«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ дев’ятий

Час так швидко пролетів, що й не зогледівся, як уже наближалася сімнадцята. Я виїхав із вулиці Тулузи у форсованому темпі. Потік машин збільшився, погустішав. Кінець робочого дня, всі кудись поспішають. Моя «Ауді» слухалась й терпляче лавірувала, без сумніву й докору виїжджаючи за подвійну суцільну розмітку. На додаток, небо потемніло, нахилилось, з-за міста насунулась чорна хмара. Червнева спека припала до землі першими краплями дощу. Тротуари вкрились парасолями, на металевих кінчиках яких заграли відблиски громовиць. Люди й машини сунулись хаотично, у різних напрямках, поспішали сховатись від зливи, що нависла над містом. Потемніло від хмар і дощу. Світло фар ту темноту тільки підкреслювало.

Я раптом відчув дежавю. Це вже було! Мені здавалось, що вже отак спішив від блискучої, у чорних вікнах, перевернутої чашки Центру біоакустичної корекції мозку. Бачив себе, викривленого, у великих дзеркалах, звертав, сигналячи, з об’їзної на проспект Перемоги, пальці прилипали до шкіряної оббивки керма. Гримів грім і на кінчиках парасоль перехожих яскріли іскри, а з радіо на панелі горлав незваний Расторгуєв: «Вєтєр в харю, а я шпарю!..» Я не люблю російської попси, тим паче, клоуна у військових манатках, тож перемкнув хвилю, але вперте «Любе» й звідти прорвалось у салон. Щоб не дратуватись та отямитись, я вимкнув радіо й почав слухати шурхіт двірників, що не встигали проганяти воду зі скла. Червоні підфарники авто спереду розливали кров на асфальті. Чужі лиця миготіли попри вікна. З тротуарів, а не з неба, відскакували великі білі кульки граду. Ні, таки це було, я абсолютно впевнений, що все послідовно повторюється, тільки не можу встановити, коли то було, коли я вже так їхав. Мене переслідувало роздвоєне відчуття реальності.

Я струснув головою, протер очі. Останні дні літаю галопом по Європах. Спершу похорон мами, потім Емськ, пошуки тата. Тепер Київ, претензії Ії і вся решта гонитви. Світ кру́гом іде від навали інформації… Раптом все стало на свої місця й у мене відлягло від серця. Сімнадцять нуль п’ять і я вже підлітаю до «Сіті-буду».

Сидів у машині й пильно дивився на вертляві двері будівельної компанії Збруєва. Офісний планктон вивалювався на вулицю й гальмував, зляканий дощем. Вистрілювали парасолі й розбігались, хто куди. Недалеко на автобусній зупинці створилась юрба, яку не могли проковтнути відкриті двері транспорту. Автобуси приїжджали, виштовхуючи білу піну на обочину, вже переповнені. І юрба росла, вкриваючись, як динозавр, різнокольоровим черепашковим панциром.

Впізнаю чи ні? Ось у чому питання…

Натренований погляд безпомильно вихопив із маси, що витікала зі скляного куба, білі стрункі ноги. Хоч і не впізнав, бо скинула свою бузкову форму вестибюльної стюардеси, але це була вона, безсумнівно, вона. Галина спинилась під дашком навісу. Виробленим байдужим зором обвела люд, що пробігав мимо, і ледь затрималась, ніби в роздумах, чи варто кидатись у шумовиння зливи й граду. Я мигнув світлом, потім відважно вискочив із машини.

- Білий кінь до ваших послуг, леді! – показав на свою вмиту «Ауді».

Галина змінила байдужий погляд й фиркнула:

- Таки приїхали! Відпросились у дружини?..

- У котрої?..

Я жваво, не зважаючи на люд, розкрив свою парасолю й узяв під лікоть. Від дівчини пахло лавандою. Приємні спогади про бувалу славу надихали на багатослів’я.

- У мене їх… Чекай, порахую. Четверо!.. Одна в Мілані вибирає картини. Друга на Кіпрі, з нудьги рахує біля маєтку кипариси. Третя об’їжджає французьких рисаків під Марселем. Ще одна пише роман під млосним сонцем Таврії…

- І зараз ви мені запропонуєте стати п’ятою? – засміялась й прогнала свою офісну буденність Галина.

 Вона була таки гарна, ця вестибюльна стюардеса Збруєва.

- А давай зразу перейдемо на ти. Чого нам прикидатися? – запропонував.

- Гаразд. Ну і як тебе звати? Вже придумав?..

- Люблю своє неповторне ім’я. Юрій! – галантно вклонився. – А ти, пам’ятаю, Галина.

- Я Ася.

- Ася? Чого Ася?.. Я ж бачив бейджик. Там було написано «Галина».

- То бедж моєї подруги. Я свій загубила…

- От хитра! – пожурив її жартома. – Добре, будемо вважати, що я повірив.

Дощ трохи стих, юрба на зупинці почала розсмоктуватись і я вивів Галину-Асю з-під навісу до машини. Дівчина не пручалась, тільки невелике вагання стримувало її крок. Я обережно, злегка обійняв її, ніби захищаючи від струмків, що лились з парасолі. У мені все тремтіло, наче я зараз мав їхати у Бучу на перше побачення з Іїними батьками. Чого той неотесаний генерал згадався?..

Поки знову повертався проспектом Перемоги на велику окружну дорогу, дивився згори на чорну чашку Центру біоакустичної корекції мозку, поки увертався, як вутлий баркас на морі, від хвиль, що здіймались з-під коліс ТІРів, чорні хмари упали за місто. Посвітліло, виглянуло сонце, заблищало у всіх калюжах і калюжках, що рясно всіяли обочини. День повернувся, ніби й не було темряви. Ася-Галя… «Нехай все-таки буде Ася, - вирішив я. – Хіба не однаково, з ким…» Знову раптом побачив нахмуреного тестя й почув його лужений голос: «На-пра-во! Ать! Тва!.. Ать! Тва!.. Додому, твою мать!» Щоб відігнати причепливого Івана Онуфрійовича, попросив Асю розказати про себе.

Дівчина знову напружилась, спостерігаючи за дорогою. Скупо повідомила, що закінчила проектно-конструкторський, живе з подругою Галиною на квартирі. Сама з Немирова, приїхала в Київ, адже Київ найбільше будується. Бути проектантом будинків – це перспективний фах, «Сіті-буд» її запросив, бо розширюється. А що стоїть внизу регулювальницею, то це тимчасово, поки нагорі комплектують відділ. Я з пієтетом поглянув на Асю, бо креслення й досі в мене викликали негарні спогади, пов’язані з майстром Олексієм Гризоглазовим, який бігав по цеху й помахував штангенциркулем. З деякою пошаною позирав краєм ока на дівчину, яка стихла й ніяк не наважувалась спитати, куди їдемо.

А їхали по окружній на Теремки, на мій незабутній іподром «Рисак», де був прекрасний ресторан «Адреналін». Там уже мало залишилось людей, які пам’ятають Еда Хезерлі і його довгий шарф із диму від сигари, що постійно волочився за ним. Там від Еда, від його щирості й завзяття, нічого не залишилось. Навіть мою газетку закрили. Але поштовх і енергія, що Ед задав іподрому, тримали його на плаву, попри нерозумних парламентарів, які заборонили тоталізатор.

Блажен, хто вірує. Або прикидається… Святе діло – поставити на «Непосиду» чи «Рябу» й чекати із завмиранням фінішного гонга. Меткі букмекери, не відкриваючи зайве рота, все організують і поділять. В іподрому з’явились нові власники, сховані за офшорною компанією «Brother Cooper». Ніхто не здогадувався, хто ці брати Купери, але сліди вели у парламент. Кому цікаво, може поспостерігати за лобіюванням закону про скасування заборони тоталізатора й азартних ігор. Ні, таки нема зараз щирості й відвертості не захланного Еда Хезерлі.

Я молов дурниці про свою молодість і буремні дев’яності, про кобилу Гапу, з якою жокей Данилко говорив, як з молодицею. І Гапа слухала вершника, приходила першою, але іноді брикала й ображалась, ніби необачний Данилко прошепотів у тріпотливе вухо не те слово. «Поцілуй її у репану диню!» - кричали глядачі з трибун, коли Гапа відбирала у них гроші.

Ася щулилась і поглядала у велике панорамне вікно на три забігові доріжки і леваду, де водили коней з дітьми – зараз заробляють, на чому можна. Дівчина почувалась ніяково й не розкуто, я був упевнений, що вона не завсідниця таких закладів. Її скромність заворожувала й притягувала. Нехай Ія вибачить. Я її за язика не тягнув – дозволила холостякувати два місяці. Поки читав меню й розхвалював Асі коктейль «Перший номер», після якого приємні відгомони чуєш і наступного дня, відбивну «Підкова», в’ялену полядвицю з печерицями, баранячі реберця в соку ківі чи на крайній випадок шашлик, запечений у рукаві, з підсмаженою на домашній олії картоплею, відчув знову дежавю. Це вже було! Це вже було, хай йому грець!.. Я уже сидів з Асею в цьому ресторані і тараторив про принади меню. Я чув запах дощу й трави, по якій щойно пройшли коні, їхній гострий піт, пам’ятаю сливові очі, що здавались розумними. Ці столи з плетеними ніжками й віденські стільці, тонкі й ажурні, за які стає лячно, коли якесь важке й опасисте, щойно програвши ставку, падає на тонке сидіння. Цей бармен Сем, який трясе шейкером і підморгує, показує захоплено на Асю. Цей гурт чоловіків, який у кутку, за колонами, голосно цокається келихами. Ця килимова доріжка, пропахла синтетичним милом з пилососа, що миє… Все це вже було! Я наче вдруге сюди зайшов і по-баранячому слухняно повторюю першу серію.

Ася здивовано поглядала.

Я різко звівся й попростував, розсовуючи стільці, за колони, до чоловічих голосів. Так і є, там сидів Хрюня Катрусин Кінозал – картковий катала, який умів показувати мультики кількома колодами карт. Хрюня подобрів, поправився, виложив черево на стіл, попивав віскі й забивав баки трьом мужиками, які незабаром поведуться на невинну пропозицію забавитись по маленькій ставці. У Хрюні азартно світились очі й розгорявся апетит. М’ясистий його ніс наполовину сховався у склянку з віскі, а очі поверху спостерігали за столом. У деяких колоритних осіб ниці наміри вгадуються, як у призовій коняці – порода. Так казав Ед Хезерлі, безбожно перебріхуючи улюбленого Хемінгуея. Ед був знавцем цього стада. На що я завжди соромливо зітхав: «Надмірні знання обмежують фантазію…» 

- Хрюня! – зрадів я, що то знайомий голос оплутав мене дежавю. – Я чую… Ти чи не ти?

- Юро! Я теж тебе радий бачити, - відірвався від майбутніх жертв Катрусин Кінозал і зняв черево з тарілок. – Нудьгують руки по штурвалу?..

- Все! Зав’язав! – молитовно зажмурив я очі. – Відколи Ед помер, перейшов на інші орбіти…

- А то… Твоя любка? Бачу, що матня розповзлася, – показав Хрюня на Асю, яка тихо сиділа сама. – Причалюй до компанії!..

- Голий ситому не товариш… Я в твоїй компанії зайвий, - прозоро натякнув на його оглядини лохів. – Пересмикнеш…

Ми з Асею таки добре повечеряли і я вже поглядав на дівчину й роздумував, яким чином відвезти її на Татарку. У холостяків святе місце порожнім не буває. Ася звиклася у ресторані. Перестала кидатись від мене і вже не пускала напружені погляди. Ми ж дорослі люди, все розуміємо. Я розрахувався й повів її до машини. Посадив на переднє сидіння, обійшов авто, сам сів. І тут точно почув, що ззаду торохнули дверці. Поглянув у дзеркальце огляду. Так і є!.. Ось що мене мучило увесь цей грозовий час. Неподалік стояв асфальтного кольору непримітний «Форд Фокус». Я його вперше завважив біля Центру біоакустичної кореції мозку, після розмови з Томиним, але не надав значення. Потім, мабуть він за мною простежив до «Сіті-буду» й слідом перемістився на іподром. Я тягав за собою хвоста. Боковий зір підказував, сигналізував про цю нову обставину.

- Та-а-а-ак, - розглядав я непримітне авто. – Ти часом ревнивця не маєш?

- Боїшся? – фиркнула Ася.

Її білі коліна оголились і мені стисло подих.

- Куди їдемо? До мене? Чи в мотель, тут є недалеко, на одеській трасі?..

- Не думаю, що з першого разу слід шукати ліжко, - розсудливо відповіла Ася, відкрила сумочку, дістала люстерко й поглянула на себе, ніби перевірила, чи нема там чогось легковажного, що дозволило мені зробити таку пропозицію.

- Я взагалі не думаю, - пробурмотів я. – Не можу думати…

Вирішив не висовуватись на об’їзну, попрямував у місто. Ася жила з подругою на Шулявці біля кіностудії, тож за той час або я відірвусь від «Форда», або моя супутниця перестане комизитись і ми пірнемо по ходу у затишне місце. Було б бажання…

«Форд Фокус» їхав за мною через дві-три машини, не дуже ховаючись. Розгледіти когось заважало тоноване скло. Ася зауважила мої погляди й сама озирнулась.

- Ти когось боїшся? – запитала.

Блузка у неї натяглась і я побачив край грудей.

- Боюся, що сьогодні не засну. Будуть ввижатися твої губки й носик…

Хто за мною стежить? Кому потрібен?.. Я почав гарячково прикидати, кому знадобилась моя грішна душа. Що такого зробив, кого зачепив, що взялися опікуватись моєю тихою і мирною персоною? Зголоднілою за любов’ю?.. Варіантів було три. Зляканий лікар Томин, який боїться своєї тіні. Не міг повірити, що Томин на це здатний. Тоді може його начальство, якому не сподобався мій допитливий фейс на фоні мармурової підлоги? А що я маю до Гекуби? Що Гекуба має до мене?.. Можна з великою долею вірогідності відкинути Центр біоакустичної корекції мозку і колишнього асистента професора Цуркана. Попри ті страшні історії, про які довідався… Варіант другий – М. О. Збруєв, міліційна псина, якому не сподобалось, що я упхав носа у його давні слідчі справи. Або просто ревнує, що украв його милу співробітницю… Варіант третій – мій дурноверхий тесть, який береже чистоту мого подружнього життя. У нього вистачить нахабства й можливостей послати своїх стрижених бобриком пастухів. Другий і третій варіант абсолютно можливі, хоч виглядають дикувато на фоні моїх пошуків усамітнення з Асею.

Я метався з дівчиною по місту, як викритий злодій з чужим скарбом. Зіскочив униз Великою Васильківською до стадіону, а потім піднявся догори до Бессарабської площі, крутнув направо, у напрямку бульвару Лесі Українки. Бульваром можна гнатися й гнатися, оминаючи переповнені тролейбуси, які не поспішають. Раптом над головою забарабанило і я побачив, як з-під коліс авто, що мчали попереду, вилетіли розпорошені струмені води. Двірники самі включились і почали розкидати воду на склі. Несподівано посутеніло, все розплилося і втратило звичні обриси. Світло фар автомобілів переломлювалось, металось з боків. Всі машини стали однаковими. У склі заднього огляду я тільки й бачив спалахи та гонки, сувої розпорошеної брудної дощовиці, що окутувала й накривала автомобільний потік. Розпізнати у цьому місиві переслідувачів було неможливо. Але ж і вони мене не можуть розрізнити.

Завернувши на Михайла Бойчука, я по інерції проскочив біля гуртожитків Національного транспортного університету, далі на залізничному мосту побачив вагони поїзда «Москва-Кишинеу», які неквапливо котились до вокзалу, й не зогледівся, як мене винесло на Південний міст через Дніпро. Там далі можна потрапити у майстерні Вови Удовенка.

Моє завзяття аніскільки не схвилювало Асю. Вона поглядала то на дорогу, то на вогні і, здавалось, з інтересом театрального глядача чекала розв’язки.

- Може буде?.. Лякати мене? – спитала, зітхнувши.

Я охолов і повернувся тим же шляхом до Бессарабської площі. Далі догори, по Тараса Шевченка й направо, на Пушкінську, загальмував біля Дому Бергоньє. Тут недалеко, якщо пройти по дворах до Терещенської, у підвалі світить червоними ліхтарями бар Жори Цугцванга. Бар називається «Соло», але рідко хто його так називає, всі знають, що то бар Жори Цугцванга. Жора розлучився зі своєю жінкою Терезою, яка з боями відсудила «Соло», але не викинула його з бару, залишила, хоч у неї, казав Жора, бородавки в роті. Жора Цугцванг – неповторний барабанщик. Джон Бонем з «Led Zeppelin» взяв би його в напарники. Палички в його руках літають, а барабани й тарілки витворяють таке, що від захоплення у відвідувачів очі стають круглими. Тереза – не Жора, вона залишила його у барі, як горилу у зоопарку. Чого втрачати привабливу фішку? То Жора вічно обирає з двох поганих рішень найгірше. Ед Хезерлі казав, що він ходяча катастрофа. Але гроші на бар дав, бо вірив у талант Жори. Спочатку бар належав Едові, але згодом, перед смертю, він переписав його на Цугцванга. Якщо поглянути уважно, то можна знайти кілька десятків вигодованців Еда Хезерлі. У більшості ми один одного не знаємо і нічого нікому не зобов’язані. З Жорою я дружив через спорідненість творчих душ.

Моя супутниця мерзлякувато повела плечима. Я обійняв її й накрив парасолькою. Тиха злість роз’їдала зсередини.

- Вип’ємо кави, ще не пізно, - запропонував, показуючи на червоні літери «Сола», що горіли над самим асфальтом. – У мене тут друг душевний…

Відпускати скарб не хотів, попри небуденність ситуації.

І тут недалеко, через кілька запаркованих машин, загальмував відсталий «Форд Фокус». Я мимовільно поглянув, чи не волочиться за моєю «Ауді» шнурок з прив’язаною порожньою бляшанкою.

Таки знайшли, не відчепились.

Жора зустрів нас з обіймами. Його волосаті міцні руки стискали, ніби хотіли задушити. Руді вуса вкололи у щоку, й Ася відвернулась, ойкнувши зі сміхом. Друг критично оглянув її й помахав пальцем:

- Ай-ай-ай, Юро! Мамі скажу!..

У Жори блищали очі, немовби він давно сидів у підвалі й не бачив білого світу.

- Жоро, не пускай слину. Де твоя Тереза? Нехай подає дві кави.

Ми сіли з Асею у куточку. Я взяв її прохолодну руку й погладив. Ася не висмикнула, спитала, з цікавістю розглядаючи мене:

- Ти хто? Де працюєш?..

- Я працюю там, - загадково, як Томину, показав пальцем у стелю – і це була чиста правда, бо там, у моєму розумінні, було вище підвалу.

- А там, це де? – звично фиркнула дівчина, руйнуючи мою таємничість. – Де втікають без оглядки?..

- Я не втікав. А заплутував сліди, - поправив її. – До речі, якщо хочеш, можу відвезти тебе на квартиру, до подруги.

Благородність з мене аж хлюпала. Вечір і так зіпсований, то чого відверто не сказати.

- Ні, я тебе не покину! – рішуче подивилась Ася.

- Що ти пропонуєш? – підвищив голос, бо Жора сів за ударні.

Поки що повільні, ритмічні удари паличками та гупання педаллю у бочку «Mapex» тільки заводили Жору, який сидів у кутку, на підвищенні, ніби бог – розщібнена шкіряна жилетка оголювала волосаті груди й живіт, довге й завжди вологе волосся підскакувало й тряслося, спадало на очі. Він його не відкидав, у забутті прискорював темп, наче скажений поїзд, що стукотить на перших стиках рейок, повільно, вагаючись, рушає, а далі прискорюється, набирає швидкість, розкручує колеса, звук яких зливається в один суцільний шум, особливо відчутний, коли відкриєш двері в тамбур. Навіженство руху, ритму й фіглярства барабанщика, який встигав підкинути палички, стукнути ними у повітрі і далі сипати дріб, притягувало й заворожувало. Жори не було, був якийсь невпокорений дух, безплотна істота, що літала по бару й гриміла повітрям, роздирала його на дрібні шматки, розкидала, жбурляла у лиця зачудованих слухачів, потім збирала все докупи й зшивала солодким відчуттям вивершення й недосяжної досконалості. Жора впав лицем на верхній топ і завмер, як загнаний демон. Публіка шаленіла й піднімала його закликами. Жора скинувся і знову запустив мордаси барабанам і тарілкам, як нічого не було…

 

- Поїдемо до мене? – нахилився до Асі, щоб перекричати Жору. 

- Тільки поклянись, - хитала в такт звукам зачіскою дівчина, - що не будеш приставати.

- Клянусь! – підняв руку, ніби американський президент під присягою.

- Ти чогось накручений! – плеснув несподівано мене по плечу, як по барабану, гарячий Цугцванг, який вискочив у залу. – Не дає?..

Я вибачливо поглянув на Асю. Що ти будеш говорити цьому дикому підвальному самітнику?

- За нами хтось ув’язався, - прохопилась, не подумавши, дівчина.

- Хто? – здивовано стріпнув мокрими патлами Жора.

- Не знаю, - зізнався я. – «Форд Фокус»… Цілий день за мною тягається. І зараз нагорі стоїть.

- Ану пішли подивимось! – рішуче потягнув мене друг.

Це було найгірше із двох поганих рішень. Ми піднялись по східцях із підвалу. Я показав на темне авто, що дрімало під крислатим каштаном. Розсіяне світло вуличних ліхтарів відблискувало у краплях дощу, що застигли на чорному металі. Здавалось, у машині нікого нема. Або якщо там хтось і є, то спить, утомившись. Відчуття безпеки робить людей щасливими. Жора сміливо попрямував до незнайомців. Його жилава фігура й міцні ноги, що розірвали не одну натягнуту барабанну шкіру, демонстрували упевненість. Цугцванг затарабанив пальцями у вікно з боку пасажирського місця. Вікно опустилось й Жорка запустив усередину свою вправну руку. І так застиг, притиснувшись мокрим волоссям до мокрого металу. Добру хвилину Жора когось ловив у салоні, а потім відхлинув від авто й упав на зад. Скло піднялось і «Форд» знову забронювався.

- Суки дурні! – вилаявся Цугцванг. – Палець зламали!..

Він полетів до Терези по медичну допомогу, а ми залишились посеред нічної вулиці, як покинуті й беззахисні приблуди. «Форд Фокус» дивився на нас темним лобовим склом і вичікував. Від нього віяло загрозою. Там, всередині, хтось дуже мною цікавився.

У мене в цей момент голосно задзвенів телефон. Я неохоче озвався:

- Алло! Якого рябого?..

- Юрію Петровичу, це я, Ната!

Ната – секретарка Слави Годованця, головного редактора сайту «На прицілі». У неї завжди вигляд, ніби вона так завантажена роботою, що її треба пожаліти, побалувати шоколадкою. Ната так вдягається, що іноді не розібрати, з хлопцем чи дівчиною маєш справу. Я ще не бачив її у спідниці, весь час у штанях. Сіднички пристануть до полотна, а донизу тонкі шпичаки хитаються у штанинах. Секретарка повідомила мені, що назавтра маю термінове і, головне, персональне завдання Годованця. Неждано приїхали французи, вони будують сонячну електростанцію у Чорнобильській зоні. І хочуть відважного сталкера-провідника, щоб показав фауну і флору забороненого простору. Подвійна вигода. Сайт заробляє на провідникові й водночас одержує чудовий репортаж з місця події. Я направду сходив ті покинуті краї вздовж і впоперек.

- Нато! – гаркнув я сердито, нібито це вона зламала палець Жорі. – Ти пізніше не могла подзвонити? У мене є своя зона!.. Відстань!..

- Але ж… - спробувала заперечити Ната, однак я роз’єднався.

Мимовільно згадав карту лісника Духовича, круг, розбитий на сектори. Таки правда, у мене є своя Чорнобильська зона. Про неї забуватися не маю права. 

Ми повернулись до «Ауді». І я без жодних дискусій та заперечень відвіз замовклу Асю на Шулявку, до подруги. Операція «Зваблення» закінчилась. І не треба грати дурня, прикриватись невинною дівчиною. Мої проблеми – це мої проблеми. Я їх мушу сам вирішувати. Головне – перечекати ніч, а там – з новими силами у бій. Ось тільки не можна битися з тінню.

Хто мене переслідує?..

