимчасом як удалині лунали звуки сирен.

Швидкими кроками, майже бігом, засапуючись і хекаючи, Олег дістався залізної брами. Силою струсонув її, неначе сподіваючись, що та тут-таки від цього й розсядеться в рубах. Розлютившись, знов потягнувся по зброю, але майже відразу передумав — так і зашивись бовваніти з рукою у внутрішній кишені диригентського фрака. Зрештою його погляд зупинився на місяці у повні — сріблястому на вугільному тлі.

— Бетховен! — вихопилося з вуст. — Ну звісно! — він ляснув себе по чолі. — «Місяць» значить «Ніч»; «Ніч» значить «Ринок зачинено!».                                                                                                                

Для годиться ще раз струсонувши браму, Олег крутнувся на підборах і хутко закрокував геть: «Я не знаю де живе ця гадюка, але я знаю де живе інша!».

 

Машина з відчиненими дверцятами знайшлася сама. Мимохіть Олег прочитав номери, 34/07 і 2/4, і почав шукати ключа.

«Він має бути десь тут...»

Маленький металевий ключ ховався під сидінням пасажира. Олег полегшено реготнув, намацавши його вологими пальцями.

 

«Червоне світло, чи зелене — яка, на хрін, різниця?»

Втиснувши педаль по максимум, чоловік у диригентському костюмі увімкнув радіо на хвилі 34/07 і 2/4 та почув улюблену музику.

— Бах! — вигукнув, рукою симулюючи постріл. Проте розуміння, що він перебуває за кермом машини, яка несеться дорогами, як накажена, таки надійшло: він знову поклав долоню на кермо і почав підспівувати під акомпанемент Бадінері:

— Най, най-най-най нан нара-най...

Олег завжди любив підспівувати. Навіть класиці. Навіть за кермом. А ще він любив чухати потилицю і грати на фортеп'яно. Принаймні він це робив, поки вона не...

На згадку про неї він захитав головою і знову махнув ліктем, немов хотів вибити бокове скло, проте, згадавши, що вікно і так опущене, натомість молотом ударив по гальмах.

...З розбитого об вітрове скло чола весело заструменіла кров. Олег усміхнувся. Він гучніше увімкнув музику, перезарядив пістолета і вистрілив угору, аби помилуватися місяцем, що миттєво зазирнув у салон крізь кульовий отвір. Це додало йому наснаги й хоробрості, а також — натхнення. Куди без цього у справах мистецтва?

Машина мляво закотилася в подвір’я. Двигун востаннє хрипнув і завмер, згасли вари. Чоловік у костюмі притьмом вийшов із завмерлого авта і притьмом кинувся до під’їзду. Там він зашпортався, ледь не вдарився головою об металеві двері, але успішно втримав рівновагу і в підсумку сів на сходи.

Час спливав. Олег наслинив пальці і кілька разів провів по білій частині костюма:  «Батьків фрак...».

Неначе той підліток, що ховається за рогом із першою в житті пляшкою пива, Олег боязко роззирнувся, а потім почав судомно відтирати кров.

— До уваги громадян. Рошук! Із психіатричної лікарні втік небезпечний... — пролунав голос з автомобільного радіо. Вочевидь, магнітола працювала автономно, тому вимкнений двигун і не урвав його. — Чоловік... середньої... на вигляд сорок п’ять... п’ятдесят... років, — частина слів губилася в радіоперепонах.

Олег і не помітив, як почав натискати цифри. А коли нарешті оговтався у темряві під’їзду, вирішив діяти швидко.

Диригент кинувся на сходи та ще раз зашпортався. Сяк-так діставшись  ліфта, вдарився об стіну, від чого фрак сяйнув новими червоними плямами — теплішими, свіжішими, приємнішими для шкіри.

Відлуння чиїхось кроків зі сходів почулося одночасно з тим, як кабіна ліфта приїхала і розчахнула двері. Чоловік заскочив усередину й заходився тиснути мало не всі кнопки разом.

Ліфт рушив. Куди — невідомо.

