Вірші

***

І навіть якщо ти
Будеш мене вести
Шляхом серця
що навіть діти чужі
в мені світло шукатимуть,
Я смиренно скорюся,
Буду за батька їм.
Тільки дозволь [окрім цього],
Ще й музикою звучати,
Від якої сльози
На очі навертатимуться,
Дерева ростимуть,
Душі молодшатимуть.
Я загину без співу,
Зламаюсь без слова,
Твого чистого слова,
На небесному вогні настояному,
Проявленому в моєму тенорі.
Благослови попутним вітром
Показати полум’я світові.
Бо так пече у грудях…

І не минає!

***

Світло, яке ллється з мене,
Затоплює нашу кімнату.
Крізь щілини просочується до сусідів.
Прокидаються зранку, усміхнені,
Відкривають завіси, сонце бачать,
Коли насправді за вікном —
Сніг.
І сірість
Висить над містом.

Нерівний ритм гармонії

У неї виходить це якось інакше:
Ліпше, ніжніше, спітніло.
Вона відчуває: мій погляд м’якшає
В полоні її шовкового тіла.
Коли торкаюсь її порогів
Самого судомить від світла і млості.
Важливо знати як глибоко й довго
Потрібно вдихати її волосся.
Я знаю коди її весни,
Якого кольору в неї білизна.
Мені відомі її секрети, сни,
З ким вона тиха, розгублена, різна…
З якими словами до неї приходить день,
Чиїми вустами вона розсмаковує радість.
Я непомітно довго ладен дивитись на неї
Й мати змогу

хіба на сон відриватись.

Люди ставлять сургуч

Люди ставлять сургуч на розлучені долі,
Засипають вітрами спогади… леле!
Здіймалась до неба Любов. Втекла з неволі.
Побачив її. Тому й прилетіла до мене.
З нею обідав, вечеряв, поклав поруч спати.
Сургуч розтопив, грів не руками — крильми.
Але відпустив, хоч її й не буває багато.
Їй треба літати. Без неї порожні ми.