«Темний бік Місяця», оповiдання

V

Але ж мені знані інші відчуття!

Як відчуває воїн, ще розпалений шалом битви, з кров'ю на плечі, який повільно їде верхи, а за його спиною — поле борні, всіяне побореними ворогами, потрощеними обладунками, кинутою зброєю… Воїн поранений, плече пече, але бій відгримів, йому добре і спокійно. Він під’їжджає до джерела і злазить з коня, щоби напитися, освіжити розпашіле лице, омити рану. Він — переможець, і сьогодні весь світ його боржник. А саме зараз йому не хочеться лаврів і пишнот, а лише спокою, широкого, як поле борні, що лишилося за спиною.

Я підходжу до потоку, стаю навколішки й занурюю руки в нього… Мій погляд спиняється. Потойбіч я бачу її.

Ці гострокутні плечі, костиста фігура, добре, миле, але (прокляття!) таке невродливе лице… і лагідний погляд, спрямований просто на мене.

Відсахуюся. Схоплююся на рівні. Ну чому? Чому саме зараз?! В таку урочисту годину, коли душа прагне прохолодної музики спокою після битви, мені являється вона? Я хочу бігти, скочити на коня і скакати у невідь! Але не рухаюся.

А вона дивиться на мене.

Під її ніжним поглядом розтає відчуття урочистості, відчуття виконання обов’язку (героїчного!), і ти вже не переможець, тебе огортає сором і страх. Ти почуваєшся як зрадник, дезертир…

Вона простягає руку, рухаються губи — чи усміхаються, чи щось говорять, я не знаю, бо образ починає танути.  

І все довкола тане.

Тане образ переможця, що його нап’яв на себе, немов карнавальну маску. Замість бойового обладунку, заллятого шляхетною кров'ю, — затерті джинси та м’ята, наче старе вітрило, сорочка. Замість джерела — Дніпро.

А на тому боці нікого немає.

Але я знаю — ці очі будуть мене пекти ще довго… 

VІ

(А знаєте, чому рибка мого зору завжди оминає Місяць? Бо їй страшно побачити його темний бік)

VІІ

«Боже, вона ж зовсім негарна! Ну як із такою зустрічатися? Ні, ну я сам не кіношний красунчик, але виглядаю доволі пристойно. Я, як і всі люди на планеті, прагну кохання, але я ще й хочу, щоб моє кохання було вродливим. Хіба я багато хочу? Я чи не щодня бачу симпатичних дівчат біля себе. Як же так, що в мене закохалася некрасива?

Так, так. Я завжди з захопленням читав оповіді, де герої закохувалися у некрасивих, бо вміли розгледіти під непривабливою оболонкою прекрасну душу… І все таке інше. Я завжди вважав, що тільки так і треба, що душа вища за тіло. Проте, коли сам спіткав це, зрозумів, що то все — література, і її автори самі подібного не переживали, а просто вигадували красивий сюжетець. Який дуже важко втілити.

А що скажуть друзі? Вони весь час питають, чому в мене так довго немає дівчини. Побачивши її, подумають, що я зовсім нікчема, що в мене не вистачило шарму приворожити красиву дівчину. Жах, жах, краще про таке не думати! Краще вже бути самому.

Я розумію, що вона не винна у власній невроді. І не винна, що я їй подобаюсь. Я б і не сказав, що вона потворна. Просто ніяка, нема за що зачепитися. Крім її очей. У неї такі очі… А очі — дзеркало душі. Значить, і душа у неї».

…Вістря олівця зламалося на літері "ї", я відкинув його і з ненавистю поглянув на розкритий щоденник, з огидою перечитав кострубаті рядки, гидкі та щирі.

І чому я завжди пишу олівцем? Невже в передчутті, що колись візьмуся за ластик?

VІІІ

Дві свічі. Польові квіти в банці.

Батьки пишуть, мовляв, скучили за мною, і це добре, що їх немає поруч. Не треба вдавати безтурботність. Радісним треба бути тоді, коли справді радісно. Фальш подвоїть душевний тягар.

Друзів немає поруч, і це добре: вони люблять мене радісного, а смутний я їм не потрібен. Вони теж мені зараз не потрібні. Мусив би вислуховувати банальні до плісняви напучування: «Ну, а, може, якось стерпиться-злюбиться?» або «Та знайдеш іншу, знаєш, скільки їх в тебе ще буде?». Не знаю і не хочу. Мені ніскільки не потрібно. Потрібна одна. Єдина. Кохана.

Здавлюю пальцями скроні, масажую їх. Відпускає.

Задмухую свічки. Вже не загадую бажання. Зневірився. Гасив свічки, ловив зірки та щоразу загадував: хай вона закохається в іншого; хай забуде мене.

Марно.

Чомусь до болю хочеться вихопити з банки оберемок польових квітів і пожбурити його високо в небо, щоби квіти дощем попадали на землю, а я стрибав на одній нозі під ними, плескав у долоні та сміявся. 

Відчуваю, що скоро перестану чинити безрозсудства, стану поміркованим і серйозним.

Ні, ні, я не хочу!

Ніхто мені не допоможе. Бо тільки я можу звалити напівзатоплені підвали своєї пам’яті.

Іти знову туди, дивитися в очі своїх спогадів? Це все одно що добровільно зголоситися до хресних мук. Але я не Христос, і мені не призначена чаша ся. Я можу вибирати.

А повалити підвали своєї пам'яті я зможу тільки тоді, коли примушу себе глянути на темний бік Місяця.

Ом мані падме хум…