«Котра ж із них?! Котра ж із?..».

Кабіна спинилася на поверсі 34/07 і 2/4. Диригент заметушився:

— Вони всі однакові — збагнув раптом і вкотре за вечір почухав потилицю, цього разу — руків’ям пістолета.

 

Дуло дивилося строго в замок. Бах! Бах! — тиша ночі одійшла в небуття. Проте за кілька миттєвостей відлуння вщухло і, затамувавши на кілька секунд подих, Олег із подивом зауважив, що багатоквартирний будинок залишається абсолютно незворушним. Таке враження, що стріляють тут щоночі, тож мешканці вже просто не зважають.

А от у вітальні тещі спостерігався рух.

— Вимкніть! — гаркнув Олег. — І ввімкніть Моцарта! Ні! Ґайдна! Симфонія номер сорок п’ять... Прощання! Моцарта слухатиме податківець!

— Що за... — відгукнулася якась жінка. В її голосі диригент упізнав кохання всього життя, що змушувала його серце тріпотіти як у пташки… колись давно.

— Ох, Маріє! — зітхнув, поки жінка стояла на порозі, красива як ніколи. — Красива як тоді. Коли я вперше тебе побачив! Коли тобі було двадцять!

Уже за мить він цілився їй у груди.

— Ґайдн! Сорок п’ята! Я вдруге і чотири чверті не повторюватиму!

Жінка завмерла, з її очей покотилися сльози. А в очах Олег побачив той самий страх, який йому так подобався. Той, який він смакував під звуки Сорок П’ятої.

«Симфонія усіх симфоній!».

Кілька секунд чоловік у костюмі насолоджувався музикою, наче намагався пропустити її крізь себе, сподівався розчути те глибинне тло, ті безкраї простори. A тоді почав розмахувати пістолетом траєкторією, подібною до роботи механічного метронома.

«Бо я — як мій батько...».

— Де стара? — кинув він Марії.

— Ти ще не забув?                                                                                                      

Питання його розлютило. Він перестав махати пістолетом під акомпанемент симфонії усіх симфоній.

Симфонія усіх симфоній залишилося без його досконалого метронома! Що вона собі думає, ця курка?!

— Думаєш, я — ідіот? Думаєш, що говориш з хворим? Думаєш, що психлікарня може стримати... мене?

— Я не хотіла... — почала Марія, але Олег урвав її пострілом у стелю.

— Де вона? — вдарив кулаком по шафі. — Де?!

Відповіді не було. Сльози весело блищали у світлі жарівки.

 «Крокодиляча...» — подумав диригент, кинувшись шукати. Стара знайшлася відразу, і Олег запитав її, чи вона чує, як по квартирі лунає Прощання. Тоді глянув їй у вічі. У них квартирував страх. Коли стара відповіла, що так, чує, музикант лише кивнув.

— От і добре, — гигикнув. — Не треба було мене доводити на весіллі.

За мить він розрядив цілу обойму, спостерігаючи, як ліжко забарвлюється червоним. Майнула думка кинутися в обійми тещі, щоби подарувати костюмові нові теплі плями, але передумав: треба діяти швидко.

«Шедевр...» — подумав Олег, і — під звуки плачу своєї Музи, змішаного з Ґайдном, — вийшов назад, у коридор.

— Почуй симфонію глибоких емоцій!

— Я чую Баха... — схлипнула та. Олег скипів і наставив дуло пістолета на неї.

— Це Ґайдн, а не Бах, суко, — він натиснув на гачок. — БАХ!

 

Надворі було темно і холодно. Пронизливий вітер піднімав хвилі порохів і трусив листям дерев. Воно танцювало на сцені, освітленій місяцем.

«Тепер Моцарт... Тепер ти, податкова!».

Диригент завів двигуна і натиснув на газ. Заревло, проте машина не зрушила.

«Щеплення!» — втямив музикант і навів приціл пістолета на коробку передач. Кілька секунд він тримав руку нерухомо, а тоді натиснув на гачок. Не сталося нічого.

