вторник
«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2
Розділ дев’ятий
Час так швидко пролетів, що й не зогледівся, як уже наближалася сімнадцята. Я виїхав із вулиці Тулузи у форсованому темпі. Потік машин збільшився, погустішав. Кінець робочого дня, всі кудись поспішають. Моя «Ауді» слухалась й терпляче лавірувала, без сумніву й докору виїжджаючи за подвійну суцільну розмітку. На додаток, небо потемніло, нахилилось, з-за міста насунулась чорна хмара. Червнева спека припала до землі першими краплями дощу. Тротуари вкрились парасолями, на металевих кінчиках яких заграли відблиски громовиць. Люди й машини сунулись хаотично, у різних напрямках, поспішали сховатись від зливи, що нависла над містом. Потемніло від хмар і дощу. Світло фар ту темноту тільки підкреслювало.
Я раптом відчув дежавю. Це вже було! Мені здавалось, що вже отак спішив від блискучої, у чорних вікнах, перевернутої чашки Центру біоакустичної корекції мозку. Бачив себе, викривленого, у великих дзеркалах, звертав, сигналячи, з об’їзної на проспект Перемоги, пальці прилипали до шкіряної оббивки керма. Гримів грім і на кінчиках парасоль перехожих яскріли іскри, а з радіо на панелі горлав незваний Расторгуєв: «Вєтєр в харю, а я шпарю!..» Я не люблю російської попси, тим паче, клоуна у військових манатках, тож перемкнув хвилю, але вперте «Любе» й звідти прорвалось у салон. Щоб не дратуватись та отямитись, я вимкнув радіо й почав слухати шурхіт двірників, що не встигали проганяти воду зі скла. Червоні підфарники авто спереду розливали кров на асфальті. Чужі лиця миготіли попри вікна. З тротуарів, а не з неба, відскакували великі білі кульки граду. Ні, таки це було, я абсолютно впевнений, що все послідовно повторюється, тільки не можу встановити, коли то було, коли я вже так їхав. Мене переслідувало роздвоєне відчуття реальності.
Я струснув головою, протер очі. Останні дні літаю галопом по Європах. Спершу похорон мами, потім Емськ, пошуки тата. Тепер Київ, претензії Ії і вся решта гонитви. Світ кру́гом іде від навали інформації… Раптом все стало на свої місця й у мене відлягло від серця. Сімнадцять нуль п’ять і я вже підлітаю до «Сіті-буду».
Сидів у машині й пильно дивився на вертляві двері будівельної компанії Збруєва. Офісний планктон вивалювався на вулицю й гальмував, зляканий дощем. Вистрілювали парасолі й розбігались, хто куди. Недалеко на автобусній зупинці створилась юрба, яку не могли проковтнути відкриті двері транспорту. Автобуси приїжджали, виштовхуючи білу піну на обочину, вже переповнені. І юрба росла, вкриваючись, як динозавр, різнокольоровим черепашковим панциром.
Впізнаю чи ні? Ось у чому питання…
Натренований погляд безпомильно вихопив із маси, що витікала зі скляного куба, білі стрункі ноги. Хоч і не впізнав, бо скинула свою бузкову форму вестибюльної стюардеси, але це була вона, безсумнівно, вона. Галина спинилась під дашком навісу. Виробленим байдужим зором обвела люд, що пробігав мимо, і ледь затрималась, ніби в роздумах, чи варто кидатись у шумовиння зливи й граду. Я мигнув світлом, потім відважно вискочив із машини.
- Білий кінь до ваших послуг, леді! – показав на свою вмиту «Ауді».
Галина змінила байдужий погляд й фиркнула:
- Таки приїхали! Відпросились у дружини?..
- У котрої?..
Я жваво, не зважаючи на люд, розкрив свою парасолю й узяв під лікоть. Від дівчини пахло лавандою. Приємні спогади про бувалу славу надихали на багатослів’я.
- У мене їх… Чекай, порахую. Четверо!.. Одна в Мілані вибирає картини. Друга на Кіпрі, з нудьги рахує біля маєтку кипариси. Третя об’їжджає французьких рисаків під Марселем. Ще одна пише роман під млосним сонцем Таврії…
- І зараз ви мені запропонуєте стати п’ятою? – засміялась й прогнала свою офісну буденність Галина.