Розділ десятий

Зранку біля машини я від безсилля матюкнувся і сплюнув. Мою «Ауді», таку гарну й послушну, покалічили. Всі чотири колеса припали до асфальту, вивернули шини із дисків. Їх порізали. Я знервовано роззирнувся по двору, шукаючи своїх кривдників. Темного «Форда Фокуса» не побачив. Кілька машин сусідів, яких в принципі я не зауважував, мирно зблискували краплями вчорашньої зливи під ранковим сонцем. Потоки води зібрали й розмели віялом по проїзду між будинками дрібне сміття, обірване листя й коричневі пелюстки каштану, що давно відцвів. Мамочка із сусіднього під’їзду гримнула дверима, вивела належно обмундированих двох дівчаток – напевно збудила в дитячий садок. Я дістав телефон.

- Алло! Ія, ти ще в Києві?

- Ні, мене вже нема! – жваво доповіла дружина. – Я їду в Бориспіль.

- От і добре, - порадів я за неї. – Передай вітання Соні… Ігорко з тобою?

- Зі мною… А ти чого дзвониш? – її грудний голос затамувався.

- Хотів провести. Але бачу, що не встигаю.

- Якби хотів, то вчора поцікавився б, - голос дружини змінився, окріп, мабуть, вона згадала минулі образи й роз’єдналася.

Я Ію знаю, відчуваю, недарма десять років прожили разом. Як це так буває? Живуть двоє, любляться, політ нормальний, за життєвим курсом. І раптом хтось один хоче побути наодинці. Якби це чоловік, тобто, я, то зрозуміло. Чоловікові іноді треба вискакувати із тихої гавані на бурхливі хвилі. Але ж Ія!.. От не розумію, чого вона раптово втекла до свого тата-генерала. З двох бід обрала меншу?..

Тепер питання: «Що робити?». Можна махнути рукою на поранену «Ауді» й таки поїхати з французами у Чорнобильську зону. Слава Годованець обіцяв місце у штаті, як тільки він розкрутиться. Розкручується уже два роки та ніяк піднятися не може. Хоча платить добре, нема чого нарікати. Моє фінансове «его» не жадне, мені вистачає тих доходів, які відраховує щомісяця тремтливими пальцями Вова Удовенко. Трохи перепадає й з інших редакцій і сайтів. А ще є замовлення від партійних контор і фондів депутатів. Хто крутиться, той і має. Тож на обіцянки Годованця я сьогодні не куплюся. Нехай французи самі збивають ногами пудові шапки білих грибів, блукають, де хочуть, у пошуках тетер з трьома очима, бо я цю казку знаю, нічого подібного там нема.

Що Томин лепетав про складні ситуації? П’ять кроків до неба. Перший крок – ідентифікація. У незвичній ситуації слід згадати, чи вже був у подібній засаді й що відчував. Був недавно в Емську, двічі порізали, теж плювався й обурювався та гадав, хто це мене переслідує. Тепер ось і в Києві та сама катастрофа. Ідентифікація, можна сказати, відбулась. Другий крок – оцінити ситуацію й висловити все, що про неї думаю. Тут нема що висловлювати, одні погуки не печатні на язику крутяться. Третій – майже повторює другий. Як я тримався у новій ситуації? Що відчуваю?.. Відчуваю, що вліз, втягнувся у якусь дику історію, від якої віє холодом і засторогою. Тому й поведусь відповідно: мобілізовано, з оглядкою. Ще такий не вродився, щоб мене збив із наміченого путі. Четверта сходинка – знайти докази, що піддають сумніву і заперечують мій негативний досвід. Негативного досвіду у мене чимало, не буду згадувати. Але він навчив не ставати на граблі вдруге. І крок п’ятий – активізація в нових обставинах.

Я розчаровано ще раз оглянув порізані шини авто й набрав Іларія Шамана.

- Доброго дня, капітане, - вкрадливо привітався. – Хочете новину?

- І тобі не хворіти, синку, - розважливо кахикнув у вухо старий слідчий. – Кажи, уважно слухаю…

- Мені порізали шини! Прямо під будинком! – випалив я обурливе повідомлення.

- Ехм… Можеш радіти! – несподівано азартно відповів Шаман. – Значить, ти на правильному шляху. Ти знаєш щось таке, чого не знаю я…

- Дорога це радість, - не підтримав його. – Дванадцять шин за кілька днів. Це, знаєте, не кожному по кишені…

- Синку, не про те говориш, - дорікнув Іларій. – Розказуй негайно, про що ти довідався.

- Нічого нового. Нічого такого, що ви не знаєте, - заперечив я, згадуючи, з ким зустрічався за останні дні. – Лікаря Полежая у Красному ви допитували?

- Допитував, - підтвердив слідчий, уважно слухаючи.

- Про блок «Зет» чули?

- Чув не чув… Здогадувався, але мене туди не пустили.

- Професор Цуркан помер. На Байковому похований… Я тут зустрівся з його асистентом Томиним. Викопний… елемент. Розповів мені про досліди, які там проводились. Слухайте, капітане! – несподівана думка мене занепокоїла. – Який термін давності на вбивство?

- П’ятнадцять років…

- У нас тут пройшло майже три таких терміни, - з жалем сказав я. – Якщо припустити, що мисливців убили. То навіщо комусь непокоїтись? Переслідувати мене? Термін давності все перекреслив…

- Ну… Кхм, ситуація може бути не простою, - задумливо сопів Шаман, якраз піднімався у «Сторожову вежу» на каву. – Там є варіанти. Якщо попередній злочин не покривається наступним. Ближчим до наших днів… Лихий його знає, синку! Я ж не адвокат. Я звик ловити й кидати у буцегарню!..

- Тобто, якщо уб’ють мене… Або вас… Тоді їх закриють по повній програмі? – навів я конкретний приклад без жодних емоцій.

- Юрію Петровичу, не переходь на персоналії, - чи не вперше назвав мене на ім’я Іларій. – Дурний приклад! Але в цілому правильний…

- Там ще є… злочини проти людяності, - витягував з себе крихти юридичних знань, потрохи віддаляючись від порізаної «Ауді» в арку поміж будинками. – Вони не мають терміну давності. Психіатричні тортури, досліди, підпадають під цю категорію?

- Я ж тобі не професор. Кха!.. – Шаман нарешті вибрався по східцях кафе догори й плюхнувся за стіл. – Гадаю, якщо вони мали масовий характер… Ти хочеш сказати, що хтось живий, хто керував блоком «Зет», прикриває свій зад?

- Я нічого не хочу сказати! – безпорадність старого слідчого мене дратувала. – Я розмірковую… Хто в Емську може прикривати блок «Зет»?

- Ніхто, - упевнено сказав Іларій, поманив пальцем бармена, який з ранковою енергією мучив чисті склянки. – Це я точно знаю. Ніхто в нашому місті не причетний до роботи психоневрологічного диспансеру… На такому рівні, щоб… Колись я черевики стоптав, ходячи з проханням, аби дозволили туди навідатись.

- Тоді якого… мені порізали в Емську колеса? – добив я його конкретним вигуком. – Просто так, заради розваги?

- Синку, не кричи, я добре чую, - Шаман розважливо дивився на чашку з кавою і келихом з віскі. – Гадаєш, вести слідство – це на прогулянку вискочити? Я тут встановив. Шини тобі порізали два молоді бевзі. Вони під Сахном-молодшим ходять. А значить, самі не могли проявити ініціативи. Льонька їх послав. Питання: «Навіщо?» Щоб простежити, що ти робиш у місті і що шукаєш. На хрін ти Льоньці здався?

- Льоньці я зовсім не потрібен, - буркнув я у трубку, роззираючись у пошуках таксі. – Але старому Леонідові цікавий…

- От! У саму точку попав, - по-наставницькому протягнув капітан і сьорбнув таки спершу кави. – Полковник цікавиться, чого це ти поліз у стару справу…

- Я ж сказав. Я син Петра Холоденка, який хоче знати долю батька.

- То не має значення. Має значення те, що ти поліз туди, куди не слід. Де він отримав поразку. З точки зору полковника… З моїм наступником… Збруєвим… зустрічався?

- Першим ділом, - підтвердив я. – Чекайте, ви хочете сказати, що полковник зі Збруєвим мене переслідують?

- Не впевнений, - крякнув Шаман і прополоскав рот міцним напоєм. – Але цей висновок лежить на поверхні. Сам напрошується…

- От лайно собаче!

За пошуками таксі зауважив, що вчорашній «Форд Фокус» стояв у затінку липи й виглядав мене. Хотів підскочити до нього й вилаяти тих, хто порізав мені шини. Але згадав Жору Цугцванга, якому зламали палець, і стримався. За тонованим склом нікого не було видно. І це шпигунство допікало, дратувало й обурювало, бо не можна боротися з тим, кого не бачив у лице.

- Тьху! Тьху! І ще раз тьху!..

- Синку, ти чого там лаєшся? – нагадав про себе умиротворений Іларій.

- Вони знову стоять, чекають мене! – мало не заверещав я у відповідь.

- Отже… Та-а-а-ак… Діло набирає оборотів, - протягнув задоволений слідчий, якому бракувало розваг на пенсії. – Спробуєш від них відв’язатися? У метро заскоч… Поміняй кілька маршрутів… Скинь із себе пастухів. А тоді подзвони… Я тобі зараз номер есемескою надішлю… На один телефон. То мій племінник Гриць Бурий. Він у Києві приватним детективом працює. Я йому негайно зателефоную… Може Гриць тебе розвантажить. Може він дізнається, хто за тобою слідкує. Синку, ти все мені сказав?..

- Усе-все! – гаряче запевнив я, забувши про карту лісника Духовича.

- Тоді терпи. Нам ще рано виступати… З досвіду знаю. Поки рух не прояснить правил і кінцевої мети, нема чого бігти під удар. Раз вони заворушились, то ми на правильному путі. Скоро, скоро все почне прояснюватися…

Іларій Шаман сьорбнув кави й обережно поклав телефон на стіл, почав набирати повідомлення. Бармен, як завжди, не питаючи, приніс нову склянку з віскі. День починався вдало…

Кого він мав на увазі під словом «вони»?..

Розділ одинадцятий

Детектив Григорій Бурий не запросив мене в офіс, а призначив зустріч на станції метро «Васильківська». Розпитав, як буду одягнений, який маю вигляд. Сказав, що там усередині станції встановили вуличного типу ліхтарі із синіми сидіннями. То  повинен сісти під крайнім на виході у місто. Я ледве не спитав його, чи не слід тримати в руках газетку, але промовчав, не до жартів було. Та все ж, якщо відверто, не вірив, що якийсь провінційний вискочка, який закріпився у столиці, допоможе позбутися тягаря. Необхідно думати самому, звідки взявся цей «Форд Фокус» і хто цікавиться моєю персоною. Може й справді недовірливий тесть послав своїх служак, щоб попасли ненадійного зятя? «Угу. І вони мені в Емську теж порізали колеса», - заперечив я сам собі, остаточно відкидаючи не прогнозованого генерала.

Виглядав детектива від поїздів, що прибувають з міста. А він вискочив з того, що повертається з околиці. Молодий чоловік років тридцяти, принаймні, точно молодший від мене. Сорочка в коричневу смугу, скромний русявий чубчик, зачесаний набік, дещо витягнуте лице із сухими щоками, гострий ніс із горбинкою посередині. Ні вусів, ні борідки, як у таких випадках чекають, не було. Навіть очі, я б не сказав, що уважні й допитливі, а, скоріш за все, меланхолійні й розслаблені. Типовий обиватель, яких мільйони бродять вулицями, нічим не виділяються у натовпі. Ніхто б ніколи не здогадався, що це приватний детектив.

Григорій потиснув руку, не питаючи, ніби ми були давні знайомі.

- Перевірялись? Ніхто за вами не стежить? – запитав ламким голосом – ще юначим, а не чоловічим.

Я озирнув напівпорожню станцію і знизав плечима. «Форд Фокус» трохи потягнувся за моїм таксі, поки я не вискочив біля станції метро «Контрактова площа». Чи хтось за мною біг або стежив – не знаю, не бачив. Нікого підозрілого, хто б удруге зустрівся, не розгледів. Доїхав до станції «Хрещатик», перескочив на червону лінію, далі вийшов на «Театральній» і пересів на зелену. Зі станції «Вирлиця» повернувся назад, на «Льва Толстого» перебіг на синю лінію і ось уже тут. Все дуже просто й зрозуміло. Тільки що з того?

- Біс його знає! Скрізь стільки людей, що не розбереш, - перейнявся я його питанням і ще раз роззирнувся.

- Я вас навчу… деяких азів самозбереження, - пообіцяв детектив. – У такому русі ви на рівних правах. Тільки їх може бути кілька. Позаду й спереду… Має спрацювати не страх, а холодна допитливість. Спершу розрізняєте одні й ті ж самі кольори, що миготять коло вас. Потім фіксуєте фігури, лиця, портфелі, течки чи ще якісь ознаки. Затим, не видаючи себе, гальмуєте в кафе, магазинчику або біля вуличного торговця. І далі визначаєтесь – які кольори застигли, які фігури розгубились чи виявляють абсурдну поведінку.

- Та нині всі люди поводяться абсурдно! – фиркнув я. – Шизом можна стати…

Ми вийшли в місто й завернули в паб «Портер» на Трутенка. У тісному приміщенні пахло розлитим пивом. Було шумно та добряче темно. Кілька чоловіків з’ясовували  стосунки. Вони то вигукували, то переходили на шепіт. Молода дівчина дивилась у вікно й нічого не бачила, перед нею стояв бокал з пивом. Мабуть її спікала неприємність. Бармен чи пабмен, якщо вже бути точним, ворожив за стійкою з вентилями, що вели до місткостей. Ніхто ні на кого не звертав увагу. Якраз місце, щоб двом таємним агентам поговорити. Я запитав Гриця, чи буде він пити пиво. Детектив після паузи погодився на пінту темного «Портеру» з винним присмаком. Він не розпитував, хто я й що з себе представляю, видно рекомендацій Іларія Шамана було достатньо. Його завдання було досить простим – встановити, хто за мною стежить. Все, більше ніяких ініціатив. З цією метою мені було наказано повернутись додому і знову зачепити на себе «хвоста». Далі – його клопіт. Головне, щоб не робив різких рухів і вдавав, що все гаразд.

- Мені тричі порізали шини. Розшифруй, будь ласка, - попросив детектива, який принюхувався до пива, - що це означає бандитською мовою?

Бурий бридливо відсунув кухоль і відповів:

- Мовою цих… неформальних елементів… такі акції є залякуванням і означають, що вони хочуть, щоб ви покинули займатись тим, чим займаєтесь. Чим ви зараз зайняті?

- Шукаю батька, - відповів, не вагаючись. – О-о-о, ні! Цього вони від мене не доб’ються.

- Ідіть і не ховайтеся.

- Ти впевнений? – я не хотів іти, ніби мене посилали на неприємні процедури, скажімо, здавати аналізи для точної діагностики виявленої хвороби.

- Абсолютно, - твердо кивнув детектив.

- Чого ти пішов у цю професію? – я тримався за кухоль, наче шкодував, що недопив.

- Знаєте, скільки у Києві наштампували юристів? – зрозумів мій стан Григорій Бурий і лагідно поглянув. – Нема їм числа. Ходять, безробітні, за будь-яку справу хапаються. Демпінгують. Ганьблять професію. А приватний розшук має драйв і перспективу. Колись і в нас усе внормується. Вже зараз… знаходиться чимало охочих з’ясувати нез’ясоване. Я їм помагаю… Ідіть, у нас нема часу.

Я ще зранку подзвонив Вові, щоб під’їхав і поміняв колеса. Мою «Ауді», мабуть уже перевзули, тож знову можу сідати за кермо.

Скільки не озирався на вулиці і в метро, щоб побачити за собою детектива Бурого, але ні разу не розпізнав його смугастої сорочки. Не вирізнив і кольорових плям, силуетів та безглуздої поведінки перехожих…

Розділ дванадцятий

У дворі на Татарці моє авто виглядало, ніби нове. Білі диски змінили на чорні. І це було незвично. Вова покидав собі у багажник пробиті колеса і поїхав, навіть не подзвонивши. Та я знаю, що він думав й куди мене посилав.

Сів у машину й задумався. «Форд Фокус» стояв за аркою й чекав. Просте завдання Гриця Бурого – покрутитись по місту – виявилось нелегким. Їхати без мети не хотілось, а в зв’язку з нічною розвагою вандалів у мене сплутались усі плани. Дістав телефон і довго шукав у контактах Іру Воскобойникову, однокласницю. Останній раз спілкувалися років два тому. Випадково зустрілися у нічному «Coyote Ugly Bar» на Мечникова. Я з компанією розважався, курив кальян, танцював і вітав дівчат на барній стійці, що задавали неймовірний ритм. І тут мене хтось смикнув. Побачив незнайомку, яка вигукувала,  усміхалась і лізла цілуватись. То була Іра Воскобойникова, яку не бачив добрий десяток років. Іра святкувала у жіночій компанії день народження подруги. Вони вирішили гульнути так, щоб було що згадати. Не знаю, чи гульнули, але мені Іра поспіхом повідомила свій номер телефону й сказала, що всі її подруги – лікарі. А вона працює психіатром-наркологом в Олександрійській клінічній лікарні.

- Ірусю, доброго дня! – набрав однокласницю.

- Слухаю вас, - сухо озвалась Воскобойникова.

- Це я, Юра Холоденко. Хочу з тобою зустрітись, поговорити.

- А-а-а, Юрію, - потеплів її голос. – Щось сталося? З мною не дуже хочуть добровільно зустрічатися…

Вона призначила зустріч у центральному корпусі. Якраз закінчувався міжнародний симпозіум з питань депресії в соматичній практиці. Можна буде переговорити й випити кави. Я швидко й рішуче виїхав з арки, не дивлячись на «Форда». Мені треба було на пагорби Печерська, там недалеко від вулиці Шовковична розкинулись корпуси лікарні. Краєм ока зауважив, що бандити рушили за мною.

Біля червоної будівлі, що своїми світлими округлими вікнами і входом, прикрашеним арками й аттиком, нагадувала стару цегляну пожежну станцію або гімназію, стояли гурти людей у білих халатах. Жваво говорили й сміялись. Ірина побачила мене й підняла руку. Жінки настільки міняються, пристосовуються до ландшафту, що іноді їх важко впізнати. У школі вона була одна, на танцях у «Бридкому койоті» інша, а тут, у середовищі ескулапів, взагалі мені не знайома. По правді кажучи, я і в школі на неї не звертав уваги. Типовий вид відмінниці в окулярах, яка нічого, крім книжок, не бачить. В Ірининій фігурі з’явились округлі форми й виглядала вона статечно. Несподівано уявив її на вчорашньому Асиному місці в автомобілі й дурнувато заусміхався. Може й справді пора звернутись до психіатра? 

Ми зайшли у кафе «П’ять хвилин». Замовили дві чашки кави і французький ріжок із родзинками. Однокласниця спинила на мені розумні очі, чекаючи.

- Ірусю, я до тебе за консультацією, - промовив майже урочисто.

Ірина дивилась очікувально.

- Ти знаєш, у мене пропав тато… В Емську ця історія була на слуху.

Воскобойникова уважно нахилила голову. Моя мама, як і мене, її часто смикала до дошки: «Воскобойникова, йди відповідати!». Кого любила, у кого вірила, того й  напружувала. У моєї мами відмінну оцінку заробити було важко. А Іра тягнула на золоту медаль.

Ірина спостерігала за мною, вона вміла слухати, але мені це зараз було не потрібно. Я не її пацієнт, нехай не сподівається. Принаймні, поки що…

- Іро, зміни цей погляд, не гіпнотизуй! – вигукнув роздратовано. – Маю до тебе конкретне питання. Що ти знаєш про праці професора Цуркана?

Воскобойникова з несподіванки й справді кліпнула очима. Вона не чекала такого питання.

- А навіщо тобі… професор Цуркан?

Французький ріжок хруснув у її губах й посипався на тарілку. Ірина вийшла заміж за старого чиновника з міністерства охорони здоров’я, який носив штани на шлейках. Той влаштував її на роботу у престижну Олександрійську клініку. Вона давно змінила прізвище на Осадчу, але я її й далі називав Воскобойниковою.

«Прийом закінчений, можна розслабитись», - прочитав в очах однокласниці.

- Професор Цуркан… Захар Сергійович Цуркан відома особистість у наших колах. Я вивчала його праці… Що конкретно тебе цікавить?

- Ти знаєш, що він був авторитетом в радянській кримінальній психіатрії? Що користувався тортурами й нечистими методами у своїх експериментах?

- Тоді такий час був, що… Навіщо тобі професор Цуркан? Його давно нема в живих.

Допитливі очі Ірини знову зупинились на мені, немов сумніваючись, чи не зарано закінчила прийом.

- Гаразд, розкажу тобі детальніше, - відповів я на той погляд. – Недалеко від Емська є Краснянський психоневрологічний диспансер. В тих краях пропав мій батько. В диспансері функціонував блок «Зет», в якому проводив свої експерименти над живими й здоровими людьми професор Цуркан. Пацієнтів йому постачало КДБ. Таким чином вони ув’язнювали й ламали психіку неугодним. Мене цікавить, чи справді професор Цуркан добився якихось важливих результатів і як твоє середовище оцінює його методи. Чи можна діяльність Цуркана та його помічників підвести під кримінальну статтю?

- По золоту не видно, в якому бруді воно знайдене, - Воскобойникова відсунула тарілку із недоїденим круасаном. – Це складне питання й однозначну відповідь на нього знайти неможливо. Тим паче, ти не фахівець…

- Іро, прошу тебе! Не вдавай розумнішу, ніж ти є, - перебив її нетерпляче. – Я поцікавився цим катом і тепер мене переслідують якісь бандити. Хочу знати, в чому суть проблеми!..

- Професор Цуркан добився деяких результатів, - вагаючись, відповіла на мій вибух колишня однокласниця. – Може про золото говорити не варто. До Йона Кантакузіно чи Девіда Гілі він не доріс. Та все ж… Окремі штрихи, окремі аспекти… Його праці досі цитують в аудиторіях і фахових виданнях. Він досліджував ментальні особливості поведінки людей з різного типу психічними захворюваннями в екстремальних ситуаціях. Класифікував реакції та типові моделі поведінки. Визначив методи невербального впливу на хворих із неадекватним психічним станом, що називається дисоціативним розладом. По-іншому – з роздвоєнням особистості. Можна ще довго перелічувати його результати. Зокрема, етіологію розвитку шизофренії, що сягає, зокрема, генетичних схильностей, неодноразового батьківського психічного або сексуального насилля, жорстокого поводження чужих людей і безпомічності ситуації, в якій довго перебували хворі. Але я тобі скажу, що… Флер радянської таємничості досі залишається над цим іменем. Не всі охоче на нього посилаються. Не раз проскакувало, що професор Цуркан користувався негідними методами. Тодішня психіатрія була не тільки наукою. Ти ж знаєш… Сьогодні піднімати це питання важко й невдячно. Практично все тодішнє суспільство можна назвати хворим на дисоціативний розлад. Відправляти мільйони в Сибір на каторгу і водночас співати осанну мучителям… Це як, по твоєму, називається?

- В будь-яких обставинах люди залишались людьми, - відказав я на її узагальнення. – А ті, хто хотів вислужитись, ставали карателями… Значить, справа Цуркана живе й перемагає. І вам не гидко від того, що його руки замащені кров’ю? В буквальному значенні?..

- Юрію, я рядовий психіатр. Лікар, що практикує. Насмілюсь запевнити, не поганий. Але… Нічого не вирішую, - посутеніла від нашої розмови Ірина. – Щоб зламати стереотипи, потрібні суспільні зусилля. Ніякої кримінальної відповідальності не буде до тих пір, поки суспільство офіційно не засудить злочини комуністичного режиму. В тому числі й в галузі психіатрії. З прізвищами винних. З іменами жертв… До речі, тут до мене внадився один… шизоїд.

Ірина помовчала, згадуючи пацієнта, який зачастив до неї, потім іронічно продовжила:

- Лопата йому ввижається. Чуєш, лопата!.. Закриє очі – лопата, про що не подумає – лопата… Зрештою, як візьме у руки справжню лопату, хоче нею рубанути кого-небудь по голові. А все чого? Займається розкопками. Від нього мокрою глиною смердить. Трухлявим деревом… Під нігтями чорнота. На місцях боїв розкопує людські рештки й перепоховує. Під салюти… Хтось йому вбив у запалений мозок думку, що війна не закінчиться доти, доки не похований останній її солдат. Він не правильно зрозумів. Війна не закінчиться доти, доки не похований її останній живий солдат. Тоді людство звільняється від живої причетності до війни й починає її розглядати, як далеку історію. Підкреслюю – живий солдат, а не мертвий, той, що вже у землі. Не можна чіпати те, що належить землі. Це святотатство! Не можна роздирати минуле, бо воно відомстить…

- Мій тато – не минуле. Мій тато для мене живий, - заперечив на її натяк.