«Його слід перезарядити!».

Пістолет перезаряджався ніби навмисне довго: зрештою, Олег був диригентом, а не зброярем.

Коли чоловік нарешті закінчив роботу і підняв погляд, затямив, що довкілля освітлене червоно-синіми мигавками.

Тепер Симфонія Симфоній гучала достоту так: «Віу! Віу! Віу! Віу!». Чарівливі звуки!

«Боюсь, що цей Реквієм — по мені...» — подумав Олег, умикаючи програвача компакт-дисків. Пролунали перші ноти мелодії, повітря сповнилося неймовірною какофонією з симфонії та верещання сирен.

Чоловік у машині всолоджувався цим супроводом своєї життєдіяльності. Йому видавалося, буцімто ці звуки линуть із легень мільйонів Небесних Янголів.

Збоку ж скидалося на те, що Олег увійшов у стан химерного наркотичного трансу. От тільки ніяких сторонніх речовин у його крові не було..

«Introitus...»

Наступний кадр — чиєсь украй знайоме обличчя в поліцейському кашкеті. Розслабленість зникла, Олег підніс руки, вийшов з машини та голосно крикнув:

— Здаюся!

За мить — під звуки Моцарта, пострілів і вигyків «На землю!» — він таки вгегехав того копа: куля за кулею, не зважаючи нi нa що, відчуваючи лише солодкий смак помсти — от, як це було.

«Я і досі пам’ятаю той штраф. Я його ніколи не забуду...» — думав музикант, поки його ж кров розтікалася по асфальті, а сирени чулися дедалі віддаленішими.

Починалася «Requiem Aeternam». Як він її любив!..

Перш ніж заплющити очі, він таки побачив те лице. Лице мертвого поліцейського. На мить його зсудомило, а потім він відчув, як тіло пронизують хвилі Насолоди.

То був оргазм.

 

— Знімай!

Прокидатися не хотілося, дарма що голос був знайомий.

Те, що снилося, було на диво солодким. Спершу він розправився зі своїм сусідом, тоді — з тещею, а під кінець пришпилив того виродка, що колись його оштрафував. Він згадав про Моцарта; згадав, як приємне змішувалося з болісним. I згадав про Мрії, його Мрії — такі невинні, дитячі — але водночас і ненависні, що народилися після знайомства з дорослим світом.

Іще дитиною він хотів стати диригентом, як батько, але в дорослому віці далі помсти його життєві цілі не сягнули. Музика помсти й стала його життєвим лейтмотивом.

— Зовсім погано, — ствердив один голос.

— Пацієнт не готовий, — підтвердив інший.

Чиясь дужа рука зняла шолом. Очі засльозилися від сонячного світла.

«Мене занадто довго тримали в темряві».

Коли зір Олега, врешті-решт, відновився, з’ясувалося, що поруч стоять двоє у білих халатах і дрилять його поглядами згори вниз. Візуально старший із них і тримав в руці шолом.

«Шолом мрій» — згадалося раптом.

Колись йому розповідали про шолом мрій, але то було давно. Казали, буцім та штуковина здатна показати на екрані всі найзаповітніші мрії хворого, коли той перебував у глибокому сні. А ще казали, що кожен сон починався так само: пацієнт давав драпака з лікарні. На шоломі сяяв напис: "34/07 і 2/4".

«Якби я згадав про напис...»

Олег спробував почухати потилицю, однак не зумів: руки залишалися намертво прив’язані до ліжка. Як і ноги.

— Я б волів не бачити їхніх мрій, — вимкнув монітора молодший.

— На те й шолом, щоб бачити, чого прагнуть хворі, — відповів старший і, голосно позіхнувши, вийшов. Молодший ніби хотів щось відповісти, але потім гукнув санітара.

Той, справжня гора м’язів, зробив кілька кроків і зупинився біля ліжка:

— Його забирати? — спитав він дивлячись на Олега, як на м’ясо.

— Його можна, — кивнув молодший і засумнівався. — А ти, Миколо, як думаєш: нам колись знімуть шоломи?