Вона була таки гарна, ця вестибюльна стюардеса Збруєва.
- А давай зразу перейдемо на ти. Чого нам прикидатися? – запропонував.
- Гаразд. Ну і як тебе звати? Вже придумав?..
- Люблю своє неповторне ім’я. Юрій! – галантно вклонився. – А ти, пам’ятаю, Галина.
- Я Ася.
- Ася? Чого Ася?.. Я ж бачив бейджик. Там було написано «Галина».
- То бедж моєї подруги. Я свій загубила…
- От хитра! – пожурив її жартома. – Добре, будемо вважати, що я повірив.
Дощ трохи стих, юрба на зупинці почала розсмоктуватись і я вивів Галину-Асю з-під навісу до машини. Дівчина не пручалась, тільки невелике вагання стримувало її крок. Я обережно, злегка обійняв її, ніби захищаючи від струмків, що лились з парасолі. У мені все тремтіло, наче я зараз мав їхати у Бучу на перше побачення з Іїними батьками. Чого той неотесаний генерал згадався?..
Поки знову повертався проспектом Перемоги на велику окружну дорогу, дивився згори на чорну чашку Центру біоакустичної корекції мозку, поки увертався, як вутлий баркас на морі, від хвиль, що здіймались з-під коліс ТІРів, чорні хмари упали за місто. Посвітліло, виглянуло сонце, заблищало у всіх калюжах і калюжках, що рясно всіяли обочини. День повернувся, ніби й не було темряви. Ася-Галя… «Нехай все-таки буде Ася, - вирішив я. – Хіба не однаково, з ким…» Знову раптом побачив нахмуреного тестя й почув його лужений голос: «На-пра-во! Ать! Тва!.. Ать! Тва!.. Додому, твою мать!» Щоб відігнати причепливого Івана Онуфрійовича, попросив Асю розказати про себе.
Дівчина знову напружилась, спостерігаючи за дорогою. Скупо повідомила, що закінчила проектно-конструкторський, живе з подругою Галиною на квартирі. Сама з Немирова, приїхала в Київ, адже Київ найбільше будується. Бути проектантом будинків – це перспективний фах, «Сіті-буд» її запросив, бо розширюється. А що стоїть внизу регулювальницею, то це тимчасово, поки нагорі комплектують відділ. Я з пієтетом поглянув на Асю, бо креслення й досі в мене викликали негарні спогади, пов’язані з майстром Олексієм Гризоглазовим, який бігав по цеху й помахував штангенциркулем. З деякою пошаною позирав краєм ока на дівчину, яка стихла й ніяк не наважувалась спитати, куди їдемо.
А їхали по окружній на Теремки, на мій незабутній іподром «Рисак», де був прекрасний ресторан «Адреналін». Там уже мало залишилось людей, які пам’ятають Еда Хезерлі і його довгий шарф із диму від сигари, що постійно волочився за ним. Там від Еда, від його щирості й завзяття, нічого не залишилось. Навіть мою газетку закрили. Але поштовх і енергія, що Ед задав іподрому, тримали його на плаву, попри нерозумних парламентарів, які заборонили тоталізатор.
Блажен, хто вірує. Або прикидається… Святе діло – поставити на «Непосиду» чи «Рябу» й чекати із завмиранням фінішного гонга. Меткі букмекери, не відкриваючи зайве рота, все організують і поділять. В іподрому з’явились нові власники, сховані за офшорною компанією «Brother Cooper». Ніхто не здогадувався, хто ці брати Купери, але сліди вели у парламент. Кому цікаво, може поспостерігати за лобіюванням закону про скасування заборони тоталізатора й азартних ігор. Ні, таки нема зараз щирості й відвертості не захланного Еда Хезерлі.
Я молов дурниці про свою молодість і буремні дев’яності, про кобилу Гапу, з якою жокей Данилко говорив, як з молодицею. І Гапа слухала вершника, приходила першою, але іноді брикала й ображалась, ніби необачний Данилко прошепотів у тріпотливе вухо не те слово. «Поцілуй її у репану диню!» - кричали глядачі з трибун, коли Гапа відбирала у них гроші.
