«Антиутопія від Елли Леус: витвір небуденної уяви, тонкої іронічності й невичерпного сарказму», рецензія на книгу Елли Леус «Антипадение»

Жанр антиутопії сьогодні надзвичайно популярний у світі і в Україні. В ньому залишили помітні сліди такі зубри літератури, як Оруел, Зам’ятін, Олдос Хакслі, Станіслав Лем, Рей Бредбері, Курт Воннегут, Сюзен Коллінз, Віктор Пелевін, Д. Дешнер (реєстр можна продовжити), і нині працюють сотні,  якщо не тисячі маститих авторів (назву хоча б останню в часі повість Ярослава Мельника «Чому я не стомлююся жити»), тому заявити про себе, змусити читача взяти до рук твою книжку надзвичайно важко. Але одеситці Еллі Леус це вдається.

Головне в її романах – сюжет, динаміка, психологічна напруга. На цьому вони тримаються, це їхня міцна і надійна основа, тим вони приваблюють читача. Гадаю, що не помилюся, коли скажу, що саме з сюжету народжуються її книги, а вже під них вона підводить відповідну ідею і філософську основу, забезпечує підтекст і надтекст. Письменниці йдеться про те, щоб її письмо було читабельним та інтригуючим, щоб читач, який візьме в руки її книгу, вже не міг випустити, не дочитавши  до кінця.

Закрутити інтригу романного сюжету – річ  не проста, добитися того, щоб події розвивалися калейдоскопічно-швидко, навально-стрімко, аж ніби напираючи одна на одну, а картини і сцени миготіли перед внутрішнім зором читача, як у пригодницькому кіно, – для цього потрібен неабиякий хист, талант епіка, письменницький досвід, добре знання законів жанру і багато інших речей. Все це в Елли Леус є.  Спіраль інтриги вона розкручує без натуги, видимої силуваності, з вражаючою легкістю. Розумію, що ця легкість оманлива, бо все в літературі, особливо простота, дається завжди важко, але слідів поту в письмі письменниці не видно. Відчувається, що її творча фантазія просто невичерпна. Вона вміло уникає довгих описів, коментарів, розтягнень, ліричних вкраплень і надмірної зацикленості  на деталях, для неї існує одне – ненастанний рух вперед, навіть лет. Принаймні так воно в двох її романах –  «Кат» і «Антипадіння», виданих під одним дахом у знаному київському видавництві «Український пріоритет».

 Фраза Е. Леус ощадна і лаконічна. Одна драматична сцена змінюється іншою. Час від часу з’являються нові герої і постійно загострюється інтрига та набирає кульмінаційної піковості.

Примітно, що будівельним матеріалом фабули є не опис подій від першої чи третьої особи, як водиться у більшості авторів пригодницької лектури, а діалоги, через які авторка знайомить читача і з діючими персонажами, і з тими драмами, які трапляються з ними. Відчувається, що вона полюбляє виписувати розмови, вміє індивідуалізувати мову героїв і головне – показати за тими розмовами живу людину з її багатим внутрішнім світом, проблемами, болями і тривогами.

Уміння виписувати діалоги – рідкісне і велике уміння. У сучасній українській літературі саме діалог – найслабше місце, сказати б, ахіллесова п’ята письменства. Тут відгонить літературщиною, одноманітністю і штучною заданістю, якщо не сказати – фальшивістю. Нудною розтягненістю, як у мильних серіалах, де одне і те ж повторюється кілька разів. Не те в Е. Леус, де немає пустопорожніх фраз і безпредметних розмов, а все на глибшій філософській основі, з неприхованою іронією, часто гротеском і сарказмом. І що важливо – з видимим підтекстом. У творі безліч цікавих знахідок в цьому плані й нічого випадкового, зайвого, все, що називається, «працює» на головний задум і вивірено до дрібниць. А ще діалоги і полілоги у творі виконують важливу функціональну і психологічну роль.

«– Ты не вовремя, дружок.

– Мне не нравится ваш голос, учитель! Что с вами?

– Захворал я.

–Вы не умрете, учитель?

– Смерть случается с кем-то другим, но не с нами. Не печалься. Я не умру. И ты не умрешь. Во всяком случае, для меня, ведь я этого не увижу. Да и ты тоже. В этом все дело. Так что расслабься – смерти не существует».

Друга примітна особливість стилю Елли Леус – любов до фрагментарної побудови тексту. Це наявне у романі «Кат» і виставлене на щит в «Антипадінні». Авторка розбиває оповідь на невеликі фрагменти, ніби даючи читачеві кожного разу перевести подих. Але це не мозаїка і не колаж, не зміщення і не зсув оповіді, а просто фрагментарна подача лінійної чи перехресної оповіді. Тут все лаконічне, межово стисле і ощадне. Стискаючи оповідь до неймовірної густоти, авторка досягає ефекту вибуховості.

Оскільки сюжет в романах Елли Леус головне, тому зупинюся більш детально на ньому, відштовхнувшись від роману «Кат».