- Нехай так!.. Яким чином професор Цуркан заважає тобі шукати батька? І чи варто це робити через стільки років?

Ірина співчутливо дивилась. Її погляд знову не сподобався. Клята психіатрія! Тільки торкнешся до неї, зразу опиняєшся у полі високої напруги. Чуєш, як вібрує повітря. Страх перед цими лікарями, напевно, закладений у генах. Головне – не дати зафіксувати себе у їхніх паперах, виписати чорну мітку. Бо потім їхній погляд буде тебе переслідувати, куди не підеш – при влаштуванні на роботу, одруженні й просто у товариській компанії. Друзі будуть дивитись на тебе підозріло, а ти старатимешся виглядати нормальним й від того ще дивнішою буде для навколишніх твоя поведінка.

- Я говорив із колишнім асистентом Томиним. Він крутився коло Цуркана. Каже, що в нього залишились записи, які донині варті уваги. Думаєш, знайдуться охочі скористатися результатами жорстоких експериментів?

- А ти сам як гадаєш? – задиристо поглянула на мене Воскобойникова-Осадча. – Жорстокий світ любить жорстокі експерименти… 

- Але ж є чистота професії. Сказати б, бридливість до цинічних покидьків. Нема ніякого золота! Є страх, приниження і смерть невинних людей. А ти мене до того шизоїда прирівнюєш! - безнадійно махнув рукою і залишив розчаровану однокласницю над недоїденим французьким ріжком.

Такої зустрічі вона не сподівалась. Побачив її у вікні – дивилась крізь скло на мене. Погляд застиглий із виразом розгубленості. І в тому погляді вгадав шкільну відмінницю, дружину міністерського чиновника, якій несподівано вліпили «незадовільно». Я теж добрий – в чому Ірина винна? В чому її дорікати?.. Прилетів, накричав і залишив неспокійну. Зірвав злість на невинній жінці.

«Форд Фокус» чекав неподалік кафе на Шовковичній. Напевне, сфотографували мене з Іриною та й на тому виконали обов’язок. Детектива Бурого не було видно. Я навмисне покрутив головою туди-сюди, шукаючи знайому картату сорочку, але нікого не побачив. Кілька гарячих від спеки автомобілів були укутані білим тополиним пухом. Рідкі перехожі вряди-годи проходили в пообідній розімлілості, поспішали, щоб сховатись у метро.

Далі мав намір відвідати Жору Цунгцванга, тож поїхав з пагорбів Печерська на Терещенську. Бар «Соло» виглядав блідо й не доглянуто. Удень його напис не горів багрянцем філе-міньйону з кров’ю, а тремтів невиразними буквами. Я постояв біля бару, чекаючи, коли переслідувачі прилаштують «Форда» під розлогим каштаном. Жоден відвідувач за цей час не зазирнув у підвал до Жори. Всі пробігали мимо, хоч спека, здавалось, кликала у прохолоду.

Цунгцванг перегукувався з Терезою. Друг чимось незадоволено кидав у закамарках, поза своїм п’єдесталом з барабанами, а брюнетка Тереза відповідала з-за стійки. Вони багато обслуги не тримали – офіціантка, кухар. Сьогодні сварились через офіціантку Дагмару, яка виявилась вагітною. Колишня дружина Жори обіцяла її негайно звільнити, а Жора заперечував, бо це безсердечно. Тереза питала, чи не він часом таточко майбутньої дитини. У Жори був забинтований палець. Та так неоковирно, що всю долоню охоплював бинт. Видно один вказівний не можна було зафіксувати, тож наклали гіпс на кілька. Друг побачив мене й розцвів. Тереза нахмурилась.

- О! Прийшов поспівчувати? – Цунгцванг показав на забинтовану правицю. – Два тижні… По мінімуму! Бар буде порожній. Не зможу грати…

- Жоро! – я не звернув уваги на його докір. – Ти можеш переписати оцю… лабуду… на цифру?

Я подав йому татову магнітофонну бобіну. Жора з інтересом взяв стрічку й кивнув.

- Тобі на диктофон?.. На СД-диск?.. На флешку?

- На все, що зможеш…

- Значить, на диск, - дійшов висновку приятель і кивнув на вхід. – Твої друзі нагорі?..

- Скучив? – зле ляпнув я.

- Терезо! Дай цьому бовдурові щось погризти, - скомандував Жора. – Щоб йому жовч розсмокталася… Возить сюди бандитів і знущається! 

Я сидів у кутку, де вчора з Асею слухав Жорине соло на ударних, неохоче копирсався у тарілці з очевидною вчорашньою відбивною, щойно підігрітою самотньою Терезою, і мляво роздумував над тим, яка мінлива людська доля. Ще зовсім недавно дрімав, жив без поквапу, не сподівався, що час раптом зірветься з місця, ніби зляканий рисак на іподромі, й понесе мене, некерований, незагнузданий, із виряченими очима, на кам’яну стіну. Ще трохи, ще хвилю, він підніметься на задні і скине під копита. Або жбурне хребтом прямо на загорожу. Дуже погано, коли не ти керуєш ситуацією, а ситуація управляє тобою. Повіддя вискочило з моїх рук після смерті матері. Вона заповіла, щоб знайшов тата. Я полетів в Емськ і там понеслось…

Телефон озвався несподівано. Дзвонив детектив Григорій Бурий.

- Дозвольте доповісти, - промовив він юначим голосом. – Ідентифікував ваших переслідувачів. Вони представляють службу охорони будівельного холдингу «Сіті-буд».

- Чомусь так і думав, - кинув я ніж і виделку на твердий кусень м’яса. – Якого хріна їм від мене треба?!.

- Генеральний директор Збруєв Михайло Олегович, шістдесят п’ять років, - продовжував звітувати детектив. – За даними журналу «Форбс» статки сягають приблизно п’ятсот вісімдесяти мільйонів доларів. Двічі розлучений. Від першого шлюбу має дочку Віолетту Михайлівну, яка проживає в Емську. Після другого шлюбу залишився син Аркадій, п’ятнадцять років, учиться в гімназії №17. Проводить активні фінансові операції через офшорну компанію «Minstrel and friends», що означає «Менестрель і друзі».

- Гаразд, далі не бурмочи, - перебив ретельного детектива. – По суті щось можеш додати?

- Збруєв наш земляк, виходець з Емська, - на хвилю задумався, а потім продовжив Григорій Бурий. – Колишній міліціонер. Пішов у відставку у званні майора…

- Це все я знаю! Мене цим не здивуєш. - Гриць нервував своєю повільністю. – Слабкі місця?.. Скандали?.. Коханки?..

Детектив замовк, крякнув, напевне копіюючи Іларія Шамана, і видав нову порцію інформації. 

- Шість років тому у нього з офісу… З сьомого поверху… Випав Литовченко Іван Іванович. Прийшов просити допомоги для хворого сина. Збруєв відмовив. Литовченко вискочив із вікна, покінчив життя самогубством. Є свідчення очевидців…

- Ну?.. Ну?.. – наполягав я, відчуваючи, що молодий детектив навмисне тягне з мене жили.

- Прикол у тому, що Литовченко Іван Іванович приїхав з Емська, - нарешті спромігся на достойне повідомлення Григорій Бурий. – Навіть більше, він також міліціонер. Сержант. Служив разом зі Збруєвим. Відправлений на пенсію по хворобі… Наш Емськ затягує всіх, як воронка.

- Що я тобі винен? – розмова втратила сенс.

- Дядькові Іларію поставите подвійну порцію віскі, - легко засміявся молодий пінкертон. – Він там з нудьги шукає, чим зайнятись.

З нудьги чи не з нудьги, але ми з Шаманом вплутались у складну історію. Турбувало, що Іларій теж із табору колишніх міліціонерів. А там уже замаячили полковник Сахно, майор Збруєв і сержант Литовченко. Щось їх об’єднувало, це було очевидно. Невже Шаман не розгледів цієї трійці? Його дратували колишні колеги, бо вони виштовхали Іларія зі своїх тісних рядів, відсторонили від справи мисливців, а потім взагалі звільнили. Хоча і полковник Сахно, і майор Збруєв і сержант Литовченко теж довго не затримались у міліції. Як він казав? «Ми з тобою по один бік барикади». Може всі четверо з одного боку, а мене тільки водять за ніс?

 

Розділ тринадцятий

Я летів, збурений, в офіс «Сіті-буду». Як на зло, світлофори горіли червоним. Кільце на вулиці Олени Теліги з усіх боків було забите транспортом. Відразу три машини – два «Мерседеси» й потріпаний «Daewoo Matiz», який забув, коли зіскочив із заводської лінії, створили місиво. Біля місця аварії бігала купа поліцейських. Я сигналив разом з усіма, вискакував з «Ауді» й проклинав необережних водіїв, що зупинили рух. Був рішучий, бо не знав, куди це мене приведе. Нема як ані розвернутися, ані проїхати далі, на Щусєва. Запакували. Стомлений вуличним шумовинням, впав за кермо і щільно закрився. Знічев’я упхав Жорин диск у програвач. Зазвучала мелодія «Stairway to Heaven» про леді, яка переконана: все, що блищить, то золото. Вона купує собі сходи на небеса. Як дістанеться туди, то, впевнена вона, попри зачинені крамниці, дістане те, за чим прийшла – варто лише слово сказати. «О-о-о-х, так вона купує сходи на небо!», - захоплювався чарівною леді Роберт Плант. Через кілька куплетів мелодія урвалась і зазвучали чоловічий та жіночий голоси.

- Алло! Луїза! – гукнув чоловік. – Як там на сьогодні? На старому місці?..

- Не знаю, - з ваганням відказала жінка. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

- Що ти вигадуєш? Яка голова?..

- А ти не знаєш, коли у жінок голова болить? – з сарказмом запитала Луїза. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

- От не везе! – співрозмовник голосно зітхнув і, помовчавши, запропонував. – Давай хоч так зустрінемось. Вип’ємо кави…

- Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – незадоволена жінка перервала розмову.

У динаміку запікало.

Чого цей запис опинився у тата? І хто ці двоє, що домовляються про побачення?.. Поміж «Сходами до небес»?..

Через кілька секунд після шипіння порожньої плівки з динаміків гавкнув грубий голос Жори:

- Юро! Нафіґ тобі ця дурня?

Я вимкнув програвач і знову визирнув із машини. Попереду почався рух – поліція розтягла зчеплені авто, один «Мерс» уже стримів на евакуаторі, «швидка», завиваючи, помчала по тротуару, повезла когось у лікарню. Водії почали проскакувати, не питаючись дозволу, по кільцю й далі. До офісу «Сіті-буду» я під’їхав через півгодини. Скляне одоробло нахилялось наді мною, наче збиралось упасти. Мої пастухи з «Форду Фокусу» примчали з хвилинним запізненням. Помахав на них пальцем і вскочив у вертляві двері.

В Асі на грудях все так же висіла табличка з написом «Галина». Жінки мають право на маленькі хитрощі. Але все-таки надав би перевагу імені Ася. Воно м’якше, незвичне, з ним я вже пережив екстремальний вечір. Дівчина глянула й почервоніла з несподіванки. Вона мене не чекала й розгублено дивилась, долаючи бажання сховатись за звичною маскою ділової байдужості.

- Асю! – пішов напролом. – Твій начальник на місці?

Вестибюльна «Галина» не встигла відповісти, як я вже калатав по кнопці ліфта. Мене розпирало обурення. Нагорі Галина №2 завчено стала у дверях, не пропускаючи в кабінет Збруєва. Секретарка приймальні мала привілей – вона була без пілотки стюардеси. Її начесане догори волосся пахло солодкуватим лаком. Зачіска хиталась, але не падала. Я відсторонив її, і в цей час на коридорі тихо стукнули створи ліфта. Два мужики, нагнуті, рішучі, у костюмах, що поприставали до накачаних тіл, побігли на зойки непоступливої секретарки. З дверей виглянув і сам Збруєв. Охоронці викрутили мені руки й тримали, чекали вказівки начальника.

- А-а-а!.. Це знову ти! – протягнув зверхньо колишній майор, який став мільйонером.

- Чого мене переслідуєте? – гукнув я. – Чим я вам заважаю?..

- Переслідую? – благородно обурився Збруєв. – Навпаки!.. Це ти тут крутишся, щось винюхуєш. Знаю я вас, журналюг!.. Вчора викрав мою працівницю. По ресторанах возив. Викиньте його, щоб я не бачив…

- У мене тата вбили! І ви щось знаєте!..

Чоловік кивнув охоронцям і сховався у кабінеті. Він не хотів зі мною розмовляти. Галина №2 поспішно поправляла блузку й осмикувала бузкову спідницю, наче щойно відбилась від насильника. Хлопці залізним захватом нагнули мою шию й повели до ліфта. Кров прилинула до лиця. Міцні пальці тримали чіпкими лещатами. Не викрутишся і не втечеш. З мого боку було необачно мірятись силами зі здоровилами. Але ж я, наївний гуманітарій, думав, що все-таки вдасться поговорити з колишнім майором.

Ася зойкнула внизу й злякано сховалась за стійкою.

Охоронці пропхали мене у вертушку, що невтомно крутились, й шпурнули у калюжу, що залишилась після нічної зливи.

У цей незручний момент задзвонив телефон.

- Алло, дурню! Де ти шатаєшся? – гаркнув знайомий голос тестя-генерала. – Тобі квартиру спалили!..

Розділ чотирнадцятий

Мусій Томин монотонно виводив довге «А-а-а-а-а!..», міняючи тональність звучання від вищої до нижчої і навпаки. Міг би записати свій голос на портативний рекордер DR-40, їм так і рекомендували, але давно переконався, що живе спілкування дає кращі результати. Саша Ференц, чотирнадцятилітній підліток, якому тіло розбив дитячий церебральний параліч, невільно кривив лице, рефлекторно смикався, ніби в ньому натягувались і розпускались пружини, а замість суглобів були сухі шарніри, що заїдали, й неохоче тягнув за лікарем однотонні звуки, ловлячи резонанс, що несподівано приносив тепло й полегкість у груди. Саша говорив важко, грубим голосом, розтягненими до невпізнання словами. Губи його не слухались, видавали не ті звуки, які він хотів. У не послушному тілі Саші жив розумний і емоційний хлопчик, який писав вірші й закохався у сусідську дівчинку. І це почуття принесло йому страшне горе. Від розпачу, що він не такий, як усі, підліток упав у затяжну психотичну депресію. Відімкнувся, наче механізм, якому забракло енергії, й так пролежав цілу добу. Тільки очі видавали, що він живий. Занепокоєні батьки не змогли розбудити Сашу. Він упав, ніби лялька, й так з виверненими руками й ногами, застиг. Потім ця депресія повторилась другий, третій раз. Поки одного разу Саша не занімів на три доби. А після пробудження наковтався маминого реланіуму, впав у кому. Провінційні лікарі провели форсований діурез, але він був не ефективний. Ференци повезли в столицю непритомного сина. Після антидотової терапії сім’я кинулась у Центр біоакустичної корекції мозку.

Томин із сумом дивився на не слухняне тільце Саші й згадував слова Фоми Аквінського: «Великий сум лікують теплою, дружньою бесідою, чаркою доброго вина та водними процедурами». Вина він Саші не гарантує, хоч сам би з розпачу випив прямо на робочому місці, але на теплу бесіду здатен та й водні процедури забезпечить.

Мусій іноді застигав біля великого вікна, бездумно оглядав згори панораму міста – хаотично розміщені дахи із круглими тарілками антен і мереживом дротів, дерева, що пробились крізь асфальт і бетон, піднялись догори, здушили будинки у тісних обіймах, потік машин, що нескінченно рухався й над тим рухом звивались сизі маревні хмари. Йому ставало байдуже до Саші і його душевних та фізичних мук. Підліток це розумів і тихо смикався у кріслі, не здатний зосередитись, як Томин, на обридлому краєвиді.

У кабінет зайшла медсестра й сказала, що його викликає містер Девід Слівінскі. Лікар тицьнув хлопцеві рекордер, показав, як вмикати й вимикати. Попросив виконувати голосові вправи самостійно.

По стерильному коридору пройшов з провідницею до ліфта, спустився на третій поверх. Тут він був тільки один раз, коли приймали на роботу. Ця тиха заводь була заповідною, тут розміщалось начальство. У просторому кабінеті директора панував мінімалізм. На фоні високого, від підлоги до стелі, вікна сидів у кріслі доктор Слівінскі. На роздоллі блискучого стола перед ним з одного боку лежав закритий тонкий ноутбук. З другого – чотири течки: червона, біла, синя й зелена. Томин механічно розгадав, що в тих кольорових течках може бути. Червона – це важливо й терміново. Біла – з позитивними документами, що вирішились. Синя – це холодно, проблематично, ще треба багато працювати. Зелена – перспектива, поки що неясна, але зерна вже посіяні. Задоволений Мусій усміхнувся собі під ніс. Він почував себе, як людина у футлярі, яка випадково потрапила на небо. Виклик до містера Слівінскі нічого доброго не обіцяв.

Директор мав широкого лоба із високими залисинами. Попри середній зріст, череп його був, здавалось, удвічі більший від типового, наче природа йому подарувала надпотужний мозок. У містера Слівінскі були також лагідні мигдальні очі, які все бачили, і м’ясисті губи, що розтягувались у дружню посмішку. Директор дивився на нього, як на дослідний екземпляр. Томин надто добре знав цей погляд із власної практики. Він мав чудові навички психолога, хоч сам себе не вивчив і не вмів собою керувати.

- Містере Томин, - спинив його посеред просторого кабінету директор. – Це містер Майкл Урбан.

Мусій тільки по цьому зауважив, що зліва, за довгим столом, на фоні шафи з теками й спеціальною літературою, сидів ще один чоловік. Сидів на півоберту до нього, закинувши ногу на ногу, довга сіра краватка збігала з-під шиї по білій сорочці без рукавів. Однією рукою на відстані містер Урбан торкався айфону, що лежав на столі, пальцем переганяв картинки. Здавалось, він випадково зайшов у кабінет і не дуже переймався майбутньою розмовою.

- Містере Томин, - продовжував неквапливий і ґрунтовний директор Центру, - ми хочемо знати, хто вчора вас навідував?

Слівінскі взяв пульт і включив екран на стіні. Томин побачив себе у мармуровому вестибюлі. Дивно було дивитись на себе збоку. Ту зігнуту постать він ніколи не бачив. Постать крокувала до чоловіка, який його викликав на консультацію. Але консультація виявилась не дитяча. Чоловік, який назвався Юрієм Холоденком, цікавився роботою блоку «Зет» і дослідженнями професора Цуркана. Ніде правди діти, він злякався і розповів відвідувачеві, який натякав на таємну службу, все, що знав. У загальних рисах. Директор знову клацнув пультом й Мусій побачив себе вже надворі, він винувато помахував руками перед гостем.

- Це… Не знаю… Це… Прийшов. Чоловік, який представився співробітником держбезпеки, - ледве видушив із себе пригнічений Томин. – Я йому нічого не сказав! Про наш Центр ми взагалі не розмовляли!.. Його наш Центр не цікавив!

- Містере Томин, ми знаємо, - подарував йому теплу посмішку директор. – Як у вас кажуть? Не складало труда витягнути рибку із пруда…

- Без труда не витягнеш рибку з пруда, - мимовільно поправив Мусій Мусійович. – Це не наша приказка, а російська…

- I don’t care, - махнув на те рукою містер Слівінскі. – Мені байдуже… Ми прочитали вашу розмову по губах…

Він виразно глянув на Мусія своїми мигдалевими очима. І легенько, акуратно, склав у стос кольорові теки, що лежали перед ним. Порівняв кутики й здмухнув невидимі пилинки.

- Містере Томин, - промовив, глянувши на іншого чоловіка, - ми знаємо вашу історію. Давно. Відколи вас прийняли на роботу… Ми толеруємо вас, бо ви талановитий спеціаліст. Талановитим людям потрібна прихильність. Чи не так?..

- Так, - проковтнув здавлений клубок Мусій.

- Містере Томин, ми хочемо, щоб ви поділились з нами результатами своєї роботи. За дуже пристойну винагороду. Premium…

Мусій розгублено тупцював посеред кабінету й мовчав. Вони напевне дізнались усе про його минуле й тепер будуть шантажувати. Вчора він, сам того не бажаючи, розкрив їм карти. Професор Цуркан робив своє, а він попри нього нотував інші результати. Все залежить від кута зору. Іноді дві людини дивляться на одну й ту ж грань алмазу, а бачать різне. Двоє людей не можуть бачити однаково. Особливо у психіатрії. Він уздрів інше й з тим ховався. Нікому його нотатки не були потрібні. Аж до вчорашнього дня, коли завітав таємничий Юрій Холоденко.

- Містере Томин, ви не маєте ніяких зобов’язань, - провістив від кольорових тек Слівінскі. – Країна, в якій ви жили, зникла. Влада, що вам допомагала, також пропала… Ви залишились самі без підтримки й допомоги. Ми надамо вам усе, що забажаєте… Ваші результати нам вкрай потрібні. Вони допоможуть нашим воїнам вижити в нелюдських умовах… muslim imprisonment… мусульманського полону. Ви знаєте, що таке мусульманські тортури?.. Підійдіть до містера Урбана. У нього є демонстраційні фото наших солдат після звільнення.

Лікар Томин підступив до мовчазного чоловіка, який продемонстрував йому картинки нелюдських мук. Стражденні, порізані лиця, худі тіла з випнутими ребрами, очі, повні болю й відчаю, синці й рани, що загноїлись, ями й катівні, заповнені соломою й рогожею, порваним лахміттям, написи кров’ю й калом на стінах проклять, прощань і прізвищ закатованих. Містер Урбан нічого йому не сказав, тільки поміняв перехрещені ноги й зітхнув.

- Якщо треба… Я не проти, - рішення у Томина визріло зразу, неначе давно сиділо заготовлене. – Нехай буде… Я не проти. Чого ж… Якщо вас це цікавить. Але… Мені не потрібні проблеми із владою.

- Well… Проблем не буде, містере Томин, - запевнив директор Центру. – Ми вияснили. Вас навідав журналіст. А журналісти – це такі люди, що нічим не гидують… Їм потрібні сенсації, а нам – ваша праця. Ми вашу працю шануємо… Блок «Зет», де ви проводили експерименти, давно закритий. Залишилась provincial clinic. Професор Цуркан помер. Жодних істотних обставин, що можуть заважати нашій співпраці, не існує.

- Все, що набуте непосильним трудом, не має пропадати, - напрочуд виразною літературною мовою нарешті озвався містер Майкл Урбан й знову поміняв перехрещені ноги.

Вони перезирнулись і заусміхались. Містер Девід Слівінскі знову розклав кольорові теки й задоволено погладив їх. Лікар Томин також розтягнув губи…

Розділ п’ятнадцятий 

Я прилетів у свій            двір і загальмував в арці. Прямо переді мною стояла пожежна машина, з неї стікали ручаї води. Брудний потік проклав собі шлях до вулиці й дзюркотів на перепадах. Довелось здати назад і залишити авто під чужими вікнами. На дитячому майданчику стояли кілька жінок й показували на мої вікна. Біля дверей на лавці сиділи два мокрі пожежники, писали протокол. Їм через плечі зазирав поліцейський, якому теж належало оформити документ про пожежу. У всіх трьох була одна думка: квартиру відкрили відмичкою, розлили невідому горючу суміш й підпалили. Добре, що вчасно зателефонували сусіди – шкода мінімальна, як на такий замах. Зателефонували вони не мені, а генералу Хромовому. Видно тесть їх найняв, щоб слідкували за непорядним зятем.

З квартири несло горілим. Під ногами хруснуло скло – на підлозі валялось фото, яке зафіксувало один з моїх найщасливіших днів: ми з Ією та малим Ігорком стояли під вітрилом яхти «Надія» на Дніпрі. Тоді ми цілий день плавали із Жорою Цунгцвангом і Терезою. Тереза пиляла Жору, що їм теж пора заводити дітей. А друг дурнувато показував на каюту і питав: «Уже почнемо?..» Чорні від диму двері шафи з одягом намокли й відвалились. Вогкий одяг обвисав закіптюженим дрантям. Пожежні щедро залили помешкання водою, навіть там, де не горіло. Тепер, мабуть нижнім сусідам капає зі стелі.

Я безпорадно підняв затоптане фото й поніс у спальню. Коло мокрого ліжка стояв тесть, дивився у вікно й хитався на п’ятках. Він був накручений і тільки й чекав, щоб ухопитись за мене. Йому було жаль житла, в яке вклав гроші. На мене чи на Ію квартиру не записав, тепер так повелося – жодної довіри, одні криві погляди. Та мені нічого не треба! Я бідний, але гоноровий…

- Вітаю! Догрався! – поплескав він мене обома руками по плечах, ніби хотів з тим сардонічним вітанням обійняти. – Коли ти вже наберешся ума? Станеш дорослим?..