Ася щулилась і поглядала у велике панорамне вікно на три забігові доріжки і леваду, де водили коней з дітьми – зараз заробляють, на чому можна. Дівчина почувалась ніяково й не розкуто, я був упевнений, що вона не завсідниця таких закладів. Її скромність заворожувала й притягувала. Нехай Ія вибачить. Я її за язика не тягнув – дозволила холостякувати два місяці. Поки читав меню й розхвалював Асі коктейль «Перший номер», після якого приємні відгомони чуєш і наступного дня, відбивну «Підкова», в’ялену полядвицю з печерицями, баранячі реберця в соку ківі чи на крайній випадок шашлик, запечений у рукаві, з підсмаженою на домашній олії картоплею, відчув знову дежавю. Це вже було! Це вже було, хай йому грець!.. Я уже сидів з Асею в цьому ресторані і тараторив про принади меню. Я чув запах дощу й трави, по якій щойно пройшли коні, їхній гострий піт, пам’ятаю сливові очі, що здавались розумними. Ці столи з плетеними ніжками й віденські стільці, тонкі й ажурні, за які стає лячно, коли якесь важке й опасисте, щойно програвши ставку, падає на тонке сидіння. Цей бармен Сем, який трясе шейкером і підморгує, показує захоплено на Асю. Цей гурт чоловіків, який у кутку, за колонами, голосно цокається келихами. Ця килимова доріжка, пропахла синтетичним милом з пилососа, що миє… Все це вже було! Я наче вдруге сюди зайшов і по-баранячому слухняно повторюю першу серію.
Ася здивовано поглядала.
Я різко звівся й попростував, розсовуючи стільці, за колони, до чоловічих голосів. Так і є, там сидів Хрюня Катрусин Кінозал – картковий катала, який умів показувати мультики кількома колодами карт. Хрюня подобрів, поправився, виложив черево на стіл, попивав віскі й забивав баки трьом мужиками, які незабаром поведуться на невинну пропозицію забавитись по маленькій ставці. У Хрюні азартно світились очі й розгорявся апетит. М’ясистий його ніс наполовину сховався у склянку з віскі, а очі поверху спостерігали за столом. У деяких колоритних осіб ниці наміри вгадуються, як у призовій коняці – порода. Так казав Ед Хезерлі, безбожно перебріхуючи улюбленого Хемінгуея. Ед був знавцем цього стада. На що я завжди соромливо зітхав: «Надмірні знання обмежують фантазію…»
- Хрюня! – зрадів я, що то знайомий голос оплутав мене дежавю. – Я чую… Ти чи не ти?
- Юро! Я теж тебе радий бачити, - відірвався від майбутніх жертв Катрусин Кінозал і зняв черево з тарілок. – Нудьгують руки по штурвалу?..
- Все! Зав’язав! – молитовно зажмурив я очі. – Відколи Ед помер, перейшов на інші орбіти…
- А то… Твоя любка? Бачу, що матня розповзлася, – показав Хрюня на Асю, яка тихо сиділа сама. – Причалюй до компанії!..
- Голий ситому не товариш… Я в твоїй компанії зайвий, - прозоро натякнув на його оглядини лохів. – Пересмикнеш…
Ми з Асею таки добре повечеряли і я вже поглядав на дівчину й роздумував, яким чином відвезти її на Татарку. У холостяків святе місце порожнім не буває. Ася звиклася у ресторані. Перестала кидатись від мене і вже не пускала напружені погляди. Ми ж дорослі люди, все розуміємо. Я розрахувався й повів її до машини. Посадив на переднє сидіння, обійшов авто, сам сів. І тут точно почув, що ззаду торохнули дверці. Поглянув у дзеркальце огляду. Так і є!.. Ось що мене мучило увесь цей грозовий час. Неподалік стояв асфальтного кольору непримітний «Форд Фокус». Я його вперше завважив біля Центру біоакустичної кореції мозку, після розмови з Томиним, але не надав значення. Потім, мабуть він за мною простежив до «Сіті-буду» й слідом перемістився на іподром. Я тягав за собою хвоста. Боковий зір підказував, сигналізував про цю нову обставину.
- Та-а-а-ак, - розглядав я непримітне авто. – Ти часом ревнивця не маєш?
- Боїшся? – фиркнула Ася.
