«Душа між степом і ріллєю», вірші

МІСЯЦЬ УПОВНІ: МОТРЯ І МАЗЕПА

Цей місяць уповні –

Вдивляється вдалечінь

Приреченим поглядом

Змарнілої Мотрі.

Чого лише не говорено,

Яких не шукали ключів

До цього кохання гетьмана,

Який не плели непотріб.

 

Поети та композитори

Натхненні були Мазепою:

Та розум його і хитрощі –

Любов затуляли подекуди.

Донині дебати точаться:

Для себе, чи для Вітчизноньки

Вимощував дні і ночі всі

Шляхи до слави… чи тризноньки?

 

…А Мотря чекала пристрасті,

Щоб нею одною дихав би,

Щоб в хаті і тепло, й чисто все,

Щоб в гніздах пташки під стріхами.

…Не склалося. Місяць журиться,

Вдивляючись крізь віки –

Ще й досі на дим з Батурина

Так схожі нічні хмарки.

 

***

 

Я вчуся млосно сіятись дощем,

Яріти сонцем у липневім небі

І полотніти місяцем,

а ще –

…Не пестити своїх образ на тебе.

 

Аби не животіти – не ятрить

Старої рани відчаю і туги.

Стискає Бог у жменях кожну мить,

Допоки оре час предвічним плугом.

 

Безмежний степ надій і сподівань

Відновлює занедбану красу і

Звільняє поневолені дива…

Я вчуся, що любов завжди – не всує.

 

 

***

Не спокушай

тягучим пряним світлом

Нічних розмов, де кава з чебрецем

П’янить і вабить на обох розлита,

Поки не охолов пекучий щем.

 

Не пропонуй

сховатися у липень –

На береги медової ріки,

Де на місточку й дощечка не рипне –

Такі ми будем вільні та легкі.

 

Тепер не час,

щоб мліти на осонні,

Вирує степ – не знає забуття.

І дика грушка падає в долоні,

Терпка й пахуча, як мале дитя.

 

 

ВПОЛЬОВАНІ ВЕСНОЮ

Тужаві, аж хрусткі тюльпани,

Туман солодкий і терпкий…

Весна – чарівніша омана –

З тих, що мандрують крізь віки.

 

І ось довірливо й наївно

До неї тягнеться душа,

Щоб потім мовчки – наче півні

З картин шагалівських –

кричать.

 

Хоч раз впольовані весною

Втекти не можуть. Подивись:

На полотні буття – в двобої

Любов і гріх, безодня й вись.

 

 

***

Навіщо ми зустрілися

Так далеко від долі моєї?

Навіщо раз од разу

Це відбувається все ближче і ближче?

Зрадливі серпневі ластівки

Ріжуть крилами погляд мій –

Прямісінько з-за твого плеча

І до першого дня осені.

О, пошматований погляде!

Тріпочи й пульсуй –

Сиплеться з тебе сліпий дощик надій,

Вилітають блакитні метелики,

Гублячи золотавий пилок відчаю…

Навіщо ми зустрілися?

Так далеко…