Я нічого на те не відповів. З тестем сперечатися, що тупою пилкою по металу шкрябати. Він бачить лише себе й завжди суне навпростець. Червоне лице ще більше набігло кров’ю, очі свердлять буравчиками, ніби підступного диверсанта, упійманого у мирному тилу. Іван Онуфрійович не схвалював Іїн вибір й ніколи цього не приховував. Чекав, коли нарешті розірветься наш союз.

- Язика проковтнув, чи що? – генерал Хромовий придивився до мене. – Чого мокрий, як пес?.. Де бігав?

- Іване Онуфрійовичу, не діставайте! – відповів зле. – Й без вас нудить!.. Не сам же підпалив!

- А хто?.. – блиснув на мене сердитим поглядом з-під кошлатих брів. - Ну й що ти думаєш?

Тесть ще раз уважно оглянув мене, пригніченого, розгубленого, мокрого й загнаного. Мабуть, щось до нього дійшло і він тратив азарт до сварки, перегорів. Може ще раніше пожежники його погасили, коли сказали, що це підпал. Як би там не було, а постраждало сімейне майно дочки, не варто зганяти зло на зятеві, може щось виясниться.

Я знизав плечима, шукаючи місце, де покласти знімок із яхти. Що мав казати? Що сам не знаю, хто підпалив? За останні дні на мене навалили стільки проблем, що не можу розібратись. І то тільки за незначні порухи у пошуках тата. 

- От дурний час настав! – зітхнув Іван Онуфрійович. - Ніхто нічого не боїться! Я б таким… паліям… руки відрубував! А якби тут був онук?.. Сам удома?..

- Додайте сюди дванадцять порізаних покришок, - промимрив я і розправив фото на підвіконні. – Добре попав…

- І звідки ноги ростуть? Ти ж не маленький, мусиш знати!

Генерал дивився на мене, ніби на недбалого солдата, якого зараз почне розпікати й ганяти на плацу: «Ать! Тва!.. Направо! На смугу перешкод вперед!..». Але мені було досить фронту без флангів, не хотів його дратувати. Коли вирушаєш у важкий рейд, не слід позаду залишати неприятелів. Жарти закінчились. Довелось розповісти про поїздку в Емськ, про пошуки батька, зустрічі з людьми, які могли пролити світло на ту давню подію. Тесть знав цю історію. Колись йому розказувала мама при гарному сімейному настрої, коли народився онук й генерал розцвів, пригощав усіх у Бучі. Мама тоді сказала, що вона досі вірить: її Петро живий, і квит!.. Їй серце підказувало.

- Випити хочете? – несподівано запитав я тестя й поковзав підлогою у масній кіптяві на кухню.

У мийці купа брудних тарілок, шафки відкриті, каструлі на підлозі, до віконного скла прилипла газета – ударили струменем, вона піднялась і приклеїлась. На плиті у казанку з гречкою, яку наспіх варив зранку, повно піни. «От лайно! Вони внизу пишуть протокол, але то на них треба писати», - я подумки вилаявся. Не стільки пожежа наробила збитків, як її гасіння. Дістав пляшку горілки з холодильника, налив у чарки. Тесть проскрипів склом на коридорі й наблизився.

- Що збираєшся робити? – взяв чарку, значить, вимушене перемир’я триває.

Я промовчав, бо ще й сам не був упевнений. Ясно одне – попереду курс на Емськ, там ховаються усі відповіді. Генерал Хромовий починав службу снайпером, тому й порадив:

- Коли візьмеш на мушку, веди й веди гадину, спостерігай, паси, чекай зручного моменту. А потім без сумніву «Плі!..» Не дрейф, бо того, хто тушується, б’ють першим.

Закусили твердими сиром, що завалявся у холодильнику.

- Ви мені можете допомогти в Емську? – запитав я, наливаючи по другій.

- Чим? – з готовністю відгукнувся тесть.

- Потужний тягач із лебідкою й тросами, - я по ходу роздумував, що мені ще знадобиться. – Може водолазів… Кілька молодих хлопців для охорони…

- Ти наче на війну зібрався, - буркнув Іван Онуфрійович. – Під Емськом на Хуторі Будилівському є військова частина артилеристів. Там командує полковник Венгринович, мій давній приятель. Він тобі допоможе…

По третій випили, не цокаючись, ніби на поминках наших ворогів, що стали спільними.

Коли тесть вийшов з квартири, я побачив, як він унизу підписав папери пожежним і поліцейському. До гурту приєднався шофер генерала, сержант у літній польовій формі. Цивільний костюм на генералові був завеликий і настовбурчувався на плечах, піджак обвисав полами. Чи то не костюм винен, а старий уже так здав? Скоро у відставку попроситься…

Я згадав про Вову Удовенка й дістав травмований біля «Сіті-буду» телефон.

- Вово, тобі відомо, що на болотах траплялися найцікавіші археологічні знахідки? – запитав, ніби продовжуючи давню розмову. – Якщо посеред непрохідних трясовин знаходиться острів, неодмінно слід шукати там старе поселення. Артефакти валяються на кожному кроці. Колись люди використовували болота, як захисні споруди.

- Ти знаєш таке місце? – недовірливо запитав мій партнер по бізнесу.

- Знаю! Упирове болото. І ми завтра туди летимо!..

Володимир засопів, роздумуючи. На відміну від мене, він ніколи не приймав скороспішних рішень, все мусив обмізкувати і до всього придивитись. Йому з надчутливим сканером «Minelab GPX 5000» важко працювати, бо той пищить на будь-яку дрібницю, а старанний Удовенко на кожен той писк реагує й починає копати і шукати скарб…

Розділ шістнадцятий

Іларій Шаман зустрічав нас в аеропорту. Звичка – друга натура. Був у мішкуватому жовтому піджаку, що віддувався зліва під рукою. Там у кобурі теліпався нагородний ТТ, який йому видали за колишні подвиги у боротьбі зі злочинністю. Радянська влада рідко так відзначала слідчих, а тут полковник Сахно постарався, вшанував перед закінченням служби. Іларію ця нагорода припала до душі, от лише не мав нагоди нею скористатися. Не буде ж ходити у «Сторожову вежу» на каву з віскі і гріти під пахвою холодну сталь пістолета…

Капітан стояв біля давно не митого «Mitsubishi L200» зразка 2000 року, упершись спиною на двері. Якби йому ще додати капелюха та чорні окуляри, був би схожий на техаського рейнджера, який випадково відстав від сил спеціальних операцій США і опинився у провінційному Емську. Іларій вітально підняв руку.

Ми склали на вантажний візок обладнання Вови Удовенка: похідний рюкзак, спеціальний чохол з металошукачем, наплічник із запасними батареями та іншими необхідними дрібними речами, скручений і акуратно обв’язаний гумовий човен, два алюмінієвих весла, чоботи, портативний компресор і телескопічний щуп, який Володя змайстрував на СТО. Фотоапарат Володимир забув, хоч казав, що це неймовірно захоплююче сфотографувати цінну знахідку перед тим, як підіймеш її із землі. Тоді кров гупає у скронях від захоплення, а ти фотографуєш. На смартфоні погано виходить, там мале розширення. Я приятелеві пообіцяв, що подарую «Nicon».

Іларій обійняв нас, як дорогу рідню, й показав, щоб закидали поклажу у кузов пікапу. Потім спитав:

- Каву з дороги?

Прямо біля нас за склом у приміщенні аеровокзалу було кафе «Знову разом», але заходити туди не хотілось. Капітан зрозумів наші скептичні погляди й дістав термос та розклав на високому капоті три пластмасові чашечки. Він запарив у похід домашньої кави. Провагавшись, Іларій витягнув із кишені піджака пласку флягу й помахав нею. Мовляв, чи не хочемо причаститись міцнішим. Бажання не було, тож капітан сховав свій НЗ до кращих часів.

- Синку, не тягни. Розкажи, що надумав, - лагідно попросив.

Я мовчки дістав карту лісника Тимофія Духовича, розстелив її на капоті. Показав пальцем на сектор шість із великим плюсом на Упировому болоті.

- Що це? – з інтересом нахилився і прослідкував за моїм пальцем старий.

- Це карта, складена основним вашим… і вашого наступника… Збруєва, підозрюваним, - пояснив я. – Лісник Тимофій Духович окреслив зону із радіусом п’ятнадцять кілометрів. Розбив на вісім секторів і всі перевірив. Ніде слідів мисливців не виявив. Тільки Упирове болото залишилось йому недоступним. Тому й поклав там «плюс», як єдино можливий варіант, де пропали чоловіки.

- Але ж це зовсім в інший бік від лісництва! – Іларій недовірливо розглядав покреслену лісником карту. – Я туди одного разу завертав. Болото й чагарі, суха вільшина… Там машина не проїде. В цьому нема жодної логіки. Мисливці не могли звернути ліворуч, коли їм дорога прямо й направо…

- Не могли, - погодився я. – Самі не могли… Але якщо їх змусили повернути?

- Все одно… Машиною там можна утонути… Тільки навмисне, - спробував заперечити Шаман і вмовк, здогадавшись. – Їх загнали у болото!.. Їх змусили… Чи утопили?

- От це ми й хочемо вияснити, - показав я на Вову, який позіхав і мовчки озирав незнайоме місто.

Кава була рідка й пересолоджена. Іларій сам зрозумів і вихлюпнув її на колесо, чим полегшив наші з Вовою страждання. Ми зібралися й заскочили в салон «L200», що гуркнув дизельним двигуном. Капітан вправно вивернув руля й виїхав зі стоянки аеропорту. Я мимовільно поглянув у бокове дзеркальце, перевіряючи, за звичкою, чи не причепився хтось цікавий за нами. Капітан зауважив мій погляд і косо усміхнувся:

- Нехай тільки попробують, - поплескав себе по боку.

- Як тут поводяться… Леонідові підопічні? – згадав я місцевих переслідувачів.

- Тихо-мирно, - відповів Іларій, виїжджаючи з бокової дороги на автостраду. – Старий і далі лежить у лікарні. Льоня до нього ходить… Я тут згадав, поцікавився… Іван Литовченко прослужив до середини 90-х. Тихий, непоказний чоловік. Нічим особливим не відрізнявся. Пригадую, що весь час шморгав, простуджувався…

Капітан розповів, що в 2011-му році у сержанта несподівано захворів на лейкемію син Андрій. Потрібно було терміново пересаджувати кістковий мозок, а то важка й дорога операція, в Україні не проводиться. Іван Литовченко поїхав до Збруєва просити грошей. Збруєв був останньою його надією. Той  відмовив. Іван упав у депресію й вискочив з вікна. Похоронили батька, а за ним і сина, якого домучила хвороба. Андрієві було тридцять сім років. Про самогубство Литовченка є свідчення очевидців, які підтверджують, що чоловік сам кинувся у вікно. А що, як припустити… Іларій смачно кахикнув, розглядаючи шосе й далекі виднокола з лісом, що наближався. Він припустив, що Литовченко не сам викинувся, а йому помогли. Тоді картина складається зовсім інша. Може сержант поїхав до майора не просити, а вимагати грошей? Шантажував його?.. Чим він міг шантажувати? Тільки тим, що знав по старій службі у міліції. Як тут не крути, якимось чином полковник Сахно, майор Збруєв і сержант Литовченко зв’язані поміж собою. «І ти, капітане!» - додав я подумки до компанії старих міліціонерів нашого водія.

Згадав про СД-диск, увіпхав у допотопний програвач, сумніваючись, чи він оживе. «Лед Зеппелін» ударив по струнах, аж у салоні колонки зарипіли. Іларій поспішно скрутив звук, він давно радіо не користувався.

- Капітане, послухайте, може впізнаєте голоси на цьому записі, - попросив я Шамана.

«Свинцевий дирижабль» співав, дорога котилась під колеса, слідчий мимовільно, у такт музиці, посмикував пальцями на кермі й поглядав на мене. Чого він має упізнавати цю музику, якщо нею ніколи не цікавився?..

Раптом двоє коханців почали домовлятись про побачення. Іларій насторожено слухав. Запис закінчився. Капітан похитав головою:

- Ні, нікого не впізнаю. Що це за запис?..

- Знайшов у татових речах, - відповів розчаровано. – Ваш знайомий антиквар Середа нікого не впізнав. Ви теж… Ще хочу прокрутити Вербицькій. Про Луїзу її питав. Вона такої не знає…

- Чого ж ти дивуєшся? Сорок років пройшло, - розгладив зморщену щоку старий слідчий.

- А ім’я Луїза вам нічого не говорить? Доволі рідкісне ім’я…

- Луїза, Луїза… Ні, не пригадую, - замислено мовив Шаман.

По його обличчю було видно, що не лукавить.

До лісу приїхали мовчки. На ледь помітній лісовій дорозі Іларій звернув і став. Ми вискочили з машини і повернулись на бруківку. Вона вела туди далі, до села Красне, до столярного цеху й розвилки, де шлях розділяється: наліво – психоневрологічний диспансер, направо – лісництво. Відстані тут ще значні. До будинку лісника по прямій п’ятнадцять кілометрів, до роздоріжжя теж не менше. Поряд, за кілометрів чотири, Красне. А диспансер взагалі за колом дослідженої лісником зони. Все ясно й зрозуміло, тут заблукати не можливо. Тим паче, мисливцям, які не раз бували у цих краях. Я маю на увазі не мого тата, який їхав уперше на полювання, а начальника АТС Дмитра Вербицького й кабельника Северина Нечитайла. Ті точно знали маршрут, по якому добирались. Але не добрались. Щось змусило їх повернути у лісові хащі.

Ми з Вовою Удовенком пішли попереду, а Іларій Шаман повільно повів пікап за нами. Віття хльостало по машині й дряпало, але капітан на те не зважав. Машина просувалась у кущах, ніби лось у хащах. Дорога під ногами була тверда, суха, подекуди вкрита листям і заросла травою. По ній давно не їздили, дрібні мурашники навіть поруйнували старі сліди коліс. Нарешті у низині ми побачили, що з’явились калюжі. Й далі за невисоким бережком – зарості осоки, очерету, вербових кущів, вільхи та водяні блюдця, в яких плавали хмари. З цього болота витікала річечка Жовтяниця й упадала, пробігши через ліс, в озеро Біле, куди їхав на качине полювання екіпаж мисливців.

«L200» зупинився, дихнувши на нас гарячим мотором. Капітан відхилив дверима гілля й вискочив. Важко собі уявити, якою була ця місцевість сорок років тому. Може тут було зовсім по-іншому, якщо сюди вела дорога. Але в лісі іноді дороги ведуть в нікуди. Хто їх прокладає й навіщо – загадка, що відома тільки лісникам. Ось і ця, мабуть служила їм, поки не заросла.

Вова повільно попростував до Упирового болота. Він недовірливо розглядав кущі й висхлу вільшину, що обламаними пальцями водяних дідів стирчала з води. Жодного острова посеред трясовини не побачив і незабаром повернувся до машини.

- Отак прямо вони могли і влетіти, - показав я місце, де слід шукати.

- То чого походжаєте? – гукнув до нас Удовенко. – Розвантажуйте!

В лісі затріщали галузки. Кущі й дерева підступали до самого болота. Ми перезирнулись і вп’ялись очима в хащі. Ніде не схитнулась жодна гілка.

Під чітким керівництвом Вови ми взулися у гумові чоботи, стягли з кузова упаковану поклажу. Мій бізнесовий напарник увімкнув компресор і накачав човен. Прилаштував весла, забив кола на березі й зіштовхнув плавзасіб у лапате листя лілій. Потім настала черга металошукача. Вова довго його налаштовував, перемикав програми, скеровував на тритонний «L200». Сканер пищав і повідомляв, що біля нього знаходиться металевий об’єкт. Ми з Шаманом заворожено дивились на ті Вовині маніпуляції. Нарешті він залишився задоволений роботою «Minelab GPX 5000», обережно перебрався на човен. Тонкий тросик відпустив його у недалеке плавання. Удовенко почав водити сканером над драговиною, то з одного боку човна, то з другого, то просто під собою. Білі вії Вови кліпали, як у дитини, якій дали улюблену іграшку. Але іграшка підводила, озивалась тільки на металеві заклепки човна та весла. Вова викинув весла на берег, щоб металошукач не обманювався. Мабуть, перехвалили продавці апарат, коли продавали. Під водою він не чув металевого предмета. Удовенко попросив, щоб його підтягли до берега. Настала черга телескопічного щупа.

- Мовчить, - сказав Вова, ніби то я був винен, що сканер не спрацював. – Зараз поміряємо глибину…

Він знову відплив човном недалеко від берега. Прикріплював півметрові відрізки арматури у спеціально наварені замки й опускав у драговину. З дна випірнали бульки газу й хитали лататтям. Здавалось, баговиння навколо човна раптом закипіло. На третьому метрі спинився, підняв і опустив руку. Потім Вова почав дрібно постукувати щупом, перевіряючи, чи то дно, чи камінь, чи потонула колода. Не розібрав і вийняв, знову розкладаючи поетапно, скріплений металевий прут. Пересів на другий край човна. І повторив процедуру: кусок до куска опустив щуп і так само спинився на третьому метрі.

- Глибина тут приблизно три метри, - сказав нам і втерся, замастив лоба брудом. – Грязь доволі густа, заважає перемістити щуп убік. У щось там ударяється, а в що – поки що не розберу.

У кущах знову затріщало. Ми зрозуміли, що за нами з лісу спостерігають. Капітан Шаман сторожко обійшов машину, дістав пістолет і тихо прошелестів на звук. Ми з Вовою вглядались, але нічого не бачили. Ліс зачаївся й насумрено спостерігав за нами. За кілька хвилин Іларій вигулькнув з іншого боку, поправив кобуру й розвів руками.

- Нема нікого, - сказав. – З усього видно, хлопчики, що ми на правильному шляху. Й інформація вже пішла… До зацікавленої сторони.

Вова Удовенко ще кілька разів випливав на плесо з ліліями, опускав щуп і дрібно гупав ним у дно. Навколо нього кипіли бульбашки. Звук був твердий, на камінь не схожий. Звідки там узятися великому каменю? Своїми розмірами об’єкт нагадував автомобіль. От тільки як його підчепити, щоб витягти?..

- Твої «Жигулі» там, - зробив вичерпний висновок Вова. – З вихлопною трубою, що не іржавіє…

Це мені додало сил, хоч і пригнічувало, що десь там, під триметровою товщею води, багнища може виявитись мій загиблий тато. Я боявся того, що витягну з болота. Було тривожно. Але я мушу закінчити пошуки, щоб розставити всі крапки над «і». Мама заповіла, щоб я знайшов тата. І я його знайду, якою б не була гіркою причина його смерті.

- Синку, я тебе розумію, - торкнув мене за плече Іларій.

- Гаразд, на сьогодні все, - скомандував я. – Збираємось… Завтра прибуде підкріплення.

- Юрію Петровичу, ти мені не все розказуєш, - дорікнув старий слідчий. – Я давно у відставці, але ж не настільки, щоб бути не потрібним…

- Пане капітане, ви мені дуже потрібні, - запевнив його. – Мусите покопатись у давніх міліційних історіях. Щось ми пропускаємо…

Іларій дістав із кишені флягу, ковтнув, крякнув, утер губи, потім жестом запропонував нам. Я взяв флягу й надпив трохи. Вова теж причастився. Він озирав своє забруднене багатство й розмірковував, як його поскладати. Шаман, грузнучи високими колесами у мочарах, розвернув авто й піднявся трохи догори. Ніщо у лісі вже не тріщало.

Ми склали у кузов обладнання й поїхали, поскрипіли жерстю поміж кущами догори. «L200» повертався до бруківки жвавіше, розсовував гілля тараном, бо вже знав дорогу. На повороті до шосе Іларій ударив долонями по керму й зупинився, аж колеса кинули на узбіччя щебінь.

- От лайно! – поглянув на мене вражений слідчий. – Луїза!.. Луїза!.. Я думаю, чого вона мені весь час крутиться!.. Ну так, Луїза!.. Це дружина полковника Сахна! Гарна фіфочка була. Померла…

- Луїза – дружина полковника Сахна? – перепитав я.

- Вона померла давно. Здається, до того… Або після того… Як я пішов у відставку, - згадував Шаман. – Похорон був великий, з області начальство приїжджало. Полковник дуже її любив. Така гарна, статна, витанцьовувала у клубі залізничників. У Луїзи над верхньою губою була маленька родимка. Вона тою мушкою й до мене усміхалась… Начальник міліції її дуже ревнував. Якби щось запідозрив, то вбив би!..

- Від чого померла Луїза?

- По жіночому… Мала хворобу. Виходить, Бог шельму мітить.

- Міняємо план! – вирішив я. – Летимо у «Сторожову вежу». Зараз туди викличу Вербицьку…

Розділ сімнадцятий

У парку на гойдалках-човниках веселилась дітвора. На центральній алеї під кленом стояла продавчиня з морозивом, хитала перед лицем зошитом, у який записувала продане. Парковий затінок приваблював і запрошував зупинитись, присісти на лавочці. Все суєта суєт, а тут, серед дерев, під туркотінням голубів, у тінистому затишку можна тихо подумати про скороминуще й вічне. Наталія Вербицька якраз розглядала сонячні зайчики на озерці з островом кохання, коли їй подзвонив і призначив побачення молодий чоловік, який вже заявлявся. Він цікавився давно минулими днями, про які вона воліла не згадувати. Чого згадувати те, що не вернеш? Життя не склалося, якщо не обманювати себе. Пам’ять зігріває її зсередини й водночас тне душу кравецькими ножицями на клапті. Спочатку була така любов, що не вірилось у щастя. Її Діма – красень, чорнявий, з хитринкою в очах, оптиміст і веселун. Носив її на руках і казав, що вона Принцеса, геній чистої краси. Принцеса народила сина, потім дочку. А Принц почав захоплюватись футболом, пивом, полюванням, огрубів. Все, як у типовій радянській сім’ї з ощадкнижкою, де збирались гроші на кольоровий телевізор «Електрон». І надовго зникав із дому. Поки остаточно не пропав.

Жінка бадьорилась, вигадувала дієти, ходила на кількагодинні прогулянки, не проминала перукарні, але не могла обманути себе: старість таки догнала її. Діти повиростали, роз’їхались, а вона залишилась сама, нікому не потрібна з італійською пенсією. Навіть сама собі буває неприємною, коли довго не може вилізти з нічної сорочки. Для кого чепуритись? Кому вона потрібна?..

Вербицька зірвала кілька ромашок у траві й поволі пішла парковим затінком у кафе. Біля нього стояла брудна машина з брезентовим верхом.

На другому поверсі Наталія побачила трьох чоловіків. Щось у них було знайоме, поквапливе, мисливське. Всі чоловіки – мисливці. Їй тонко заскніло у грудях.

Той, що раніше зустрічався з нею, запропонував стілець. Високий шатен, зачіску мав недоглянуту, ніби в останні дні забув про гребінець. В очах – причаєна тривога, наче він щойно когось похоронив або сам хворий. У ньому щось було від Діми, який  несподівано тьмянів, замикався й гаркав на всіх. Такі чоловіки здатні на помилки. Питання тільки у тому, визнають вони їх чи ні? Якщо визнають, то тоді не все пропало. А якщо ні, то попереду його чекає стрес й пробудження.

За столом рипів стільцем і стариган, якого вона не раз бачила в Емську. Завсідник кафе й різноманітних забігайлівок. Цідить каву з коньяком і журливо розглядає людей, наче визначає, на що вони здатні. Колись давно, на тій половині життя, про яку боляче згадувати, він розслідував справу про зникнення її чоловіка. Нічого не добився, нікого не знайшов. Навідувався часто, поки не втратив інтерес. Мабуть, такий він слідчий, що далі свого носа не бачить. Опустився й задрипався, але вдає із себе ділового, позирає якось… Недобре, лихо…  Й не розпрасовану, пом’яту щоку потирає.

Третім у компанії був роботяга, зразу видно, що чоловік недалекого ума. Склав на столі перед собою грубі руки й кліпає білими віями по залу, роззирається.

- Отакої!.. Мені ще троє побачення не призначали, - навмисне голосно засміялась Наталія, кинула на стіл ромашки й легко всілась. – Такі всі гарні…

Юрій Холоденко скривився, наче йому дали гірку пілюлю. Цей вимушений тон, цей грайливий погляд пам’ятає з минулого разу, коли дивувався і визначав, скільки Вербицькій років. Йому зараз не до порожніх балачок про погоду та інші пусті слова. Він підійшов до бармена, який щойно поклав на тацю чотири кави і неодмінну чарку віскі для Шамана. Бармен поправив метелик на комірці й вичікувально дивився, готовий налити кожному по порції. В його очах, десь глибоко за показною ввічливістю, проглядалась нахабна зухвалість.