Її білі коліна оголились і мені стисло подих.
- Куди їдемо? До мене? Чи в мотель, тут є недалеко, на одеській трасі?..
- Не думаю, що з першого разу слід шукати ліжко, - розсудливо відповіла Ася, відкрила сумочку, дістала люстерко й поглянула на себе, ніби перевірила, чи нема там чогось легковажного, що дозволило мені зробити таку пропозицію.
- Я взагалі не думаю, - пробурмотів я. – Не можу думати…
Вирішив не висовуватись на об’їзну, попрямував у місто. Ася жила з подругою на Шулявці біля кіностудії, тож за той час або я відірвусь від «Форда», або моя супутниця перестане комизитись і ми пірнемо по ходу у затишне місце. Було б бажання…
«Форд Фокус» їхав за мною через дві-три машини, не дуже ховаючись. Розгледіти когось заважало тоноване скло. Ася зауважила мої погляди й сама озирнулась.
- Ти когось боїшся? – запитала.
Блузка у неї натяглась і я побачив край грудей.
- Боюся, що сьогодні не засну. Будуть ввижатися твої губки й носик…
Хто за мною стежить? Кому потрібен?.. Я почав гарячково прикидати, кому знадобилась моя грішна душа. Що такого зробив, кого зачепив, що взялися опікуватись моєю тихою і мирною персоною? Зголоднілою за любов’ю?.. Варіантів було три. Зляканий лікар Томин, який боїться своєї тіні. Не міг повірити, що Томин на це здатний. Тоді може його начальство, якому не сподобався мій допитливий фейс на фоні мармурової підлоги? А що я маю до Гекуби? Що Гекуба має до мене?.. Можна з великою долею вірогідності відкинути Центр біоакустичної корекції мозку і колишнього асистента професора Цуркана. Попри ті страшні історії, про які довідався… Варіант другий – М. О. Збруєв, міліційна псина, якому не сподобалось, що я упхав носа у його давні слідчі справи. Або просто ревнує, що украв його милу співробітницю… Варіант третій – мій дурноверхий тесть, який береже чистоту мого подружнього життя. У нього вистачить нахабства й можливостей послати своїх стрижених бобриком пастухів. Другий і третій варіант абсолютно можливі, хоч виглядають дикувато на фоні моїх пошуків усамітнення з Асею.
Я метався з дівчиною по місту, як викритий злодій з чужим скарбом. Зіскочив униз Великою Васильківською до стадіону, а потім піднявся догори до Бессарабської площі, крутнув направо, у напрямку бульвару Лесі Українки. Бульваром можна гнатися й гнатися, оминаючи переповнені тролейбуси, які не поспішають. Раптом над головою забарабанило і я побачив, як з-під коліс авто, що мчали попереду, вилетіли розпорошені струмені води. Двірники самі включились і почали розкидати воду на склі. Несподівано посутеніло, все розплилося і втратило звичні обриси. Світло фар автомобілів переломлювалось, металось з боків. Всі машини стали однаковими. У склі заднього огляду я тільки й бачив спалахи та гонки, сувої розпорошеної брудної дощовиці, що окутувала й накривала автомобільний потік. Розпізнати у цьому місиві переслідувачів було неможливо. Але ж і вони мене не можуть розрізнити.
Завернувши на Михайла Бойчука, я по інерції проскочив біля гуртожитків Національного транспортного університету, далі на залізничному мосту побачив вагони поїзда «Москва-Кишинеу», які неквапливо котились до вокзалу, й не зогледівся, як мене винесло на Південний міст через Дніпро. Там далі можна потрапити у майстерні Вови Удовенка.
Моє завзяття аніскільки не схвилювало Асю. Вона поглядала то на дорогу, то на вогні і, здавалось, з інтересом театрального глядача чекала розв’язки.
- Може буде?.. Лякати мене? – спитала, зітхнувши.
