«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Поїхали «Жигулями» Дмитра Вербицького. Начальник АТС був запеклий мисливець. Балагур і весельчак, все йому легко давалось. У свої неповні сорок років мав машину, квартиру, дружину й двох дітей. Жінка працювала касиром у магазині. «Жигулі» Вербицького дратували заздрісників, бо він приварив блискучу вихлопну трубу з нержавіючої сталі, простий сигнал поміняв на музикальний. Жовті «Жигулі» Дмитра упізнавали на кожній стоянці, на всіх зібраннях. При цьому начальник АТС умів зберігати відстань з підлеглими і не поводився запанібрата. Так собі, легка молодіжна зухвалість, бравада, що проглядали крізь намагання бути солідним. Не було в його поведінці нічого підозрілого.

Другий учасник поїздки Северин Нечитайло теж не викликав ніяких підозр. Роботяга, який не вилазив з люків телефонних мереж. Самотній. Дружина з дочкою задовго до трагедії покинули його, переїхали на Уманщину. Набридло їй п’янство Нечитайла. Северин, кажуть, хоч мав трясучі руки, але мітко цілив у дичину, точно уловлював момент, коли натиснути на курок. Кілька разів його приводили у медвитверезник за буянство. Але Дмитро з роботи його не звільняв, хоча за негласними приписами це слід було зробити. Кабельник – рідкісна професія. Молодого навчити цього діла – кілька років знадобиться. Та й не кожен молодий полізе у підземелля, у бруд і задуху, перебирати телефонні пари й паяти свинець. Тому Вербицький вичитував Северина і вкотре ставив йому на вид, знімав премії й доплати. Але, як відомо, горбатого могила справить…

При цих словах Іларій Шаман допив другу порцію віскі й задумливо поглянув на бар. Я замовив ще. Він дрібно прицмокував і ганяв рідину за щокою.

– У мене собача кров, - завважив мій скептичний погляд й усміхнувся. – Без міцного не можу…

Третім учасником поїздки був мій батько, Петро Холоденко, молодий працівник, який уперше вирушив на полювання. Про нього відомо, що він переїхав з Миколаєва, де теж працював на заводі телефоністом. Дмитро Вербицький продав йому стару берданку. Про Петра Холоденка всі казали, що він дуже закоханий у дружину Настю, яка працювала вчителем. І не хотів їхати, як відчував щось. Та проти начальства не попреш. Начальство вирішило залучити його до своєї компанії.

Виїхали у п’ятницю, по полудню, приблизно о шістнадцятій годині.

І далі їхній слід простиг.

Іларій склав орієнтовний маршрут поїздки. До озера вісімдесят дев’ять кілометрів. Туди одна дорога – через поля й ліси. Не густозаселений район. Зразу за Емськом село Ярове. Там далі – ще одне, вже в самому Чорному лісі. Красне називається. Як і ліс – то Краснянський, то Чорний. Люди часто плутають, як називати. По дорозі ще є столярний цех, що пиляв і досі пиляє колоди. Трохи вбік, кілометрів за п’ять – Краснянський психоневрологічний диспансер, в який звозили звідусіль ненормальних. Диспансер до цього часу функціонує, хоч відчутно занепав. І найголовніше – кінцева точка маршруту. Краснянське лісництво, де мисливців чекав лісничий Тимофій Духович. Він стверджував, що компанія до нього не доїхала. Хоч виглядав мисливців і відкрив шлагбаум. На жаль, через кілька років лісничий помер, тому частина таємниці зникла безслідно. Іларій коло нього крутився днями й ночами. Випитував, зіставляв, винюхував, але нічого не добився. Тимофій клявся, що чоловіки не доїхали. Сам здивований і ходив на пошуки. Дмитро Вербицький його давній знайомий, тож не міг заблудитись. Передзвонив за день перед поїздкою, повідомив, що прибуде з компанією, зустрічай.

Капітан обійшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерідко непрохідний, берег озера Білого у пошуках слідів. Зустрічався з мисливцями, присідав до вогнища, розпитував, навіть ночував. Ні, ніхто не бачив, не помічав пропалих «Жигулів» із блискучою вихлопною трубою. Не полінувався опитати жителів ближнього Ярового і дальнього Красного. Й там не бачили жовтої машини, ніде коло сільмагу не ставала, нічого чоловіки не купували, ні з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’єкт, якому нема віри, бо брехун і крадій курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, але це тільки один-єдиний, непевний, штришок, не підтверджений більше ніким, що «Жигулі» проїхали через село.

З усіх цих обставин випливають кілька версій. По-перше, чоловіки могли між собою пересваритись. А що у кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бійня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтіки. Версія довгий час існувала, як робоча. Та капітан Шаман не знайшов і натяку на те, що між чоловіками могла спалахнути чорна блискавка. Ні побутові, ні робочі моменти не показували, що між ними міг тліти потенційний конфлікт. Начальник АТС не з дурного десятка, ерудований, досвідчений керівник. Не взяв би із собою напарника, на якого не можна покластись. А з другого боку, бійня, стрілянина на дорозі не могла не залишити бодай найменшого сліду. Постріли почули б грибники, проїжджі. То тільки здається, що в порожньому лісі нікого нема. А під кожним кущем може сидіти зайчик, що вміє говорити. Десь мусили бути загублені гільзи, залишитись плями крові. Маленька війна завжди зоставляє великі докази. Нічого цього не знайдено.