- Мені треба прослухати ось цей диск, - Юрій поклав перед ним конверт з диском. – Поможеш?

- На весь зал? – запитав хлопець.

- Та ні, чорт забирай! – розізлився Холоденко. – Хочу прокрутити його он тій жінці.

Нарешті вони порозумілись й бармен, поплутавшись із дротами у себе на полиці, подав ноутбук. Юрій поспішив до столика, де його чекали.

Зазвучали «Сходи до небес». Наталія Вербицька ввічливо й терпляче схилила голову, слухаючи. Вони не розуміла, чому всі троє чоловіків з такою увагою вглядались у неї. Хочуть знати її думку про музику? Співак захоплювався леді, яка розгледіла на стіні знак, що має подвійне значення. На дереві коло струмка щебече птаха співоча. Часом наші думки лихі передчуття навіюють. «О-о-о-х, це дивує мене, направду дивує», - ділився своїми почуттями схвильований Роберт Плант.

Раптом пішли телефонні гудки й давно забутий голос, ніби з того світу, загукав:

- Алло! Луїза! Як там на сьогодні? На старому місці?..

- Не знаю, - відповіла Луїза нерішучим голосом. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

- Що ти вигадуєш? Яка голова?..

То таки був голос її Діми, вона впізнала. Пройшло сорок років, ціла вічність, а тієї хриплості й носового подиху вона не забуде довіку. Все ожило, наче ось зараз чула свого невгамовного чоловіка, ніби він був десь поруч, лише не показувався.

- А ти не знаєш, коли у жінок голова болить? – ядуче запитала незнайома Луїза. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

- От не везе! – зітхнув Діма й через кілька секунд додав. – Давай хоч так зустрінемось. Вип’ємо кави…

- Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – підступна Луїза недобре фиркнула й кинула трубку.

Наталія й не відчула, як у чашку з кавою капнула сльоза. Її Діма призначав побачення незнайомій Луїзі. Вона точно тієї жінки не знала, голос її різкий, розпусний. Говорила з Дімою, ніби з послушним й недорікуватим розмазнею. А Діма теж… Зрадник і… Вона здогадувалась, що за ним водяться грішки, що він здатен загуляти, але одне діло здогадуватись, а зовсім інше – точно знати. Тепер усе зруйновано. Жила й тепліла хоч маленька надія, що її Дмитро був вірним і пропав з причин, що не залежали від нього. Надія вмерла. Через сорок років вмерла, залишивши на душі пустку. То неправда, що люди живуть майбутнім. Прагнуть перевернути світ, який і так трясеться. Якщо раніше чекали майбутнє, то тепер його бояться. Люди живуть минулим, накопичують його в собі, збирають, леліють спогади й обличчя, імпульсивні почуття, незабутні миті, укутують себе нічними мареннями. Поки те минуле не розростеться, не почне тиснути кам’яним тягарем, пригинати й гнітити. Наталія несподівано для себе голосно заплакала, ніби з нестримним плачем з неї щось вивільнилось, вилетіло на одному подиху, й уже більше ніколи не повернеться. Може то її нерозтрачені молоді роки блукали коло неї, тримали її марними сподіваннями, а це ось пекучі витекли із жіночим риданням, залишили її остаточно саму й нікому не потрібну.

Іларій Шаман подав жінці паперову серветку. Серветка вкрилась косметичним кремом, який розгублена Вербицька знімала зі свого раптом постарілого й змарнілого лиця. Вона не соромилась і плакала, спазми стискали їй груди. Наталя так давно не ридала, відкрито й безвільно, завжди була змобілізована й готова до протистояння зі світом. А тут ці забруднені дужі чоловіки відібрали останні сили.

Капітанові все було ясно – він і питати її не хотів. На запису звучав голос начальника АТС Дмитра Вербицького, який призначав побачення дружині полковника Сахна Луїзі. І в цьому факті очевидно й криється причина несподіваного зникнення мисливців. Як він цього не розвідав тоді, коли був молодим слідчим і шукав зниклих? Та в нього й думка не виникала, що то все через дружину начальника міліції! Розбитна Луїза була поза всякою підозрою. Слід було перебрати коханок Вербицького.

Вові Удовенку стало нудно – він нічого не розумів з того, що відбувалось. Якась стара приперлась і плаче, а Юра біля неї упадає, жаліє. Алкоголік-мент крякнув, випив свою порцію віскі й долив із фляги, неначе його спрага мучила. А там, у Києві, все готове для відкриття нового боксу. Тільки його нема, бовтається у болоті за тридев’ять земель.

- Це ваш чоловік? – все-таки не втримався Іларій.

Жінка голосно схлипнула й кивнула.

- Йдемо, не чіпайте її, - звівся Холоденко, який пам’ятав, як мама плакала по ночах за татом. – Все й так зрозуміло…

Вони звелись і пішли до гвинтових сходів. Юрій кинув на бар гроші, ще раз озирнувся на Вербицьку. Наталя зім’яла чергову серветку й запитала його упалим голосом:

- Ви їх… знайшли?

- Здається, так, - відповів Холоденко. – Але ще не впевнені, чому вони там опинились…

- Ох!.. Повідомте мені, - видихнула безсила Наталія.

Надворі Шаман заблукав поглядом у кронах кленів. Не розслідувана справа поверталась несподіваними відкриттями. Борг, який він мав віддати, нагадав про себе. Кожен має свої поразки, які згодом наздоганяють. Може й правильно його тоді звільнили з міліції, що забагато пив і не був уважним. Не побачив адюльтеру, який розвивався прямо під носом. Всі місця облазив, черевики стоптав, усіх, кого треба й не треба, опитав, а про Луїзу й подумати не міг. Виходить, полковник Сахно може бути причетним до зникнення мисливців. Але як відновити обставини, за яких те відбулося? Допитати колишнього начальника міліції, який лежить на лікарняному ліжку? Це смішно, він нічого не скаже. І буде мати на те повне право – забув, не пам’ятає, ціла вічність пролинула. Ніхто зараз кримінальну справу не поновить, нема формальних підстав.

Чи є хоч один свідок тих далеких подій?..

- Синку, я мушу подумати, - прикро сказав капітан Юрію. – Чогось мене заклинило… Після тих плачів Вербицької.

Він різко розвернувся й попрямував до машини. Його плечі похилились, ніби їх тягнув донизу ТТ, отриманий із рук полковника Сахно.

Розділ вісімнадцятий

Повечеряв з Вовою у ресторані «Голубий силует». У  холодному світлі залу Удовенко виглядав сірим ненаситним монстром, упирем, що жадібно длубався у м’ясному рагу, цмокав й зі скрипом рвав зубами хліб, ніби цілу вічність не їв і наздоганяв прогаяне. Друг виглядав несправжнім, ніби спроектованим голубим променем. Гойдався і зникав, тільки чвакання чулося. Вся зала хиталась у місячному мареві й здавалась нереальною. Змушував себе зосередитись і не пливти у дрімоту. Вові легше, він прагматик, не переймається дурницями. А мені було неспокійно, я смикався й нетерпляче позирав у тарілку Удовенка. Всередині натяглась тятива й тонко бриніла…

- Вово, в тебе алергія буває? – запитав товариша.

- Алергія? На що?.. – Володимирова виделка зависла над столом.

- На людей! – буркнув я і звівся.

Завтра дізнаюся, що сталося з татом.

А мама вже ніколи не довідається.

Чи хочу, щоб швидше настало завтра?..

Я його боюся…

У маминій квартирі було порожньо й незатишно. В оселях померлих і тиша нежива. Якимось чином у цих стінах відчувається, що жителів нема, померли. Чи то мені ввижається?

Сусідка тітка Марина ніби нас чекала – тільки ми з Вовою зашуміли біля дверей, як вона визирнула.

- Ой, Юрчику, а я до вас! – вигукнула й показала на дитячу лійку з водою. – Твоя мама просила вазончики поливати…

Вона це сказала так, ніби мама поїхала на кілька днів і скоро повернеться. Я запевнив її, що сьогодні сам поллю, заштовхав Володю всередину й замкнувся. Не хотів нікого бачити, всі мене дратували. Емськ був мені чужий, бо убив батька. Місто, в якому народився, отруювало душу. Жодні спогади про маму й дитинство не перекривали мого смутку у квартирі, де ніхто не живе. Поверховий Шаман, який заплутався у цій справі, теж дратував. І Вова, який никав по чужих кімнатах, наче на екскурсії, неймовірно діставав. Мене переповнювали злість і неспокій. Нічого не складається, ніби проклятий. Ія з сином утекла у Мілан. Київська квартира спалена й залита водою. Тесть хмурить брови й чекає, коли нарешті відчеплюсь від дочки. Навіть Удовенко, і той хоче обманути з новим ремонтним боксом…

- Це твій тато? – Вова взяв із маминого столу татів портрет і приніс у вітальню.

- Поклади! Не чіпай! – гаркнув на нього, наче він був винен у всіх моїх бідах.

З портрета дивився батько, якого я не знав. Він тут залишився сам у квартирі. Його погляд шукав маму, але не міг знайти. Мама лежить похована у Києві. І я не знаю, що йому відповісти на той погляд. Що таке доля і як вона складається? Чи є на цьому світі справедливість і чого вона обійшла нашу сім’ю? Ці болючі питання мене розпирали й зводили з розуму.

Я лежав, поклавши татів портрет на груди, й слухав, як у сусідній кімнаті длубається у книжках Удовенко. Вова виріс у селі, де були три книжки й три корови. Батьки, звичайно, зробили вибір на користь трьох корів, яких Володя пас на вигоні з раннього ранку до пізнього вечора. Неслухняні рогаті корови, що намагались утекти, досі йому сняться. Тепер приятель за власною ініціативою купує історичні книги, особливо ті, що стосуються археології та артефактів. Зате в нього все гаразд на сімейній ниві: тато й мама далі господарюють біля хати, шлють йому та сестрі Зоряні, яка працює бухгалтером на мотоциклетному заводі, домашні передачі. Вова женився і має трьох дітей, які вигризають йому печінки. Жінка Герта його любить лише в ті дні, коли він приносить гроші. Якби не я з іподромом Еда Хезерлі, з фальшивою ставкою, то її любов була б ще скупіша. У Вови все складеться гаразд, я в цьому впевнений.

Це я буду хлипати від задухи й шукати свого місця.

А якщо в мене його нема?..

Я перетворююсь на соціопата?..

І як тут не повірити в паралельні реальності професора Цуркана?..

Зранку прокинувся й побачив, що Вова спить, не роздягнувшись, на маминому ліжку.

Розділ дев’ятнадцятий

Упирове болото такого здвигу техніки й людей не бачило споконвіку. Тесть-генерал постарався. Полковник Венгринович із Хутора Будилівського прислав десант – могутній тягач із лебідкою та гідравлічним краном, п’ять солдатів, які з радістю вирвались із частини. Командував тим десантом капітан Руслан Вощиковський, невеличкого зросту чоловік, який жваво бігав і давав тумаків підлеглим, щоб швидше справлялись із розгортанням техніки. У Вощиковського від сонця на носі облізла шкіра. Ніс почервонів, підпухнув і здавався чужим на довгуватому обличчі. Капітан озирнувся, до кого звернутись, щоб доповісти, що команда прибула й готова до роботи. Підбіг до Іларія Шамана й козирнув. Той поблажливо махнув рукою, щоб не метушився. Він привіз із собою слідчо-оперативну групу поліції та судово-медичних експертів. Мав надію, що операція пройде успішно, ми дістанемо «Жигулі» Дмитра Вербицького й тоді поліція відкриє кримінальну справу по факту загибелі людей. А кримінальна справа – це нове слідство. І тоді у фігурантів з’явиться статус підозрюваних. Нехай і з перспективою непідсудності за терміном давності злочину.

Керівник поліційних детективів лейтенант Тарас Реут цибав над болотом, немов лелека, й зазирав у темну воду. Він поверхово розпитав Іларія про давню справу, тож з нудьгою дивився на латаття, звідки йому мали витягти очевидний «висяк». У лейтенанта вчора народився синок, три кілограми двісті вісімдесят грамів, зі зморщеним личком і крикливий. Поліцейський подумки був поряд із дружиною Тетяною та новонародженим, для якого вже вибрали гарне ім’я Назарій. Ця «болотна» справа зіпсувала йому свято.

Вова показав місце, де ймовірно утопили «Жигулі» з мисливцями. Солдати почали закидати гаки й підчіплювати авто. Кожного разу, коли спроба не вдавалась, той, що сидів на висунутій балці крану, кричав:

- Мимо! Опускай ще раз!..

І знову:

- Майна! Майна! Трохи вбік!..

Зрештою, всі зусилля виявились марними. Капітан Вощиковський одягнув водолазний костюм з балоном, прив’язав на пояс линву і скомандував його опускати разом із гаком. Троси закрутились і водолаз зник під лататтям. Піднявся вулкан бульбашок і намулу. Поліцейський Тарас Реут відірвався від думок про малюка Назарія і застиг на березі, потерпаючи, аби старий «глухар» не потягнув за собою нову жертву. Відчайдушний капітан випустив нагору чергову вирву й водяний вир, посмикав за линву, щоб його виймали. Він таки зачепив троса за колесо.

Потім сів на березі й фиркав, як брудна видра. Я дістав із машини Шамана дві пляшки води й поливав його, змиваючи з обпеченого носа баговиння.

Кран натужився й загудів, піднімаючи з болота авто, що пропало сорок років тому. У мене затерпнули руки і я лив воду не на капітана, а на траву. З латаття виринув бампер машини, потім мотор, лобове скло. Кранівник спинив лебідку й махнув рукою, щоб усі відійшли, бо нема місця, куди покласти. Ми розступились. Нарешті кран гупнув знахідкою на березі. З жовтих «Жигулів» потекла твань із п’явками, рачками, щипавками й вертлявими пуголовками. Всі застигли, розглядаючи знахідку. За брудними вікнами нічого не було видно. Серце гупало, ніби я пробіг марафонську дистанцію і зараз упаду на останніх метрах. Я відвернувся, бо мені підкотився клубок.

До машини підступив експерт і відчинив двері. Зсередини хлинув брудний потік. В салоні сиділи, похилившись, три скелети. На задніх сидіннях один лежав на колінах в іншого. Третій спереду на пасажирському місці. Місце водія було вільне. Мабуть, той, хто топив «Жигулі», розігнав їх на всіх газах і вискочив. У кожного мисливця в черепі чорнів отвір від кулі.

Доля людини не самою людиною пишеться, а тими, хто її оточує.

Сльози здушили мене і я зайшов за кущ. Крізь листя й гілля побачив, як експерти відкрили багажник і знайшли там три мисливські гвинтівки, брезентову сумку із запасними набоями та харчами, що розклалися. Залишились цілими й дві пляшки «Московської». Горілку чоловіки взяли для відпочинку. Ірина Воскобойникова казала мені, що не треба чіпати те, що забрала земля. Померлим слід залишатись там, де вони померли. Така залізна логіка війни. Війна триватиме доти, поки живий останній її солдат. На яку війну потрапив мій батько? Імперія зла не минула. Вона сидить у кожному з нас – в Іларієві Шамані, в Збруєві, у полковникові Сахно, у Вербицькій, в асистентові Томину, у мені. У тисячах і мільйонах людей. Вона житиме, поки будуть ті, хто її пам’ятає. Вона нікого з нас не відпустить живим. Помремо ми, здохне імперія. Пройдуть покоління, поки забудуться всі кривди й загояться рани.

Там, куди ми озираємось, нема дна.

Я не хочу прощати убивцям мого тата. Я їх знайду і покараю!..

Якщо війна, то до кінця!..

- Їдьмо звідси, їдьмо, - вивів мене з-за куща Іларій. – Тут без нас обійдуться… Співчуваю тобі, синку, але нічого не вдієш.

- Знайдіть тих, хто убив тата! – хрипло вигукнув. – Теж мені слідчий…

Шаман нічого не відповів, сів у «Mitsubishi L200», почекав нас з Удовенком і поїхав із лісу.

Розділ двадцятий

Останні дні мене потрясли. День, ніч, погляди і лиця, уривки фраз і недомовки змішались у нескінченний калейдоскоп. Все здавалось нетривким, несправжнім й обманливим. Іларій Шаман десь пропав. Я не хотів до нього телефонувати, був злий і розчарований. Капітан виявився елементарним міліційним невдахою, який проморгав злочин. І це незаперечний факт. Місцева газета надрукувала репортаж про страхітливу знахідку й коротко описала історію з пропажею мисливців. Про неї всі давно забули, а тут раптом вона випірнула. Вітько Копиленко, мій шкільний Санчо Панса, подзвонив із Лодзі і, ковтаючи слова, висловив співчуття. Телефонували й інші однокласники, але я невиразно бурмотів і припиняв розмови. Співчувати через сорок років – це моветон. Почувався, ніби голий за склом, який не має куди сховатись. Не знав, як себе поводити…

На мамину квартиру двічі приходили поліційні детективи, розпитували, уточнювали й давали підписувати купу паперів. У них у морзі лежав мій тато і вони не знали, що з ним робити. Я здав зразки на ДНК-ідентифікацію і втік разом із Вовою на літак. Емськ мене душив і мучив. Здавалось, якщо звідси утечу, зникнуть й жалі. Далі від ворожого міста, від холодильника, де зберігались рештки тата. Я намагався думати про батька, як про незнайомого мертвого чоловіка, знайденого у «Жигулях». Але мама наскільки прив’язала мене до нього своїми оповідями та спогадами, що я його сприймав, як живого. Чи щойно померлого. Все моє єство протестувало проти  кісток в авто, що були колись моїм батьком.

Я з азартом допомагав Вові вантажити й перевозити його багаж, ніби ті зусилля зараджували забути, викреслити з уяви витягнуту з Упирового болота машину зі скелетами всередині. Навіть дозволив Удовенку на знак вдячності відкрити новий ремонтний бокс. Нехай розвивається, якщо хоче. Але жовте забруднене авто, висмикнуте краном з Упирового болота, не зникало з-перед очей, неначе тому навіженому, що розкопував траншеї й безіменні поховання, шизофренічна лопата. Воскобойникова знала, що казала. Я точно стану її пацієнтом…

У дворі на Татарці трохи заспокоївся. Моя самотня «Ауді» стояла там, де її залишив. Припала тонкою пилюкою. Поспішливий рекламіст засунув за двірник папірець. Його не цікавить, прочитаю я ту рекламу чи жбурну у сміття. Йому головне рознести й позбутися. У піску гралися діти, посипали одне одного і сміялися. Біля заднього входу магазину спортивних товарів стояла буда й два вантажники неквапливо носили всередину ящики. Чоловіки перегукувались, ніби були у лісі. На лавці під каштаном три літні жінки, які забули про дітей, перервали розмову й окинули мене поглядами воєнізованої охорони…

У квартирі вдарив у груди запах горілого й вологи, кислих харчів і прілого ганчір’я. Я думав, що тут уже все вивітрилось. Хоч і залишив вікна відчиненими, сморід паленого висів неймовірний. Здавалось, той тяжкий сопух разом із водою пожежників проник у стіни і речі. Тепер його не позбудешся, поки не зробиш ремонт. Я здивувався, як це в мене під дверима не стоїть черга нижніх сусідів, яких пожежники залили. Мабуть, генерал Хромовий постарався, компенсував втрати. Мені він нічого не компенсує. Я мушу сам ремонтувати квартиру, поки Ії з сином нема. Сподівався, що дружина після Мілану повернеться, обіцяла ж. Не можна рвати почуття безпричинно. Я ж не рву. З Асею он нічого не вийшло. Я тому радий…

Кинувся у домашні клопоти. Вологий одяг і постільну білизну здав у хімчистку та пральню. Повиносив з коридору, де найбільше горіло, розмоклі меблі, почистив паркет. За цим поїхав по будівельних магазинах обирати шпалери. Прикидав, сподобаються вони дружині чи ні. Бо мені, як кажуть поляки, вшистко єдно, лише був би мир у сім’ї. Моя мила поступово, непомітно обплутала мене своїми чарами, пурхала навколо мене метеликом, обвівала лоскітливими барвистими крильцями, а я з сачком бігав за нею, поки сам не впіймався. Хоч і вдавав з себе гуляку й ловеласа, весь час потерпав, аби не переборщити. Я таки кохав її і не уявляв, що вона може піти до іншого. Це просто жерсть!.. Чоловік утрачає жінку через тисячу причин, головна з яких – його свинство. Можна не розуміти гарні вчинки, але погані свої діла він точно знає.

Кохання – це такий таємничий третій, якого важко впіймати.

Познайомились ми з Ією випадково, як нерідко трапляється з усіма довготривалими знайомствами. Ія впала на ескалаторі в метро, каблук підвернувся. А я гепнувся на неї, ніби тюлень. Дівчисько піді мною роздерло коліно й зашипіло від болю. «Ой, відпустіть!» - вигукнула. Вдарила мене сумочкою й кинулась на вихід, бо поспішала на лекції. Я винувато потюпав за нею, белькочучи, що донесу на руках, наполягав, щоб зайшла в аптеку і наклала пластир. А вона втікала від мене, як від прокаженого. Вулиця Політехнічна підказала мені, що незнайомка вчиться в КПІ. Там її й виглядав кілька днів. Джентльмен бажав спокутувати провину власною кров’ю. Чоловік найкраще відбивається не в дзеркалі, а в жіночих очах. Ія кілька разів розвела мене на компанію, бо тільки разом із подружками погоджувалась на каву. І насміхалась разом із ними над невдачливим кавалером. А потім якось само собою склалося, що Ія потепліла й розправила крильця. Дівчата знають, на кому зупинити вибір. Їм здається, що вони ніколи не помиляються. Не послухала батька-генерала…

Ремонт просувався повільно, бо я ніколи не клеїв шпалер. Виходило косо й нерівно, та я не відступав, бабрався у домашніх клопотах, щоб забути про Емськ. Мене ніби витягли з теплої мушлі й кинули на пронизливий вітер. І я ніяк не міг повернутись назад, у звичний стан упевненості й спокою. Скрізь – зовні й всередині – бедлам і нелад. Меблі розмокли й поламались, сімейний портрет, знятий на яхті, розбився і все моє життя порвалось, розлетілось на клапті.

Емськ нагадав про себе дзвінком Іларія Шамана. Його голос був рипучий і з задишкою, як в Еда Хезерлі, коли той випивав багато кави й викурював сигару.

- Синку, я до тебе з новинами, - мовив, прокашлявшись.

Він напевне сидів у кафе і прочищав горло віскі.

- Кажіть, - коротко відповів, напружившись.

- Результати ДНК-аналізів будуть тижнів через два, - зітхнув Іларій і зразу додав. – Зате кулі!.. Кулі ідентифікували…   

Я мовчав, не перебивав його, адже старому хотілось потягнути паузу.

- Вони випущені із табельної зброї. І не складало великих проблем встановити, чиєї… Стара табельна зброя зберігається в арсеналі обласного управління. Дві кулі з пістолета Макарова, одна – зі Стечкіна. Ті, що з Макарова, на час нашої… е-е-е… хм… події були зареєстровані за полковником Сахном і лейтенантом Збруєвим. Третій, Стечкін, не встановлений. У поліційній, а перед тим у міліційній, базі цей пістолет відсутній.

- Що це значить? – нарешті я спромігся видушити з себе питання.

- Арифметика проста, - Шаман ковтнув кави й важко засопів. – Двох мисливців убили Сахно і Збруєв. З третім пролітаємо… Кому належав пістолет Стечкіна? Зараз буду виясняти, чи був із ними сержант Литовченко.

- То виясняйте! Хто вам заважає?

Іларій мене дратував. І це ще лагідно сказано.

- Ехм… Нема у кого! – вигукнув Шаман із підкресленою виразністю. – Полковник Сахно утік!.. Ухилився!.. Поклав на лице книжку й помер. Серце не витримало… Льоня прийшов, а він не дихає. Так що тут я у прольоті. Хоча, думаю, старий кадр все одно нічого б не сказав. І Збруєв нічого не скаже…

- Як нічого не скаже? Убив людину і нічого не скаже?..

- А от уяви собі!.. Прикусить язика й буде мовчати, - наполіг на своїй версії капітан. – Що ти йому зробиш? До суду потягнеш?.. Через сорок років?..

- Ну… Не знаю, - завагався я. – Є офіційна форма допиту, протокол…

- По-перше, ніхто у Київ звідси спеціально їхати не буде, - почав перераховувати свої резони старий слідчий. – Перешлють папери, щоб допитали столичні поліцейські… А в Збруєва гроші, сам знаєш. По-друге, Збруєв закриється адвокатами. Тепер уміють тягнути гуму… По-третє, ні в кого нема бажання розкривати злочин, за яким майже три строки давності.