Я охолов і повернувся тим же шляхом до Бессарабської площі. Далі догори, по Тараса Шевченка й направо, на Пушкінську, загальмував біля Дому Бергоньє. Тут недалеко, якщо пройти по дворах до Терещенської, у підвалі світить червоними ліхтарями бар Жори Цугцванга. Бар називається «Соло», але рідко хто його так називає, всі знають, що то бар Жори Цугцванга. Жора розлучився зі своєю жінкою Терезою, яка з боями відсудила «Соло», але не викинула його з бару, залишила, хоч у неї, казав Жора, бородавки в роті. Жора Цугцванг – неповторний барабанщик. Джон Бонем з «Led Zeppelin» взяв би його в напарники. Палички в його руках літають, а барабани й тарілки витворяють таке, що від захоплення у відвідувачів очі стають круглими. Тереза – не Жора, вона залишила його у барі, як горилу у зоопарку. Чого втрачати привабливу фішку? То Жора вічно обирає з двох поганих рішень найгірше. Ед Хезерлі казав, що він ходяча катастрофа. Але гроші на бар дав, бо вірив у талант Жори. Спочатку бар належав Едові, але згодом, перед смертю, він переписав його на Цугцванга. Якщо поглянути уважно, то можна знайти кілька десятків вигодованців Еда Хезерлі. У більшості ми один одного не знаємо і нічого нікому не зобов’язані. З Жорою я дружив через спорідненість творчих душ.
Моя супутниця мерзлякувато повела плечима. Я обійняв її й накрив парасолькою. Тиха злість роз’їдала зсередини.
- Вип’ємо кави, ще не пізно, - запропонував, показуючи на червоні літери «Сола», що горіли над самим асфальтом. – У мене тут друг душевний…
Відпускати скарб не хотів, попри небуденність ситуації.
І тут недалеко, через кілька запаркованих машин, загальмував відсталий «Форд Фокус». Я мимовільно поглянув, чи не волочиться за моєю «Ауді» шнурок з прив’язаною порожньою бляшанкою.
Таки знайшли, не відчепились.
Жора зустрів нас з обіймами. Його волосаті міцні руки стискали, ніби хотіли задушити. Руді вуса вкололи у щоку, й Ася відвернулась, ойкнувши зі сміхом. Друг критично оглянув її й помахав пальцем:
- Ай-ай-ай, Юро! Мамі скажу!..
У Жори блищали очі, немовби він давно сидів у підвалі й не бачив білого світу.
- Жоро, не пускай слину. Де твоя Тереза? Нехай подає дві кави.
Ми сіли з Асею у куточку. Я взяв її прохолодну руку й погладив. Ася не висмикнула, спитала, з цікавістю розглядаючи мене:
- Ти хто? Де працюєш?..
- Я працюю там, - загадково, як Томину, показав пальцем у стелю – і це була чиста правда, бо там, у моєму розумінні, було вище підвалу.
- А там, це де? – звично фиркнула дівчина, руйнуючи мою таємничість. – Де втікають без оглядки?..
- Я не втікав. А заплутував сліди, - поправив її. – До речі, якщо хочеш, можу відвезти тебе на квартиру, до подруги.
Благородність з мене аж хлюпала. Вечір і так зіпсований, то чого відверто не сказати.
- Ні, я тебе не покину! – рішуче подивилась Ася.
- Що ти пропонуєш? – підвищив голос, бо Жора сів за ударні.
Поки що повільні, ритмічні удари паличками та гупання педаллю у бочку «Mapex» тільки заводили Жору, який сидів у кутку, на підвищенні, ніби бог – розщібнена шкіряна жилетка оголювала волосаті груди й живіт, довге й завжди вологе волосся підскакувало й тряслося, спадало на очі. Він його не відкидав, у забутті прискорював темп, наче скажений поїзд, що стукотить на перших стиках рейок, повільно, вагаючись, рушає, а далі прискорюється, набирає швидкість, розкручує колеса, звук яких зливається в один суцільний шум, особливо відчутний, коли відкриєш двері в тамбур. Навіженство руху, ритму й фіглярства барабанщика, який встигав підкинути палички, стукнути ними у повітрі і далі сипати дріб, притягувало й заворожувало. Жори не було, був якийсь невпокорений дух, безплотна істота, що літала по бару й гриміла повітрям, роздирала його на дрібні шматки, розкидала, жбурляла у лиця зачудованих слухачів, потім збирала все докупи й зшивала солодким відчуттям вивершення й недосяжної досконалості. Жора впав лицем на верхній топ і завмер, як загнаний демон. Публіка шаленіла й піднімала його закликами. Жора скинувся і знову запустив мордаси барабанам і тарілкам, як нічого не було…
- Поїдемо до мене? – нахилився до Асі, щоб перекричати Жору.
