Вірші із рукопису збірки «НезРИМИй Київ»

МЕТРОКОХАННЯ

Яка ж ви, люба пані, незвичайна!

І, бачить Бог, скажено б я хотів,

зустрівши вас на станції «Почайна»,

чкурнути з вами до «Осокорків»!

 

Насилу ми запхались би в вагона,

втопилися б у поті часу-пік...

А стук коліс не згірш за Мендельсона

щасливе майбуття би нам прорік!

 

Вінчав би нас невтомний «Палац спорту»,

куди б ми гордо перейшли зі «Льва».

Ділили б ми підземні дискомфорти

віднині і довіку лиш на два.

 

Глядіть — я зараз стану на коліна!

Я щиро пропоную все це вам!

А ви? Ви, мов та бестія зрадлива,

виходите на станції «Майдан»!

 

ПОЗНЯКИ

Сонна закоханість спальних районів

креслить обличчям роки.

Дорога життя веде в невідомість —

звертає на Позняки.

 

Тут ґвалт перемог і біль від поразок,

стишені тінню дворів,

лікують найпотаємніші рани,

як виростають у спів.

 

Сповнене плачем гітарне відлуння:

присвята пляшці вина.

Музика вижене прикрості буднів

ген за проспект Бажана.

 

Юнацькі звитяги, миті щасливі,

сховані по закутках;

мелодії пам’яті стерти несила —

зостанусь на Позняках...

 

РЕМБАЗА

Коли пахне теплим хлібом,

ми згадуємо не про мамину хату

чи працьовиті бабусині руки,

а про хлібзавод за два квартали.

 

Ми — діти міста, що склали йому

врочисту присягу

бути блазнями безіменних віконниць,

миготливими вогниками проспектів,

продюсерами банкнот і

вписок на вечір.

Дивимося тільки собі під ноги і

навіть напевно вже не пригадаємо,

де колись починалося дитинство.

 

А що дитинство? Воно пішло,

розчинившись відлунням сміху

посеред оточеного п’ятиповерхівками

острівця асфальту, який ми називали гордо —

дім.

 

Коли пахне теплим хлібом,

пам’ять малює зупинку за два квартали

з прогнозованою назвою «Хлібзавод».

Там уже другий десяток років

гниє автобус. Він

зостався без господаря. Його

з’їли понеділки і п’ятниці.

Ніхто не милуватиметься красою

вигинів його торпеди. Тільки

салон невдовзі поповниться

ще трьома пляшками

й одним шприцом.

 

Настане день — і всі полетять геть

із цього забетонованого гнізда.

Пам’ять стиратиме сквери і парки,

самотню церкву, що скидається більше

на пивну ятку,

поламані гойдалки та залишки

безтурботності. Але

запах хліба —

свіжого, зі скоринкою —

хоч на мить повертає

до хлібзаводу за два квартали.

 

ЛЮБОВ (ЖИВЕ) НА ТРОЄЩИНІ

Вкрав наше кохання старий п`ятдесятий автобус

і завіз кудись у присмерк Троєщини.

Воно зійшло на кінцевій, роззирнулось довкола;

ти запитала тихесенько: «Де ще ми

могли б назавжди залишитись одним організмом?

Дешевим романом, в ньому — героями?».

Чи ти не знаєш, кохана, що зі всіх катаклізмів

зруйнує планету лиш той, де ми двоє?

Один поцілунок — і вісь ікс зробиться ігреком,

немов так було до створення Всесвіту.

А ріки греблі знесуть, аж до міст знагла вві́рвуться —

будови візьмуться водами пестити!

То нумо натомість торкати серцем автобуси:

від цього і зла довкруг стократ меншає.

А як захочеш одержати владу над Глобусом —

знайдімо кохання в надрах Троєщини.

 

КИЯНИН (АТТИЛІ МОГИЛЬНОМУ)

Колись тебе не стане, а тоді

так само квітнем квітнутимуть вишні,

вода дощів, зібравшись на узвишшях,

збігатиме на бляклі пустирі.

(у пошуках міської тиші.)

 

Тут сонце миготливе не одне

сховається ген за дахи Подолу.

Примхлива ніч пригорнеться до долу —

на ранок світить сонце молоде.

(так — день у день, за колом — коло.)

 

І чутимуть містяни бій дзвіниць —

Той дзвін грайливий розриває простір.

Прокинься, місто! Пробудися з млості

і усміхайся баням горілиць!

(то буде десь, либонь, по шостій...)

 

Колись тебе не стало, а тепер

обійми розгорнув одвічний Київ.

І все таке, як ти для нас намріяв:

слов’янське сонце водами несе

Дніпро примхливий, неспокійний.

 

 

МІСТО ВНОЧІ

Затишшя на плетиві вулиць,

і тільки в завулках — луна

ранкової суміші гулу

та щойно прожи́того дня.

 

Тут позирк віконниць — безтямний,

немовби востаннє в житті

вони роздивляються плями

цих блідо-сліпих ліхтарів.

 

Зачинено двері кав’ярень,

затемнено вікна робіт;

спокійно заснуть тротуари,

вертляві путівці — вуслід.

 

Лиш звідкись із-поза будинків

долине виття автострад:

вони ж бо не знають спочинку,

вони ж бо ніколи не сплять.

 

ПАМʼЯТЬ

Ми пам’ять втопимо в дощах,

чекаючи проміння літа

чи, може, подарунку звідти —

відлуння теплоти хоча б.

 

Потонуть у гіркій іржі

будинки наші, наче кволі,

натомлені в безкраїм морі,

старі поважні кораблі.

 

Тоді, лишившись сам на сам

із хвилями брудної люті,

між водяної каламуті

ми пам’ять віддамо дощам.