- Що ж тоді робити?

Я кинув рулоном шпалер, він розкрутився по всьому коридору. Іларію вічно все заважає, не може сплатити борг.

- У сім’ї сержанта Литовченка залишилась дружина й онук. Поговорю з ними, може щось знають.

- Сумніваюсь, що сержант мав незареєстрованого Стечкіна, - скептично оцінив його намір.

- Я теж… Але інших варіантів нема, - кахикнув Шаман. – Синку, ти мене вважаєш нудним. Старі люди не нудні, вони обережні… Не нароби там дурниць! Згадай, на початках ми думали, що діло пропаще. А бач, як просунулись. Усе вкладеться у логічну ланку, почекай. Процес пішов і його вже ніхто не спинить. До речі, подейкують, що Льоня… Сахно-молодший… Хотів засипати те болото будівельним сміттям. Три-чотири КамАЗи – і ми б не докопались. Щось у нього не зрослося. Не встиг…

- Мене ніхто не спинить! – буркнув й перервав розмову.

Нехай крутиться в Емську, шукає. А я вже вирішив, що буду робити. Чекати новин від повільного Шамана не було сил. Мене підганяло обурення. Остогидла квартира з незавершеним ремонтом також утратила смисл. Поки не знайду убивць тата, все не матиме значення. Такий був розклад речей і обставин.

Молодий детектив Григорій Бурий відгукнувся зразу, ніби чекав мого дзвінка.

Розділ двадцять перший

На вулиці Олени Теліги – знову затор. Хаотичні ріки зупинились і витекли на тротуари. Машини гули й блимали стоп-фарами. Збились у тісне стадо, що й дверей не відкриєш. Гриць Бурий сидів біля мене й роздумував вголос, як ми будемо діяти в офісі «Сіті-буду». Він хмурився, бо вчинив усупереч думці дядька. Я його вмовив, щоб не зважав на старого п’яницю. Коротко розповів Грицеві історію пошуків тата аж до ідентифікованої кулі з пістолета Макарова, що належав Михайлові Збруєву. Перед нами стояло просте, на перший погляд, завдання: витягти з нинішнього мільйонера під тягарем неспростовного доказу суть конфлікту, що відбувся між мисливцями й міліціонерами. Хто брав участь, хто кого вбивав і звідки взявся пістолет Стечкіна. Наше аматорське слідство не терпіло зволікання. Поліція може до «Сіті-буду» й не добратись. У поліції нині нових справ вистачає. Їй радянські «глухарі» не потрібні.

А я конче хотів знати, хто вбив батька.

Із сусідньої машини боса білявка вискочила на капот кабріолету «Peugeot 308 CC», аби побачити, що там далі, за кільцем, відбувається. Я висунув голову й запитав:

- Ну, що видно?..

- А-а-а-а… «Дев’ятий вал» Айвазовського, - співчутливо поглянула вона на нас, запертих у салоні. – Буду їздити на велосипеді!

Гриць Бурий тим часом далі обмірковував наші позиції і планував розмову. Йому набридло стеження за невірними жінками та блудливими чоловіками. Таким був його основний контингент замовників. Від зрадливих коханців у молодого Григорія вже дах їхав, але переходити до серйозніших справ було небезпечно та й законодавство ставило підніжки. Солідні замовники траплялись у сфері економічних злочинів, однак із цією категорією клієнтів у детектива світоглядні розбіжності: тільки що, бізнесмени б’ються стінка на стінку або хапаються за зброю. А його завдання – не патрони підносити. Детектив має виявляти порушників закону і здавати їх у поліцію. Моя історія його зацікавила, бо незвична й стосувалась його дядька Іларія Шамана, який проспав слідство. Головний мінус наших позицій – сорок років з часу скоєння злочину. І це, як сказав Гриць, співана-переспівана «пісня про несправедливість». Адвокати її знають на зубок. Такі справи завжди закривають з нереабілітуючих підстав. От щоб там не виявили, які страхіття не зафіксували – суд закриє справу. Найбільше, що загрожує Збруєву, два місяці арешту у СІЗО на час слідства. Потім суд і кінець справи. Але хіба мільйонери у СІЗО сидять? Мільйонери виставляють перед собою шеренги адвокатів і відпочивають на Канарах, поки поліція заспокоїться. У нас не було жодних можливостей викликати Збруєва на відвертість.

- Поясни мені, тугому, - не йняв йому віри. - Як таке може бути? Убили трьох людей. З табельної зброї. Міліціонери. Не під час виконання службових обов’язків… І ніхто за це не буде покараний?

- Ви починаєте пісню про несправедливість, - усміхнувся детектив Бурий. – Такий у нас закон… До речі, не найгірший у Європі.

Білявка ще двічі вискакувала на капот кабріолета, щоб побачити виднокола, танцювала босими п’ятами по гарячому від сонця металу, розважаючи водіїв. Вона була невгамовна й метка, наче білка, що потрапила у клітку. Дівчина веселилась й сама собі подобалась. Короткі шорти й легенька блузка ледь прикривали її гарну фігуру. Вона ловила захоплені погляди чоловіків і насміхалась над ними. Попри дев’ятий вал, відчувалось, що дівча нікуди не поспішало – випадково потрапило в полон. Зате ми з Грицем поспішали. І я ледве дочекався під танець красуні з кабріолета, коли потік машин зрушить із місця. Клаксони вмовкли й затор розсунувся.

Я був упевнений, що Збруєв від мене не викрутиться. Мав у запасі козир, що його переконає.

Під скляним архітектурним шедевром із табличкою «Сіті-буду» ми з Григорієм побачили знайомий «Форд Фокус». Охорона будівельного директора була на місці. Я б їм залюбки порізав колеса, але не сьогодні.

Ася крутилась у вестибюлі. Я уздрів свою нереалізовану мрію й у мені нічого не стріпнулось. Пройшло, пролетіло, не повернеться. Ася нарешті поміняла бедж і тепер можна було переконатися, що вона таки Ася, а не Галина. Значить, не обманула. Дівчина побачила мене з детективом й прикусила губу. Її довго розпікали за побачення зі мною й пообіцяли, що назавжди залишать на засланні при вході. Ася зблиснула поглядом і швидко натягла маску байдужості. Вона мене вперше бачить, не сиділа в ресторані «Адреналін» на іподромі, не слухала барабанний дріб Жори Цунгцванга і не показувала колін, аж мені рука на важелі коробки передач смикалась.

- Асю! Я казав, що повернуся, - моя усмішка її зогріла, ніби наші плани залишались у силі і я о сімнадцятій нуль п’ять під’їду під офіс. – Твій начальник на місці?

- Як доповісти? – Ася відповіла індиферентно й стримано на моє тепло.

- Холоденко Юрій Петрович. З юристом…

Ася підняла трубку й почала з кимось нагорі перешіптуватись, мабуть, з Галиною №2. Після тривалих консультацій та пауз, вона дозволила:

- Проходьте. Михайло Олегович вас чекає.

Я підморгнув їй і повів Гриця до ліфта. Детектив уловив наші з Асею перегляди й недомовки, хмикнув. Він намагався не плутати роботу із захопленнями.

У приймальні сиділи два здоровила, з якими я і Жора Цунгцванг вже мали справу. І Гриць Бурий також мав нагоду вивчити їхні анфас і профіль. Охоронці затріщали розчепіреними костюмами, зневажливо глянули на мене й детектива. Нема чого напружуватись, заявились суперники легшої вагової категорії. Секретарка погордливо стріпнула начесаним волоссям й процокала з паперами у кабінет начальника. Ми мірялись поглядами із охоронцями й мовчали. Під стелею мирно повівав кондиціонер. Галина №2 застрягла у Збруєва і не виходила. Колишній майор демонстрував зайнятість. Він, мабуть, знав про результати наших пошуків у Емську і роздумував, як повестися. Вибір був широкий, аж до того, що знову викинути мене – вже з детективом – на тротуар. Але він дозволив зайти.

У кабінеті колишнього міліціонера пахло коньяком і чайною заваркою. На столі перед ним парувала склянка у срібному мережеві. Він полюбляв китайський молочний «Улун» і не довіряв його приготування секретарці. Зранку сам запарював у керамічному чайничку і заварки вистачало на сім-вісім порцій. А склянка у плетеному підстаканнику та коньяк залишилась у звичці зі старих міліційних часів. Чай дозволяв зберігати тонус, гостро бачити проблеми, що виникають перед холдингом. Однією з його нежданих проблем був я, що з’явився на горизонті й витягнув на світ забуту історію. 

- Знов приперся! – буркнув майор і показав, щоб ми з Грицем сідали.

Переді мною висіла карта-схема нового мікрорайону «Черемхова слобода», що готувався до здачі. Люди, які там будуть жити, скоро дізнаються, що збудував їм квартири убивця мого батька.

- Михайле Олеговичу, минулого разу ви мені… збрехали, - твердо поглянув у сірі, з коричневим поблиском, очі. – Вже знаю, що слідство ви проводили тільки для того, щоб затягнути і закрити. З цією метою й Шамана вигнали з міліції. А все тому, що двох із трьох мисливців убили ви з полковником Сахном. Кулі з табельних пістолетів Макарова це підтверджують…

- Забув, як тебе звати, - надпив зі склянки Збруєв і зручніше всівся у кріслі.

Як я люблю слухати тих, що брешуть! Особливо, якщо знаю правду…

- Юрій. Юрій Петрович Холоденко, - вдруге протягом останніх днів представився. – А це мій юрист, приватний детектив Григорій Бурий.

- Дивуюся вашій необізнаності, - поблажливо мовив, ніби до школярів. – Все, що відбулось у тому житті, коли я носив погони, забуте й списане в архів. На амбарний замок замкнене. Ключ загубився, нема чим відкрити… У мене чиста репутація і досконала юридична позиція. У мене відмінні адвокати…

- А в нас… Відмінний Кримінальний кодекс, - перебив його детектив Бурий. – Можу перерахувати ваші… делікатно кажучи… майбутні незручності. Виклики на допит, запобіжний захід – два місяці арешту в СІЗО. Та й це ще не все!..

- Постраждає ваше реноме, - підхопив я за Грицем. – Надрукую своє розслідування на популярних сайтах. І тоді мікрорайон «Черемхова слобода» зазнає краху. Ніхто не захоче купити житло в убивці!.. Повірте, таку славу  вам забезпечу.

- Та повернемось до відмінного Кримінального кодексу, - підхопив естафету детектив. – Якщо в ході слідства виявляться інші злочини, яким ви прикривали той, давній, то судді, повірте, будуть набагато суворіші до вас. Принаймні, за нашим старанням поліція точно почне перевірку обставин загибелі у вашому офісі колишнього сержанта міліції Івана Литовченка. Вашого подільника…

- Хлопці, це шантаж! – вигукнув і ледь не перевернув склянку з молочним «Улуном» Збруєв. – Я на таке не піддаюся!.. Зараз покличу охорону й полетите на вулицю.

- Це наша декларація про наміри, - поправив я. – Шантажувати вас ніхто не збирається. Нам потрібна правда про двадцять друге вересня сімдесят восьмого року. І нічого, крім правди. Від вас зараз залежать акценти у тих статтях, що я напишу. Або вони зм’якнуть, або навпаки – загостряться.

Майор, який став мільйонером, несподівано перервав нашу дискусію. Він різко встав, відштовхнувши шкіряне крісло, й повернувся до нас спиною, втупився у велике вікно. Сорочка на спині була мокра, ніби чоловік щойно піднявся на сьомий поверх без ліфта або пробіг ранкову дистанцію, яку не відкладав у будь-яку погоду. За вікном шуміло місто, байдуже до нашої сутички й у цілому до кожного з нас. Історія з мисливцями, які пропали за півтисячі кілометрів звідси сорок років тому, тим паче була байдужа й дрібна для змобілізованого й нечулого Києва. Місто, як велетенський каменедробильний механізм, перемелювало й не такі проблеми. У місті всі звикають дивитись під ноги, про небо не згадують. Місто краде в людей зорі, бо їх просто не видно у найтемнішу ніч. А без зір люди стають дрібними й егоїстичними. Збруєв це розумів і вагався. Ми живемо в зачарованій країні, де злочинець замість того, щоб ховатись, може піти у наступ. Директор холдингу спершу вирішив вигнати нас, але поглянув на гарно розмальований квартал «Черемхова слобода» й зітхнув. Яке ж виття і гавкання підніметься, коли завтра цей писака розпише безчинство радянських міліціонерів. Треба розказати, що він, Збруєв Михайло Олегович, шанована й авторитетна людина,  ні в чому не винен, а є жертвою рокових обставин.

- Я вірю у ваше благородство, - власник будівельної імперії повернувся у крісло і затарабанив пальцями по столі, роздумуючи, з чого почати.

Він вірить у благородство. Це гарно звучить, якщо згадати про бандитів із приймальні, які порізали мені шини і спалили квартиру.

- Того дня, двадцять другого вересня сімдесят восьмого року, я збирався навідатись у меблевий магазин, - розпочав згадувати колишній майор. – У кінці робочого дня… Бо домовився, що мені продадуть кухонний набір із Румунії. З масиву горіха… Не дивуйтеся, тоді меблі були в дефіциті. Переплатив сто рублів зверху, щоб привезли.

На згідливого продавця його вивела Луїза, жінка полковника, яка дружила з їхньою сім’єю. Луїза була років на п’ятнадцять молодша від полковника Сахна й називала його у компанії «мій розтоптаний черевик». Вона працювала разом з дружиною Збруєва Тамарою у будинку культури залізничників. А звідси і їхня жіноча дружба. Збруєв переживав, що розбитна Луїза розволочить Тамару, бо від дружини полковника гріхом віяло. Луїза ходила в штанах, що приставали до стегон. А тоді штани на жінках означали публічний виклик суспільній моралі. Ходить у штанах, значить, пропаща. Нерідко ще й курить… Луїза могла собі такі привілеї дозволити, бо вона жінка полковника. А Тамарі було зась, Тамару лейтенант контролював, як за схильною до злочину особою, що стоїть на обліку. З жінками не знаєш, де вилізе… Полковник горлає: «Сідай у машину! Мерщій сідай! І Литовченка тягни!..» У Сахна білий туман в очах клубочеться, закрив йому світ. Руки трясуться, на губах піна, ось-ось припадок кине. Збруєв не хотів їхати, його чекав меблевий фургон під магазином. Але з навіженим полковником не посперечаєшся. Сахно хотів провчити вискочку, який наставив йому роги, возив Луїзу у жовтих «Жигулях». Добрі люди побачили, просигналили. Вони мчали й полковник клацав зубами на кожній вибоїні. Міліцейський «бобик» наздогнав авто мисливців на розбитій лісовій дорозі недалеко від Красного. Полковник різко вивернув кермо, підрізав Дмитра Вербицького і той зіскочив уліво, на дорогу до Упирового болота. Сахно без роздумів вихопив Вербицького з машини і зацідив у вухо, аж той покотився у рів. Сили були нерівні. Полковник – великий і бурий від скаженої крові ведмідь, а начальник АТС – гарненький слабак, який умів елегантно уговорювати жінок. «Виходь по одному! - скомандував до решти мисливців начальник міліції. – Поступив сигнал, що у вас незареєстрована зброя!..»  Збруєв із Литовченком витягли із «Жигулів» Нечитайла і Холоденка. Повели всю компанію у хащі.

Ліс стояв жовтий і світлий, наче приготувався до свята. Під ногами шелестіло опале листя, пахло росяною травою й грибами-підпеньками. По дорозі проїхав важкий лісовоз і до них докотилась луна, ніби хтось палицею загупав по листу жерсті: «Тах-тах-тах-тах!..» На Упировому болоті кричала одинока чапля: «Кре-е-ек! Кре-е-ек!». Її забули й не взяли у вирій… Полковник припер Вербицького до рапатого дуба й ламав йому ребра кулаком: «А будеш, кнуре, знати, як Луїзу чіпати! А будеш знати!.. А будеш!..» І гуп та й гуп кулачищем. У Вербицького губи посиніли, він ойкав і стогнав, але вирватись від полковника не міг. «Я тобі зараз член відріжу і собакам згодую!» - духопелив без жалю свого кривдника Сахно. І тут сталося незрозуміле. З кущів пролунав постріл. Куля пролетіла перед носом полковника і потрапила прямо у чоло Вербицького. Не встиг коханець Луїзи упасти на землю, як начальник міліції вихопив Макарова й двічі вистрелив у хащі. Всі завмерли, вглядаючись. Знизу, з видолинка, обізвався чоловік: «Не стріляйте! Свої…» З кущів показався капітан міліції у галіфе й чоботях. В руці напоготові тримав пістолет Стечкіна. Вони його не знали. Якийсь він був не такий, не схожий на звичайного міліціонера у тому галіфе. Представився Нефьодовим. Підбіг до убитого Вербицького й вилаявся. «Це я його?.. – спитав і повелів рукою. – А тепер ідіть за мною». Всі пішли за ним і побачили на жовтому осиновому листі труп чоловіка у лікарняному вбранні. «А цього психа ви завалили», - сказав, озираючи всіх. «Навіщо ж ви стріляли?» - полковник Сахно махнув перед собою рукою, ніби кулю відігнав. «Хотів налякати… цього. Щоб не втікав, - капітан Нефьодов із жалем поглянув на вбитого втікача. – Цінний екземпляр…»

Ситуація вийшла з-під контролю. Що робити з убитими, ніхто не знав. Полковник Сахно відійшов з капітаном Нефьодовим убік і довго про щось гомонів. Вони ніяк не могли прийняти рішення. На центральній дорозі знов загупала палиця по куску жерсті: «Тах-тах-тах!..» Проїхав лісовоз. Міліцейський «бобик» і жовті «Жигулі» стояли недалечко, ледь прикриті деревами. Їх могли виявити випадкові проїжджі. Два мисливці - Нечитайло й Холоденко - з жахом дивились на труп свого начальника під дубом і помишляли про втечу. Збруєв із Литовченком зв’язали їх. Сахно з Нефьодовим таки сторгувались і прийняли рішення. Просте й зрозуміле своєю жорстокою вичерпністю. Збруєв убиває Нечитайла зі свого Макарова. Литовченко складає трупи у машину і топить їх у болоті. Нефьодов забирає наймолодшого Холоденка з собою, бо в нього суворий облік кадрів. Ще ніхто у психлікарні не довів, що він нормальний. Не доведе і Холоденко…

- Повторіть, що ви сказали! – перебив я Збруєва всохлим голосом. – Холоденка забрав Нефьодов?

- Так, забрав, - з готовністю підтвердив господар кабінету й ковтнув чаю, ніби йому забракло духу. – Сказав, що йому наплювати на наші проблеми. А в нього має бути порядок. Від нього ще не втікали. І тоді б не втік, якби не стрілянина полковника.

- Значить… Що це значить? – гаряча хвиля прилинула до мого обличчя. – Тата у тій машині не було?..

- Ні, - покірно підтвердив Збруєв. – Туди ми скидали трупи Вербицького, Нечитайла і того третього, психа. Я до речі, в Нечитайла не стріляв!.. Навідріз відмовився!.. Не хотів невинної крові на руках. Сахно вирвав у мене табельного Макарова і сам пустив кулю в Нечитайла. Це щоб я не відкрутився… 

- У вас вигідна позиція, - недовірливо глянув на нього детектив Григорій Бурий. – Нікого з учасників тієї розправи в живих не залишилось. Полковника нема, Литовченка нема. Нефьодова теж не знайдеш… Є незаперечний факт: куля у трупі з вашої табельної зброї. Це ваша відповідальність…

- Чекай, Григорію! Дай зосередитись, - обірвав його накручено. – Нефьодов гнався за психом, психа убили. Нефьодов забрав замість убитого мого тата?..

- Так, він забрав із собою наймолодшого мисливця. Сказав, що якийсь професор його не простить за втрату цінного екземпляра, - виразно підтвердив колишній майор, який завів слідство у тупик. – А нам хіба було не однаково? У нас і так три трупи залишились…

- Як ви спите? Спокійно?.. Які сни сняться? – зірвався я на ноги. – Упирі з болота не приходять?..

- Сплю спокійно, не хвилюйся, - звівся і Збруєв, глянув на мене холодними сірими очима. – Я ні в чому не винен… Оце вам розказав, та й очистив душу.

Ніхто не любить правди. Всі користуються брехнею.

Ми з Григорієм спустились у вестибюль «Сіті-буду». Я навіть не зауважив допитливий погляд Асі, яка може на щось сподівалась.

Новина, яку почув від Збруєва, приголомшила і потребувала часу на осмислення. Мого тата у жовтих «Жигулях», які я підняв із дна Упирового болота, нема. Там знаходились скелети начальника АТС Дмитра Вербицького, кабельника Северина Нечитайла і хворого, який утік з психлікарні. Мого батька забрав із собою капітан Нефьодов. Як таке могло взагалі статися? Як можна підмінити хворого і не зауважити? Це дико й неймовірно, але для мене виглядало на правду.

Розділ двадцять другий

Останнім часом я ходжу по своїх слідах кругами, тож без роздумів завернув у кафе «Енн плюс Бі», де стільці б’ють копитами, з фольклорних прикрас сиплеться пилюка, але відмінна віденська кава. Заради власних смакових рецепторів можна пожертвувати тимчасовими незручностями. Дівчина за стійкою була сама у порожній залі, тож з охотою почала чаклувати біля кавового апарату. Вона натхненно глянула на нас, ніби ми були найдорожчими гостями. Гриць Бурий з опаскою кинув погляд під стелю на дерев’яні колеса й вибрав місце біля вікна. Він мав задоволений вигляд, ніби ми здобули несподівану перемогу у безнадійній ситуації.

- Він прив’язаний до свого часу, як пес до собачої буди, - буркнув, ніби Іларій Шаман.

Старого слідчого обвели округ пальця, це вже було ясно. Він не міг нічого розслідувати під тиском колег, які вчинили злочин. І відступив, сплутаний обставинами.

- Кого ти маєш на увазі? – запитав я детектива.

- Мент він і в Африці мент, - із задоволенням спробував кави Гриць. – Проминула ціла епоха, а Збруєв залишився майором. З гнилим душком… На рахунках мільйони, а в приймальні бандити, довгонога дівка і совкова склянка на столі. Ви вірите, що він правду сказав?

- У мене немає вибору, - відповів на його сумніви. – Сказане ним хоч трохи відкриває нові можливості… Може перейдемо на «ти»?

- Не люблю з клієнтами фамільярності, - усміхнувся собі під ніс Григорій. – Відстань дисциплінує… Збруєв скинув на полковника Сахна свою кулю із табельного Макарова. Була кругова порука, то всі мовчали. Тепер начальник міліції мертвий, сержант Литовченко полетів із вікна… Ментовський пес хоче зірватися з ланцюга. Збрехав у дрібницях, збреше й в основному. Що збираєтесь робити?

- Є тут у мене ще один… прив’язаний. Треба його навідати. Ти зі мною?

Детектив кивнув. По суті, сьогодні він працював на мене і на свого дядька з розтоптаною репутацією. Йому було цікаво, чим закінчиться історія, що зламала кар’єру Іларія.

Ми допили каву й подякували віденській чарівниці. Як шкода, що «Енн плюс Бі» знаходиться на задвірках міста, а не в центрі. Втім, оригінальне перестає бути оригінальним, якщо набуває масовості…

Перекинута чашка Центру біоакустичної корекції мозку зблискувала скляною черепашкою і була схожа на чудернацький космічний об’єкт, що несподівано приземлився посеред безбарвних і сірих будинків Микільської Борщагівки. На об’їзній автостраді текла нестримна ріка машин, а тут, за грядою крихких тополь та новітнім Змієвим Валом, одразу потрапляєш у тиху заводь. Вулиця Тулузи була притиснена, приземлена скляною спорудою. Ми з Грицем побачили себе, розмножених, переламаних і рухливих, у безлічі стрімких вікон, що піднімались до пекучого сонця. Центр насторожено за нами спостерігав, ніби там, нагорі, за пілотським пультом, хтось вагався, пускати нас чи ні.

Проте двері розсунулись, коли ми наблизились. Датчики не знають страху й вагань.

За мармуровою перегородкою дівчата у хустинах із червоним хрестом запобігливо заусміхались. Вони були готові нас зрозуміти і допомогти. Детектив Бурий із сумнівом поглянув на свої туфлі на фоні бездоганної лискучої підлоги. Вони йому не сподобались.

- Ми до лікаря Томина, - сказав я. – Покличте його.