- Тільки поклянись, - хитала в такт звукам зачіскою дівчина, - що не будеш приставати.
- Клянусь! – підняв руку, ніби американський президент під присягою.
- Ти чогось накручений! – плеснув несподівано мене по плечу, як по барабану, гарячий Цугцванг, який вискочив у залу. – Не дає?..
Я вибачливо поглянув на Асю. Що ти будеш говорити цьому дикому підвальному самітнику?
- За нами хтось ув’язався, - прохопилась, не подумавши, дівчина.
- Хто? – здивовано стріпнув мокрими патлами Жора.
- Не знаю, - зізнався я. – «Форд Фокус»… Цілий день за мною тягається. І зараз нагорі стоїть.
- Ану пішли подивимось! – рішуче потягнув мене друг.
Це було найгірше із двох поганих рішень. Ми піднялись по східцях із підвалу. Я показав на темне авто, що дрімало під крислатим каштаном. Розсіяне світло вуличних ліхтарів відблискувало у краплях дощу, що застигли на чорному металі. Здавалось, у машині нікого нема. Або якщо там хтось і є, то спить, утомившись. Відчуття безпеки робить людей щасливими. Жора сміливо попрямував до незнайомців. Його жилава фігура й міцні ноги, що розірвали не одну натягнуту барабанну шкіру, демонстрували упевненість. Цугцванг затарабанив пальцями у вікно з боку пасажирського місця. Вікно опустилось й Жорка запустив усередину свою вправну руку. І так застиг, притиснувшись мокрим волоссям до мокрого металу. Добру хвилину Жора когось ловив у салоні, а потім відхлинув від авто й упав на зад. Скло піднялось і «Форд» знову забронювався.
- Суки дурні! – вилаявся Цугцванг. – Палець зламали!..
Він полетів до Терези по медичну допомогу, а ми залишились посеред нічної вулиці, як покинуті й беззахисні приблуди. «Форд Фокус» дивився на нас темним лобовим склом і вичікував. Від нього віяло загрозою. Там, всередині, хтось дуже мною цікавився.
У мене в цей момент голосно задзвенів телефон. Я неохоче озвався:
- Алло! Якого рябого?..
- Юрію Петровичу, це я, Ната!
Ната – секретарка Слави Годованця, головного редактора сайту «На прицілі». У неї завжди вигляд, ніби вона так завантажена роботою, що її треба пожаліти, побалувати шоколадкою. Ната так вдягається, що іноді не розібрати, з хлопцем чи дівчиною маєш справу. Я ще не бачив її у спідниці, весь час у штанях. Сіднички пристануть до полотна, а донизу тонкі шпичаки хитаються у штанинах. Секретарка повідомила мені, що назавтра маю термінове і, головне, персональне завдання Годованця. Неждано приїхали французи, вони будують сонячну електростанцію у Чорнобильській зоні. І хочуть відважного сталкера-провідника, щоб показав фауну і флору забороненого простору. Подвійна вигода. Сайт заробляє на провідникові й водночас одержує чудовий репортаж з місця події. Я направду сходив ті покинуті краї вздовж і впоперек.
- Нато! – гаркнув я сердито, нібито це вона зламала палець Жорі. – Ти пізніше не могла подзвонити? У мене є своя зона!.. Відстань!..
- Але ж… - спробувала заперечити Ната, однак я роз’єднався.
Мимовільно згадав карту лісника Духовича, круг, розбитий на сектори. Таки правда, у мене є своя Чорнобильська зона. Про неї забуватися не маю права.
Ми повернулись до «Ауді». І я без жодних дискусій та заперечень відвіз замовклу Асю на Шулявку, до подруги. Операція «Зваблення» закінчилась. І не треба грати дурня, прикриватись невинною дівчиною. Мої проблеми – це мої проблеми. Я їх мушу сам вирішувати. Головне – перечекати ніч, а там – з новими силами у бій. Ось тільки не можна битися з тінню.
Хто мене переслідує?..
Страницы
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- …
- следующая ›
- последняя »