Роботи у хустинах зашепотілись і почали клацати клавіатурою комп’ютерів. Мабуть, для таких випадків у них була закладена спеціальна програма. Через кілька секунд одна з реєстраторів видала нам ввічливим голосом:

- Вас хоче бачити містер Слівінскі.

- Хто такий містер Слівінскі? – здивувався я.

- Це наш головний… лікар, - пояснила медсестра після невеликої заминки. – Йдіть зі мною до ліфта. Я вас проведу…

Ми з Григорієм перезирнулись і прошелестіли мармуровою підлогою. Дівчина попереду пливла і не озиралась, наче бачила нас і не сумнівалась, що ми підемо за нею. Тихий і плавний ліфт піднявся на третій поверх. Демократичний містер Слівінскі не мав приймальні, двері його кабінету виходили зразу на безлюдний коридор. Я встиг прочитати табличку: «David Slivinsky, chief manager». Дівчина з червоним хрестом відчинила двері й впустила нас всередину. І зразу зникла. У великому кабінеті я відчув себе мізерним. Далеко від мене біля вікна, що світило на всю стіну притлумленим сонцем, сиділа лисувата голова й дивилась блискучими мигдалевими очима. Згодом я зауважив, що голова таки була розміщена на тулубі, все нормально, мені примарилось. Містер Слівінскі височів за роздольним столом і оглядав нас. Він, як і детектив Бурий, любив тримати людей на відстані. Бо чим ближча відстань, тим важче дихати одним повітрям. На столі у головного менеджера стояв ноутбук і кілька кольорових течок. Стіл блищав чистотою, немов мармурова підлога у вестибюлі. Збоку біля довгої шафи перебирав книгами і брошурами ще один чоловік, затиснений краваткою. Він не цікавився нами й демонстративно гортав сторінки, ніби йому конче треба було знайти необхідний текст.

- Michael, doctor Tomin became toxic to us, - голова професора Доуеля вивчала нас, наче на рентгені. – What do you think?*

- Yes. It`s obvious,   - відклав книгу й поглянув на мене з Грицем Майкл. – I have not found novelty in his work. Filthy Communist Fake.**

-* Майкле, лікар Томин став для нас токсичним. Як ти вважаєш?

- ** Так, це очевидно. Я не знайшов у його праці новизни. Брудна комуністична підробка. (Переклад з англ.)

 

Я розумію англійську, мама постаралась. Тож їхні перемовини мене тільки роздратували. Що відбувається і що містер Слівінскі хоче?

- Шановний пане, - нарешті звернувся до мене господар кабінету. – Вже вдруге бачу вашу особу в нашому Центрі. Що вас цікавить?

- Мене цікавить лікар Томин. Хочу з ним проконсультуватись…

- Ви журналіст? – занепокоєно зметнув вказівним пальцем зі стола невидиму порошинку Девід.

- Журналіст, - підтвердив я. – Це вас непокоїть?

- Мене нічого не турбує, крім реноме Центру, - дещо ображено зблиснув мигдалевими очима містер Слівінскі. – Навіщо вам лікар Томин?

- Він причетний до зникнення мого батька, - випалив я, бо ці двоє мене розізлили. – Двадцять другого вересня одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.

- Хочу нагадати, панове, що ми вільні люди у вільній країні, - патетично озвався детектив Бурий і підійшов, ламаючи межу, до крісла головного менеджера. – Маємо право на інформацію… Чи ви вважаєте інакше?

- Well… А хто ви будете? – відхилився обережний Девід.

- Я приватний детектив Григорій Бурий, - хлопець підійшов ще ближче. – Розслідую жорстоке вбивство.

- Доктор Томин відсьогодні у нас не працює, - зітхнув із жалем містер Слівінскі. – Але ми можемо його покликати, щоб ви тут… у нашій присутності… з ним поговорили. Justice must win. Справедливість повинна перемагати.

Він кивнув чоловікові, який перестав перебирати книги. Той безшумно проскочив біля мене і зник за дверима. Девід Слівінскі заклопотано відкрив білу течку й заглибився у папери. Він не хотів утрачати з нами ані хвилини. Григорій відступив від нього за невидиму межу й похитав головою, мовляв, панство із Центру щось темнить. Я не бажав витрачати свою енергію на чужоземних космонавтів, що залетіли на вулицю Тулузи, тож тільки знизав плечима. У мене була чітка мета і я з нетерпінням чекав на зустріч з асистентом професора Цуркана. Куди вони поділи мого тата?.. Просте питання, на яке хочу почути відповідь.

Невдовзі двері відчинились і в кабінет прослизнули Майкл і лікар Томин. Мусій Мусійович виглядав зіщуленим і прибитим. Халат на ньому обвисав, ніби  позичений. Кишені віддувались від серветок. Злякані очі побачили мене й детектива, запобігливо зупинились на містері Слівінскі. Керівник Центру захлопнув теку і стомлено зблиснув мигдалевим поглядом на Томина.

- Містере Томин, ви нам не все сказали, - промовив відсторонено. – Тут ось молоді люди цікавляться жорстоким убивством.

- Я нікого не вбивав! – зразу відрікся стривожений лікар. – Це наклеп!..

- Центр не може тримати людей, які перебувають під такою підозрою, - сухо відповів йому Девід. – Прошу, панове, питайте лікаря. А ми послухаємо.

- Скажіть, чи знали ви, що капітан Нефьодов привів у диспансер затриманого у лісі чоловіка? – запитав я, довго не роздумуючи.

- Мене не було… Два місяці хворів, - втупив очі у підлогу Томин. – Тієї осені ходив важкий грип… Мене звалила пневмонія і ледве вижив.

- А після хвороби хіба не можна було побачити, що перед вами чужий чоловік? Зовсім новий?.. Як можна було… експериментувати… над здоровою людиною? Чи вам все одно?.. – допитувався я.

Я не розумів цього монстра, що втупився у підлогу і здавався скромним та беззахисним. Він знущався з мого тата, свідомо зводив його з розуму й готував свою дисертацію. Які тортури й муки переніс батько!..

- З розхідним матеріалом тоді не рахувались, - втер губи серветкою Томин, що осмілів. – Я повернувся з Києва у грудні. Сніги були такі, що втонеш… Стежки глибокі, ліс завалений по верхівки дерев. Здавалось, зима прийшла навіки. Мені ще в голові шуміло від хвороби і я погано міркував. Але наказали їхати, бо наставав час звітів. Дивлюся, у палаті інший пацієнт. Я до професора Цуркана. А він сказав, що Борис Коломієць утік. Капітан Нефьодов його застрелив. Нам не можна було переривати експеримент… Й допустити витоку інформації. КДБ тоді б  розігнало лабораторію номер п’ятнадцять.

Борка Коломієць їх вкотре здивував. Блок «Зет» був обладнаний так, що звідти миша не втече, не те, що людина. Товсті ґрати на вікнах, металеві двері без ручок у палатах, ключі-відмички на посту у санітарів, ковані перегородки на коридорах, що ділили приміщення на сектори, які кожної миті можна було локалізувати. Світлова і шумова сигналізація, навкруги лікарні – паркан висотою три метри і з колючим дротом нагорі. В’їзд і виїзд суворо за перепустками з перевіркою транспорту. Особистий контроль медперсоналу і звірка з допущеними прізвищами. Практично неможливо вирватись. Тим паче, що контингент пацієнтів був з потьмареним розумом і поламаною логікою. Спланувати втечу ніхто б не зміг. А Борка відчинив усі двері й прохідну. З усіх засобів, що відкривали шлях до втечі, він обрав один, найдійовіший. Асистент Томин ще за півроку до втечі, зауважив дивну поведінку пацієнта. Йому розвішували на стінах плакати із заборонами та настановами, ніби з Біблії вибрані: «Не убий», «Не зраджуй», «Не кради», «Люби радянську владу», «Не протестуй», «Люби Вітчизну, як маму рідну», «Кажи тільки правду», «Слухайся старших». Його били струмом, щоб краще запам’ятовував настанови. Слина бризкала аж на стелю, лице перекошували судоми, що застигали й не відпускали, а він розмовляв, розмовляв, слова сипались із нього, ніби йому від того ставало легше. Якийсь був порядок у тих словах, смисл і значення, але ніхто на те бормотіння не звертав уваги. Борка дуже хотів жити і розумів, що ніхто його не врятує. Мусив покладатись на власні сили. Під неймовірними тортурами він розробляв свою методику впливу на мучителів. Та енергія, якою його катували, накопичилась у ньому й дивним чином подіяла. Борка оволодів гіпнозом. Він вибрав день, коли в лікарні не було професора Цуркана і асистента Томина. Тоді ніяких процедур не проводили й можна було з непотьмареним розумом все здійснити.

22 вересня 1978 року начальник охорони капітан Нефьодов з нагоди свого дня народження напився, як свиня, і заснув у флігелі, де був його барліг. Хропіння неслося аж до воріт, на яких стояв з гвинтівкою вартовий Роман Петров. Він усе пам’ятає: о котрій годині став на варту, коли заїхала машина з продуктами й коли вивезли брудну білизну, як запікало й заграло о п’ятнадцятій годині радіо, що стояло у нього на віконці, воно завжди о цій порі озивалось після годинної мовчанки. Під ті звуки до прохідної долинув могутній і розкотистий храп капітана Нефьодова, який упав одягнений на ліжко й не зачинив вікно. Все Роман Петров міг згадати: як заболіла рана на пальці, бо зачепив ременем гвинтівки – той поріз він необачно зробив собі, коли стругав паличку, щоб вткнути у ґрунт і підв’язати кущ жовтих хризантем, який посадила біля воріт медсестра Калина Майгуш з приймального покою. Жінка тими квітами тицяла, де могла. Квіти Петрову нагадували рідний дім під Рязанню і сусідську Валюшу, яка обіцяла ждати його з армії. Він навіть почав писати їй листа, надовго завмираючи поглядом на багряній стіні лісу. Але вартовий не міг згадати, коли мимо нього проплив, промайнув, прокрався Борка Коломієць. І на другому поверсі, де була його палата, де замки на кожному проході й повороті, ніхто не міг пригадати, як війнув мимо них окаянний псих. Чи вони йому помагали – самі відкривали або подавали ключі, це не встановлено, але повітряний Борка пройшов біля них, ніби Ісус Христос по воді. І жодного сліду не залишив. Якби не санітарка Ксенія Тягай, яка дисципліновано щодень о шістнадцятій годині проводила вологе прибирання, ніхто би до вісімнадцятої, коли починаються лікувальні процедури, відсутності Коломійця не виявив. А вона зчинила ґвалт, який підняв на ноги зачумленого капітана Нефьодова. Фактично Борка мав годину фори, щоб утекти від переслідувачів. Капітан Нефьодов з похмілля був злий і безпощадний. Він підняв на ноги п’ятьох солдатів-строковиків, що були в його невеличкому гарнізоні, й розіслав у ліс по різних напрямках. А сам взяв курс на Упирове болото.

Мусій Томин не знав усіх подробиць, що там відбулось. Результат утечі – заміна об’єкта дослідів. Привів молодого чоловіка, який був не рівня винахідливому втікачу. Той, новий, довго не міг узвичаїтись і зрозуміти, що все для нього скінчилось і змінилось. Навіть прізвище залишили за ним Коломієць…

- Його прізвище Холоденко! – вигукнув я й кинувся душити Томина. – Холоденко!.. Чуєш, сволото?..

Майкл і детектив Бурий відтягли мене від лікаря й силоміць посадили на стілець. Девід Слівінскі скидав на купу кольорові течки й бездумно забурмотів: «Так-так-так-так…» Він вкотре переконався, що інтуїція його не підвела. В цій країні люди ущербні, не знаєш, який дідько з них вискочить. А такі мають можливості, та все нереалізовані.

- Що було далі? Що ви зробили з моїм батьком?..

Я палаючими очима ненависно пропікав Томина. Той уже нічого не боявся, бо зрозумів, що в Центрі його не триматимуть. Зрештою, він ніколи нікого не боявся, за винятком професора Цуркана. За непослух професор реально міг припнути на ланцюг у палаті з лозунгами і проводити єзуїтські досліди. Система безправ’я у психлікарні належала йому.

- Років через п’ять у нового… пацієнта… внаслідок електрошокової терапії наступила ретроградна амнезія, - безбарвно відповів Мусій Мусійович. – Ми давали набагато вищий струм, аніж це прописано протоколами. Він втратив пам’ять, що стосувалась усіх подій до лікарні. У нас з’явився чистий лист, на якому можна було писати усе, що забажаєш.

- Не можу це слухати! – спробував зірватись зі стільця, але детектив Бурий натиснув з силою на плече. – Скільки ви знущались з мого тата? Ви його вбили?..

- Помер професор Цуркан… Прийшов Горбачов, почалась перебудова, - смирно бубонів колишній асистент. – Востаннє я бачив Коломійця… Чи… Вашого батька… Весною вісімдесят дев’ятого. П’ятнадцяту лабораторію закрили. Я приїхав, щоб позатикати діри. Підмести… Не хотів, щоб моє прізвище фігурувало. Овоч… себто… Ну… Він ще був там. Його перевели у звичайну палату…

- Все? – гаркнув я на Томина, ніби сам щойно вирвався з психлікарні.

- Все, - підтвердив асистент Цуркана і зачепився поглядом за просторе вікно.

- Тобто… У вісімдесят дев’ятому році… Коли мені було тринадцять, - забурмотів я уражено. – Мій тато був ще живий? Сидів у заґратованій лікарні зовсім недалеко від мене?.. І мама недарма чекала його... Вірила, що повернеться...

На мої риторичні питання ніхто не відповів.

- О-о-о!.. Як я вас ненавиджу! – простогнав.

- Persistent young man,* - сказав Майклові містер Слівінскі.

- Victim of the system,** - тихо відповів колега.

*Наполегливий молодий чоловік.

**Жертва системи. (Переклад з англ.)

Вони розглядали мене з допитливістю, як першовідкривачі, що висадились на незнайомий берег. Гриць Бурий потріпав по плечу, підштовхуючи, щоб я вставав. Розмовляти далі не було потреби, тому що Томин усе сказав. Недолюдок у білому халаті переминався й чекав на вердикт начальства. Ще зовсім недавно вони хотіли з ним укласти угоду, а сьогодні відвернулись.

Розділ двадцять третій

Літак приземлився в Емську по обіді. У повітрі він здригався і провалювався в ями млості. Була дивна й незвична погода: півнеба разом із сонцем затягла свинцева хмара, а друга половина ясніла променями, що виривались з-за тьми. Хтось ножем розрізав полотно на два куски й зшивав безгучними гострими блискавками. Нібито велике око наполовину прикрилося повікою. Величезна хмара застигла на місці й висіла над містом важкою накривкою, наче вагалась – поглинати все чи відступити за горизонт. Вагання тривало довго, бо поки я доїхав на таксі до маминої квартири, небесне око навіть не кліпнуло. Хмара трималась своїм краєм прямо наді мною.

На сходах ніхто не перепинив. Тітки Марини не було вдома. У квартирі спала тиша – кожен мій крок віддавався різкою луною. Я спинився посеред вітальні й застиг, наслухаючи звуки. Житло померлих намагається імітувати діяння живих – на кухні закапав кран, у маминому кабінеті під шафою зітхнула підлога, впала книжка на полиці, задзвеніли чашки у серванті від грому, що раптом струснув повітрям. Колись це був і мій дім, але проминуло двадцять п’ять років, і все те звичне, рідне, що приваблювало мене сюди, вивітрилось, зникло. А після того, як померла мама, й зміліло. Мені стискало груди і я хотів чимскоріш утекти звідси. Ухопив на маминому столі татів портрет і кинувся до дверей. А вслід дивилась мама й просила озирнутись…

На брудному пікапі Іларія Шамана хтось написав пальцем «Кукарача». Старий тарган* совався по місту немитий ще з тих часів, коли ми їздили на Упирове болото. Слідчий сидів на другому поверсі «Сторожової вежі» й потягував віскі з кавою. Він був схожий на великого плюшевого ведмедя, якому замало місця за столом. Незмінний піджак і кобура під рукою вже мене не здивували. Здивував новий вираз обличчя – воно осунулось і змарніло, ніби чоловіка за ці дні потрясла важка хвороба. Така маска буває у відчайдушних пияків, які вважають, що їх ніхто не розуміє, що проти них повстав увесь світ, а життя промайнуло намарне. І тоді усе стає байдужим, а чарка за чаркою летить і не помагає. В очах Іларія прокинувся інтерес до моєї персони, він стрепенувся і радо помахав рукою.

*Ісп. cucaracha, «тарган».

 

- Синку, розділи компанію, - запросив, немовби ми не домовлялись про зустріч.

- Бачу, ви вже наділили, - кивнув я на ряд чарочок, що вишикувались перед ним.

- Так, легенько, - озирнув порожній посуд капітан. – Більше не бу… Готовий до служби!

- Ну… За кермо вас не пущу, - оцінив я ситуацію. – А біля плеча посидите…

Дбайливий бармен з вогником прищуреного нахабства у погляді уже стояв з кавою біля мене, тож гріх було відмовлятись. Я сів біля Іларія й турботливо позирнув на нього. Старий здав на очах, бо не повернений борг тиснув, давив його. Але є такі борги, що не віддаються. Вони власне й боргами не вважаються. Це більше, ніж борг, це забране чуже життя. Його ж не повернеш!.. Злочинці забрали життя у мого тата. Колеги зіпсували долю Шамана, викинули з міліції. Все пов’язано такими міцним вузлом, що ніколи не розплутається. Він вже вріс у тіло й шкіру, як дріт, обвитий навколо дерева. Іларій став частиною моєї померлої сім’ї, і я мушу з цим рахуватися. Бо як можна відділити нескінченне чекання матері від стоптаних черевиків Іларія і роздирання його душі?

Капітан розказав про свою зустріч із родиною сержанта Івана Литовченка. Там залишилась його дружина Марія й онук Кирилко, який щойно перейшов у десятий клас. Живуть удвох. Іван нічого не розповідав Марії про страшну пригоду у Краснянському лісі. Вона чула про мисливців, які пропали. Тоді все місто гуділо, ніхто не залишився байдужим. Але Марія ні сном, ні духом не відала, що їх утопив у болоті її чоловік. Розігнав машину і вискочив над самим краєм баговиння. Це була його частка злочинної операції, яку розпочав полковник Сахно. Литовченко закусив зуби й мовчав, тому й прослужив найдовше. Коли захворів син Андрій і хвороба зажала їх безгрошів’ям, поїхав до Збруєва просити допомоги й таємно залишив записку в амбулаторній картці сина, що зберігалась вдома. У ній сержант застерігав, що не має наміру закінчувати життя самогубством і помирати, поки не врятує сина. Тож його стрибання у вікно з сьомого поверху «Сіті-Буду» виглядає суперечливим і нелогічним.

- Хіба є логіка у самогубців?.. – запитав я Шамана, який протверезів. - Слідчі з Києва поцікавились тією запискою?

- Ніхто навіть не подзвонив, - розчаровано крякнув Іларій.

- Будете продовжувати розслідування?

- Ек!.. Пізно. У мене вже запал… підмочився, - виразно глянув на мене, ніби вибачаючись. – Передам племіннику Григорію. Може він продовжить це… затяжне… діло. Нехай учиться і росте…

Я сів за кермо «Mitsubishi L200», тимчасово прозваним «Кукарача». Капітан важко гепнувся біля мене й засопів. Він погодився поїхати зі мною у психоневрологічний диспансер, хоч уже наближався вечір. Ми вирушили маршрутом мисливців, який я вивчив напам’ять. Перше село Ярове, де мама з татом заблудились у соняшниках. За ним ліс у вечірній застиглості. Чорна ляда на небі посунулась на край і все ще загрожувала бурею. Ззаду, з-за машини, світили навскісні промені і прорізали зелену гущавину. Ті промені немов золотими нитками тяглися за нами. Ось і поворот на Упирове болото. Сліди від крана, що прорізав обочину рваною колією, вели униз, по забутому проїзду. Ми з Іларієм поглянули у той бік і відвернулись. Звірка ДНК родичів і жертв ще тривала, але мені, схоже, ті результати були не потрібні. Мого тата у «Жигулях» Вербицького не топили. Чи знайду я сліди його ув’язнення у психіатричній катівні?..

Довге й нескінченне Красне одним боком притуляється до бруківки. Демонструє свої двори, ніби у сповільненому фільмі. Навпроти кожних воріт під сутулими й крислатими соснами можна було побачити копицю сіна або соломи, кукурудзиння, купу гною чи поламаний трактор або причеп. Довгий дім паралізованого лікаря Полежая з виноградною лозою залишився позаду. Живий він чи вже помер від небезпечного тромбу?..

- Хотів я колись жити в такому селі далеко від цивілізації, - протягнув повільно Шаман.

- Угу… Цивілізація б вас сама знайшла, - відповів я, натякаючи на події, що розгортались у цих місцях.

Про тата ми не говорили, ніби наклали табу.

Черепичний дах столярного цеху випірнув з-за повороту несподівано. Я чомусь вважав, що він далі. На розбитому подвір’ї тартака валялись купи обрізків і колод. Розмотані троси іржавіли серед баюр, що не висихають.

Далі «Mitsubishi L200» вперся тупим носом у розвилку, на яку нависало давно не обрізане гілля. Я ледь не влетів у зарослий травою кювет. Авто заревіло й спинилось. Мусив здати назад і повернути наліво. Сюди я ще не їздив. По цій пустинній дорозі доставляли в блок «Зет» вахтових лікарів, провіант і солдатів-строковиків, які несли варту. Може вони й не знали про злочин, який охороняли. Але чи можна бути невинним, охороняючи безчинства злочинців? По цій дорозі утікав до решток СРСР капітан Нефьодов, напившись самогону, який йому доставляла шустра прибиральниця Ксеня Тягай.

Золоті нитки сонця закрутились вслід за авто і я побачив червоні краплі черешень, що дозріли серед листя. Два ряди дерев вистроїлись обабіч і бігли донизу, до двоповерхового будинку з рудим жерстяним дахом. Ворота були відкриті, на прохідній нікого не було і ми в’їхали прямо під флігель із сірими стінами, що облупились. З-за рогу вийшла товста жінка з алюмінієвою каструлею, байдуже глянула на нас і торохнула дверима на пружині. Здавалось, її зацікавила велика машина, а хто в ній приїхав – ні. Ми попрямували за нею.

У сутінках я побачив сходи, що вели нагору, і порожній вестибюль з побитою кахельною плиткою, потріскані, у виразках ран, давно не білені стіни. Вікон було мало, лампочки не горіли. Нікого ніде не видно, але відчувалось, що будинок повний, віддалені шуми про це свідчили. Нагорі голосно кричав телевізор. Біля нього у невеличкому залі хаотично крутились з десяток жінок і чоловіків. Вони були одягнуті у що попало. Один давно не стрижений, пелехатий, з бляклими очима, бив ложкою у металеву тарілку і провіщав, що Апокаліпсис наближається. Ще двоє грали у шашки. Замість шашок, яких не вистачало, у них були великі таблетки. Жінка з перев’язаними пальцями безкінечно тиснула на пульт, всі програми їй не подобались. Удень вона мучила телевізор, а вночі обгризала до крові нігті. Інша бродила поміж кріслами із застиглими постатями, нахилялась і привітно віталась: «Добрий день! Я вас чекала… Добрий день! Я вас чекала…»

- Добрий день! Я вас чекала! – кинулась причинна до нас.

- Мартусю, кого це ти зустріла? – озвався позаду чоловічий голос. – Шановні, ви хто будете? До кого приїхали?..

На нас уважно й з певною підозрою дивився лікар у халаті, що давно просив праски. Він утомлено дрімав у своєму кабінеті і був незадоволений, що потривожили його спокій. Лікар лінькувато позіхнув і прикрив рот долонею. Йому було понад тридцять й він не хапав зір із неба. Робота в диспансері на відшибі його задовольняла. Тут були доплати за шкідливість і відрядні. Сьогодні чергував уночі. Скоро о дев’ятій вечора він розжене хворих по палатах і буде дивитись на самоті міжнародний матч з футболу.

Ми з Шаманом дружньо, але наполегливо взяли сонного попідруки і відвели убік.

- Відповідайте коротко й чітко, - наказав я. – Як вас звати?

Виховання Еда Хезерлі з мене било джерелом.

- Артем… Артем Калюжний, - вичавив із себе чоловік. – Ургентний… Черговий лікар…

- Пане Калюжний, - наступав я. – Колись тут функціонував блок «Зет». Вам про це щось відомо?

- Відомо, - гарячково запевнив захоплений зненацька лікар. – Хм… Але я про це нічого не знаю.

- Так відомо чи не знаєш? – Іларій тицьнув йому під очі потріпаним посвідченням капітана міліції. – Не крути!.. Як я мріяв до вас потрапити!

Це прозвучало двозначно і ми відпустили розгубленого Калюжного.

- Не розумію… Чого ви на мене напали? – він відступив на крок. – Це лікарня, а не прохідний двір! Зараз подзвоню у поліцію. Чи покличу санітарів…

- Гаразд, поговоримо мирно, - погодився я, хоч усередині все тремтіло від напруження. – Колись у блоці «Зет» силоміць закрили мого батька… Куди поділись тодішні пацієнти?

- Я ж тільки сім років тут працюю! – вигукнув обурений Калюжний. – Звідки мені знати, куди поділись пацієнти старої лікарні?

- У вас архів є?  Може подивимось там?..

Така пропозиція Калюжному не сподобалась і він незадоволено скривився. Архів замкнений, хтозна де ключ від нього, може в кабінеті головного лікаря. Попереду футбол. І йому зовсім не хотілося ритися у старих і пожовклих паперах, що накопичились за десятки років. До того ж, блок «Зет», наскільки він розуміє, функціонував автономно, там все було своє, за винятком кухні й котельні. Свої хворі, свої лікарі, свій архів. Навіть охорона своя. З лівого крила у лікарню списували тих, до кого втрачали інтерес. Такі випадки траплялись дуже рідко, пацієнтів, в основному, виносили вперед ногами й хоронили на кладовищі, що за стіною огорожі. Горбики там до цього часу збереглися, а таблички зогнили. Артем Калюжний якось туди забрів, здригався від думок, що в померлих були родичі, які їх чекали. Але він засвоїв правило – менше знаєш, краще травлення. Не лізь до біди й біда до тебе не прилізе. Стара радянська система давно сконала, тож її слід забути…

- Це заборонено! – виставив руку вперед лікар. – Закон охороняє персональні дані хворих!

- Нам не потрібні їхні персональні дані. Нам потрібно тільки одне – дізнатися про долю Петра Холоденка, - заспокоїв його врівноважений Іларій.

- Бориса Коломійця, - поправив я. – До речі, чи залишився хтось у вас, хто працював тоді? Я хотів би показати фото батька…

- Їх обох, - наполіг на своєму Шаман.

- Гм… Не знаю таких, - задумався Калюжний, зрозумівши, що нас швидко не позбудеться. – Хіба може… Баба Юстина. Юстина Севастіанівна Кушнір, наш кухар. Здається, вона тут все життя працює.

Лікар пішов шукати кухаря, а ми залишились серед броунівського руху хворих. Та, що натискала на пульт, випадково вимкнула телевізор. Забинтовані пальці помилились. Застиглі постаті прокинулись і повставали, ніби поступила команда розходитись по палатах.

- Сидіть, нетями, - сказав шашкіст, прицінюючись до таблетки противника, яку хотів побити. – Несправжня тривога… У нас ще купа часу!

- Добрий день! Я вас чекала! – випірнула перед нами радісна жінка.

- Краще повіситись, - буркнув Іларій     і відійшов до сходів.

З-за кута зашурувала розтоптаними капцями, хитаючись, ніби качка, Юстина Кушнір.  Вона була стара і товста, з гострими вусиками над верхньою губою. Це її ми бачили внизу з алюмінієвою каструлею. Юстина взяла портрет тата й довго дивилась на нього, сопіла.

- Знали б ви, скільки їх тут пройшло, - зітхнула. – Мені іноді здається, що за лікарнею більше хворих, ніж тут, всередині. Гарний хлопчина. Розумний… Він… Дай, Боже, пам’ять…  З’явився після того, який втік. Отой був зірвиголова! Обманув усіх і втік!.. Замки попадали самі… А капітан Нефьодов спав п’яний. Моє ж діло маленьке – тарілки та ложки. Я тоді була молода, прислали на практику. Психлікарня мене лякала. Але згодом звикла… Ви думаєте, що вони дурні? Ні, вони розумні. Тільки в них трапився на чомусь злам. От на тому зламі вони й спотикаються. Всі ми спотикаємось. Але встаємо й ідемо. А дехто відстає, залишається… Оцей… Утратив пам’ять. Родичів не мав. Коли закрили ліве крило, його віддали нам. Сидів он там біля вікна, весь час скло протирав. Щоб видніше було… Скло запотіє, а він пальцями протирає. Скло замерзне, а він хукає, розтопляє кружечки. Безневинний такий і мовчазний…

- І де він подівся? – видихнув я, відчуваючи, як зайшлося серце.

- Звідки я знаю? – фиркнула товста кухарка. – Лікарів питайте!.. Років десять або й п’ятнадцять тому хтось приїхав і забрав його.

- Було б добре, щоб ви завтра навідались, - несміливо запропонував лікар. – Прийде головний лікар, медперсонал…

- До завтра посивію! – вигукнув я.

Калюжний знайшов ключа від архіву й повів нас на перший поверх у тісну кімнатчину з металевими стелажами. Тут рідко хто бував. На підвіконні залягла пилюка. Стелажі поіржавіли. Стеля полущилась і осипалась лушпинням на забуті жовті картки. Лікарня поволі вмирала, ніби стара людина. Їй обмежували фінансування і подумували, щоб закрити. Установа знаходилась далеко від цивілізації. І те, що підходило професору Цуркану, не подобалось сучасному начальству. Лікарня не обладнана, прийшла в занепад. Навіть не мала очисних споруд. Про це все бурмотів лікар Калюжний, бідкаючись, що скоро залишиться без роботи.

Він перебирав картки й голосно пчихав. Замість того, щоб спокійно чекати футбол, мусить дихати пилюкою. Я іноді висмикував історії хвороби і читав прізвища. Ані Коломійця, ані Холоденка не зустрічав. Іларій Шаман сів на стілець і відпочивав, ніби подорожній, який подолав довгий шлях.

- Є! – вигукнув полегшено Калюжний. – Ось ця… Дивіться! Борис Коломієць. Діагноз – ретроградна амнезія, маніакально-депресивний синдром у стадії ремісії. Виписаний з лікарні 27 серпня 1999 року. Місце проживання – будинок перестарілих благодійного фонду «Шанс». Адреса – місто Дубівець, вулиця Продовжна, 3.

На обличчі лікаря Калюжного світилась радість, що знайшов документ. Він хотів чимскоріше позбутися нежданих відвідувачів. Я взяв товсту амбулаторну картку й переписав адресу, куди віддали мого батька. Емоцій не мав, вони всі перегоріли й висохли, як струмки під палючим сонцем. Мій тато був живий увесь цей час, коли ми з мамою його згадували. Ця пекуча несправедливість розривала мозок. Іларій Шаман звівся і сховався за стелаж. Йому було теж недобре.

- Що це за фонд «Шанс»? Навіщо він забрав мого тата? – запитав я лікаря.

- Не знаю. Фонд як фонд. Мабуть, з ліцензією. За утримання… таких ось… хворих, безрідних і немічних, держава доплачує значні гроші, - визирнув у брудне вікно на нашу машину Калюжний. – Я вам картку не віддам. Захочете – приїдете ще.

Ми з капітаном вийшли надвір і перезирнулись. В Іларія був сумний вигляд, йому не хотілось говорити. Всі його старання знайти мого тата розбились об опір колег-міліціонерів. Але чи так він вже й старався, щоб добратись до істини? Сьогодні, через сорок років після тих трагічних подій, все здавалось несправжнім і неймовірним. Ніби ми піддались на тортури професора Цуркана і перескочили у паралельну реальність. Хотілося помацати себе й переконатись, що це я, Юрій Холоденко, мені сорок два роки і я стою на подвір’ї справжньої психіатричної лікарні. Тут на другому поверсі сидів мій батько і хукав на замерзле вікно. Багато років підряд. В той час, поки я ріс, учився і продавав білети на іподромі Еда Хезерлі. Тато мене чекав, а я закохувався в Ію, підкидав на руках малого Ігорка, гуляв по барах, їздив у Чорнобильську зону і сварився з тестем-генералом. Тато пропустив, як захворіла й померла мама, його Настуня, і вони вже ніколи не зустрінуться.

Для кого шумів цей вітер і для кого сходило сонце, гріло променями цей чужий і байдужий ліс?

Не для мого батька.

Для кого цвіли черешні і дозрівали янтарем у густому листі?

Не для мого тата.

Для кого напливали вечірні тумани й вкривали теплі жовті вікна серпанком надії на завтрашній день?

Не для мого тата… 

Чи можна це сприйняти без шоку і бажання закричати смертельно пораненим звіром?..

Я заскочив у салон і вдарив руками по керму Іларієвого автомобіля. Як не старайся і не терпи, але коли боляче, то таки болить.

- А-а-а-а!.. – вирвався з мене стогін.

Все навкруги хиталось і пливло, ніби маревні хвилі. Загорілись цитринові вікна лікарні. Сутінки насувались із мовчазного лісу. Нібито ліс хмурився і видихав із себе тіні, що гуртувалися, стискалися щільним рядами і наступали на незахищений дім з іржавим дахом. То були мертві, поховані серед коріння. А всередині під слабким світлом економних ламп стріпувались від лісових привидів пацієнти, втрачали залишки ясного глузду і крутили хоровод навколо голосного телевізора.

Я вважав себе молодим і гадав, що не скоро постарію. Проте постарів миттєво. Життя зламалось на дві частини – до і після. Таким, як був, вже не буду. Не житиму, як у сні. Мама, помираючи, мене збудила. Тато приголомшив. Якщо знову засну, то наступного пробудження не витримаю. 

- Синку, я з тобою, - торкнувся до мого плеча Іларій Шаман.

У мене до нього злості не було, а тільки невимовне розчарування. Іларій – це живий докір моїй байдужості. Чого я раніше з ним не зустрівся?..

Розділ двадцять четвертий

Капітан за кермо мене не пустив, я надто був знервований. Він натиснув на газ. Пікап розрізав прожекторами нічний ліс, наче долав високу стіну. Світло вихоплювало з темряви кучеряві сосни, кущі й паркани столярного цеху, дворів Красного. Час зупинився. Ми борсались у густій темряві, ніби безсилі комахи у застиглому бурштині. У нас не було вибору – ми не могли дозволити собі заїхати в Емськ і переночувати. Це була б не ніч, а мука. Який сон, коли думка крутиться навколо одного. А якщо гнати безупинно – в Дубівець приїдемо годині о другій ночі. Нас ніхто не пустить в будинок перестарілих.

Я дивився на різкий профіль Іларія – гачкуватий ніс, волохаті брови й випуклий лоб – він легенько освітлювався нічними приладами на панелі, а при зустрічній машині спалахував блідим сіянням. Він здавався фіолетовою сомнамбулою, що заскочила за кермо на темному подвір’ї психіатричної лікарні і везе мене утопити в озері Білому. Я гадав, які думки в нього рояться про історію з мисливцями. Невже він задерев’янів, як я, і ні про що не думав?

Шаман мовчав, ніби заклятий, кермував і сопів, зрідка утираючи лице, ніби відганяв дрімоту.

А я не мав сил і бажання для розмови.

Пригадав, як малим їздив із мамою до дядька Бориса в Одесу. Поїхали туди поїздом, покупались у морі, а назад вирішили навідати бабусю Варвару у селі на південному Поділлі. Рейсовий автобус прибув пізно вночі, з траси до села треба було йти кілометрів зо два. Я стомився і нічого не тямив. Дядько Борис взяв мене на руки і поніс. Навкруги на полях горіла стерня. Попереду, збоку, позаду і вгорі, поміж зорями на небі… Заграва палахкотіла й звивалось червоним вітром. Оточувала нас. Я притискався до міцного дядькового тіла й мені снилось, що мене рятує з вогню тато – сильний, теплий і надійний. А мама йшла поруч…

На автозаправці «WOG» ми надовго застрягли. Мішкувата тінь Шамана сховалась у дверях, що самі розсунулись. Потім він стиха розмовляв із заправником, який пропонував протерти скло. Затим відігнав пікап і поставив збоку, а сам повернувся усередину, приніс два паперові стаканчики із кавою. Кава розхлюпалась йому на пальці, та він не відчув гарячого. Поклав переді мною. Я не зворухнувся, вдав, що сплю. Вночі усе здається млявим і глухим. Час тягнувся навмисне повільно. Зрідка з автостради заїжджали авто, фари блідли на заправці. Люди бігали в туалет, в магазин чи й взагалі не виходили, спали. Заправники у зеленій формі клацали пістолетами, підмітали перед приміщенням і приглушено скеровували тих, хто їздив на газі, до модуля.  

Десь недалеко спав у темряві Дубівець.

Я прокинувся несподівано від легкого шуму. Іларій допив холодну каву й стиснув у кулаку стаканчик. Картонний посуд голосно зім’явся. Надворі давно розвидніло, світило сонце. Глянув на годинник – восьма година. Оце заснув! Ніби відключився. Шаман зиркнув на мене краєм ока й мовчки рушив з місця.

За всю дорогу ми, здається, не промовили й слова.

На Продовжній були заміські особняки. Такі будинки зводять в елітних поселеннях. Дім перестарілих у тому ряду виглядав дешевше. Приміщення на два поверхи, обшите блідо-зеленою штучною шалівкою. З вікон виглядали червоні суцвіття герані. Подвір’я мощене плиткою, зеленів підстрижений моріжок і стирчали шпильки туй, що бігли попри доріжку до входу. За будинком виднівся сад з альтанкою і майданчиком для відпочинку. Благодійний фонд «Шанс» не поскупився.

За скляною перегородкою при вході сиділа молода дівчина у білому халаті. Вона була сонна з ночі й ретельно підправляла лице косметикою. Дівчина так заклопотано вглядалась у дзеркало, що не зауважила нас. Довелось Іларію кахикнути. Я кволо зауважив, що в нашій країні дуже багато людей люблять натягувати на себе ту чи іншу форму, щоб виділитись. Лікарні, магазини, ресторани, заправки, кур’єрські служби, фірми й фірмочки, волонтери, мисливці, шофери й водопровідники, всі, куди не глянь, виділяються своїм одягом, ніби то впливає на якість послуг. Скоро вся країна одягне себе в різні однострої. Шаман тихо зашепотів із дівчиною, моргнувши мені, накрученому, щоб не втручався. Коридором човгали старі люди й збирались із чашками біля їдальні. Настав час сніданку, бо запахло хлібом, маслом і припаленою ячмінною кавою. 

До нас спустилась із другого поверху ставна й упевнена жінка. Директор Катерина Рябець нещодавно очолювала пологове відділення міської лікарні, але недруги її з’їли за начебто неморальне ставлення до вагітних. Кажуть, що багато вимагала і не ділилась. Вона перейшла у «Шанс», аби не залишитись без роботи. Профіль діяльності майже схожий. Там – новонароджені, тут – літні люди, що скоро відійдуть. Однакові клопоти, проте масштаб менший…

Шаман пояснив їй, кого шукаємо. Катерині зранку ще не зіпсували настрій, вона акуратно облизнула надуті губи і повела за собою. У кутовій кімнаті сидів у колясці чоловік і незмигно дивився у відчинене вікно.

- Ось ваш Коломієць! – сказала докірливо. – За стільки років… Ні слова від нього не почули. Витріщиться в одну точку й мовчить…   

Я побачив розширені зіниці й застиглий вираз обличчя, на якому не відбивались ані почуття, ані думки. Воскова фігура з сивим поріділим волоссям, що купками стирчало на тім’ї і здавалось чужим, несправжнім, з впалими щоками, синюватими, без кровинки, губами, у дешевому костюмі. Худі руки, обв’язані шнурками жил, безвільно лежали на бильцях сидіння. Пальці дрібно тремтіли. Здавалось, він не дихав. Це міг бути мій тато, але я нічого не відчув. Всередині все похололо й завмерло, ніби я падав стрімголов зі страшенної висоти і ось зараз, у цю мить, коли моє злякане єство стиснулось у маленьку кульку, розіб’юся об земну твердь. Мені було два роки, коли тато зник. Фактично, я його не пам’ятав і не уявляв, яким він міг бути у свої шістдесят чотири роки. Портрет, який приніс, нічого не говорив. Жодної схожості. От якби була мама, вона б зразу впізнала!..

- Він ходить? – запитав я директорку.

- Може ходити, але не ходить, - відрізала жінка, ніби я в тому був винен.

- Якби ви знали, що він пережив, - зітхнув я.

Ми говорили про тата в третій особі, ніби його тут не було. Незнайомий чоловік у колясці не реагував на мої слова. Він як прикипів зіницями до вікна, так і сидів, не поворухнувшись.

Після довгих переговорів та розповіді Іларія Шамана про психіатричну катівню Катерина Рябець погодилась видати нам незрушного чоловіка, записаного під прізвищем Коломієць. Під розписку, ніби неживий предмет чи багаж, що загубився. З майбутнім оформленням паперів, бо у неї ліцензія, фінансування і юридична відповідальність.

Ми всадовили тата у салон «Mitsubishi L200» з написом на брудному борту «Кукарача». Він не опирався, але й не помагав. Безвільно й байдуже піддався, коли ми упхали його на сидіння позаду, причепили ременем безпеки. Будь-яке звертання до нього ігнорував. Просто сидів і дивився не видючими очима у лобове скло. Його тут не було, він десь літав. Тіло, оболонка є, а людини нема. Як привернути його до себе і оживити? Як упіймати у тому погляді проблиск свідомості? Відповідей не знаходив і це лякало. Тяжкість тиснула душу. Шаман також мовчав, сопів і зітхав. Потім не витерпів, дістав флягу й ковтнув. За кермом сидів я, тож міг собі дозволити. Не виплачений борг їхав поруч з Іларієм. 

Я всунув диск у програвач. Роберт Плант під гітару Джіммі Пейджа заспівав про шепіт, який пророчить, що скоро у нашім серці пісня прокинеться і сурма приведе нас до тями. Новий світанок настане для тих, хто непорушно і довго чекає. І сміхом ліси відгукнуться.

And it’s whispered that soon

If we all call the tune

Then the piper will lead us to reason.

And a new day will dawn

For those who stand long

And the forests will echo with laughter.

«L200» потужно фуркотів двигуном. Щойно прошумів дощик і автострада лисніла проти сонця, ніби вкрита льодком. Того й дивись занесе на обочину…

У твоєму саду метушня, але турбуватись не треба – це весна зустрічає травневу королеву. Перед тобою дві дороги, та, зрештою, все ще є час змінити обраний шлях. «О-о-ох, це дивує мене», - видихав соліст.

If there’s a bustle in your hedgerow,

Don’t be alarmed now,

It’s just a spring clean for the May queen.

Yes, there are two paths you can go by,

But in the long run

There’s still time to change the road you’re on.

And it makes me wonder.

Я подумав, що за останні дні поламав всі свої уявлення про життя. Події увірвались до мене, закрутили й понесли, ніби бурхлива повінь. Як прибитись до берега?..

В голові стугонить. І це не мине, якщо ти не знаєш, що сурма кличе тебе в дорогу. Люба леді, чи чуєш ти пісню вітру? Чи знаєш ти, що лиш шепіт вітру тримає твої сходи?

Your head is humming and it won’t go,

In case you don’t know,

The piper’s calling you to join him,

Dear lady, can you hear the wind blow,

And did you know

Your stairway lies on the whispering wind.

Чоловік, якого я назвав татом, сидів у мене за спиною і не виявляв ознак інтересу ані до мене, ані до Шамана – ні до чого.

На звивистому шляху наші тіні довші за наші душі. По ньому йде всім нам відома леді, яка ясним сяйвом своїм показує, як все перетворюється на золото. Якщо прислухаєшся, затамувавши подих, ти, зрештою, почуєш пісню. Якщо всі за одного, а один за всіх, ви станете скелею. І ніщо не зможе вас похитнути. «О-о-о-о, як це дивно!» - простогнав я разом із Плантом.

And as we wind on down the road

Our shadows taller than our soul.

There walks a lady we all know

Who shines white light and wants to show

How ev’rything still turns to gold.

And if you listen very hard

The tune will come to you at last.

When all are one and one is all

To be a rock and not to roll.

 

And she’s buying a stairway to heaven.

«А вона купує сходи на небо. О-о-о, як це дивно!», - проспівав «Лед Зеппелін».

Раптом я відчув, як мене в плече легенько штовхнув Іларій. На батьковому лиці відбулись зміни – з’явився рум’янець, попустились зжаті губи, вилиці зарухались, ніби він мав ось-ось щось сказати. На впалих щоках поглибились зморшки. Зіниці звузились і розгублено забігали по дорозі, що рухалась назустріч. Одна рука вчепилась у ремінь безпеки, ніби він боявся, що зараз випаде на повороті. 

«Просинайся, тату! Просинайся! Наступних сорок років ми будемо жити разом. З нами будуть Ія, Ігорко й мамин портрет!..» – з відчаєм подумки заклинав я.

Дістав телефон і набрав дружину.

- Іє! Чуєш, Іє?.. Я знайшов тата! – голос у мене пропадав, пересохнувши. – Везу додому… Приїжджай!

Мій голос був чужий, я сам його не впізнавав. Далека Ія, мабуть, теж, бо мовчала. Зважувала, що відповісти…

Від автора

Дякую Кирилові Литовченку, онуку сержанта Литовченка, який розповів меню цю незвичну історію. У зв’язку з тим, що головний герой з етичних міркувань не захотів розкриватись, він у цій розповіді виступає під прізвищем Холоденко. Відповідно я був змушений змінити назву міста, з якого виїхали на полювання мисливці. Іларій Шаман підказав, щоб я не міняв прізвищ Вербицького й Нечитайла. Та і його, слідчого, залишив таким, як є – з поразкою і почуттям невиплаченого боргу. «Такі борги, - сказав він, - не повертаються».

Юрій разом із дружиною Ією і сином Ігорем переїхав в Емськ. Люди охоче повертаються у ті місця, де їм було добре. Разом вони доглядають батька і дідуся. Чоловік, якого через сорок років знайшли у притулку, досі не говорить, але все розуміє і надовго застигає біля портрета Настасії. Зрідка до них приїжджає генерал Іван Хромовий.

Мільйонерові, колишньому майору Збруєву не пощастило: в нього вчепився приватний детектив Григорій Бурий. І доказав, що сержанта Литовченка викинули  з вікна його охоронці.  

Хочу добре слово сказати про енергійних братів Капранових, які надихнули мене на цей роман. Їхній виступ на зустрічі із читачами додав мені впевненості.

Вдячний дружині Марії за толерантну критику і літературне редагування.

І, звичайно, не можу не згадати перекладачку, мою невістку Галину Жеграй, яка переклала українською баладу «Stairway to Heaven», написану Робертом Плантом, Джімом Пейджем і Джоном Бонемом біля каміна провінційного замку Гедлі Ґрейндж (Гемпшир) у різдвяні дні 1970 року. Ось її переклад цієї композиції.

 

СХОДИ ДО НЕБЕС

Є леді, яка переконана:  все, що блищить, то золото.

Вона купує собі сходи до небес.

Вона впевнена, як дістанеться туди,

То попри зачинені крамниці, дістане те,

За чим прийшла – варто лиш слово сказати.

Ох, так купує вона сходи на небо.

 

На стіні є знак,

Але вона хоче переконатись, 

Бо, знаєте ж, мають слова по два значення.

На дереві коло струмка

Щебече птаха співоча.

Часом думки наші лихі передчуття навіюють.

Ох, це дивує мене, направду дивує.

 

Погляд на захід здіймає у грудях відчуття,

Що душа відчайдушно прагне на волю.

У думках бачив я кільця диму,

Що мереживом пливли крізь дерева.

І чув голоси,

Що линули від тих, хто непорушно стоїть

                                                      і спостерігає.

Ох, дивує це мене, направду дивує. 

 

Шепіт пророчить, що скоро

У нашім серці пісня прокинеться.

Сурма приведе нас до тями.

Новий світанок настане

Для тих, хто непорушно і довго чекає,

І сміхом ліси відгукнуться.

 

У твоєму саду метушня,

Але турбуватись не треба –

То весна зустрічає травневу королеву.

Перед тобою дві дороги,

Та, зрештою,

                      все ще є час змінити

                                            обраний шлях.

І це дивує мене.

 

В голові стугонить. І це не мине,

Якщо ти не знаєш,

Що сурма кличе тебе у дорогу.

Люба пані, чи чуєш ти пісню вітру?

Чи знаєш ти, що лиш шепіт вітру

                                     тримає твої сходи?

 

На звивистому шляху

Наші тіні довші за наші душі.

По ньому йде всім нам відома пані,

Що ясним сяйвом своїм показує,

Як все перетворюється на золото.

Якщо прислухаєшся, затамувавши подих,

Ти, зрештою, почуєш пісню.

Якщо всі за одного, а один за всіх, 

                                   ви станете скелею,

І ніщо не зможе вас похитнути.

 

А вона все купує сходи на небо.