«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Одеса. Тепло. Друг

Можна провести паралель між чим завгодно, особливо це можна добре використати у фільмі, це як колаж, як цікавий вдалий монтаж. Співставити. Це розчаровує. Наприклад, молоді, засмаглі і гарні хлопці пірнають із пірсу в море, – про що вони думають? І молоді, засмаглі і гарні хлопці пiрнають у вириту яму із сухою від спеки землею. Про що вони думають?
Цим особливим літом ні про що не хотілося просити, і будь-яка жива посмішка нагадувала мертвий оскал. Чесно кажучи, я про це не думала, я ловила в білому будинку сонце і продовжувала бажати. Я стала однією із тих людей, які цитують свої бажання і не розуміють, чому вони інколи не здійснюються. Просто вчора, коли  проїжджала набережною, я побачила молодого хлопця у формі, який ішов під руку з дівчиною в ніжно-рожевому старомодному костюмі, як із 50-х років, також на ній були білі туфлі. Я хотіла їх сфотографувати, але вони якось дивно на мене подивилися. Проїхавши далі, побачила молоду продавчиню в будці. Вона присідала і озиралася навсібіч, я посміхнулася. Дві дівчинки років восьми сиділи на паркані  і допомагали одна одній струшувати з ніг пісок.  Вони були одягнені в рожеві лосини і кофтинки, як це не дивно, рожеві. І чайні троянди, особливо біля Золотого берега, були гарнішими одна від одної. Я завжди любила  цей аромат, бо, як казав мій дорослий друг, він може повернути тебе на багато років у минуле. У кожного був свій запах, але одначе з його допомогою можна поринути в те, що давно вже відбуло. 
Мій старший друг народився тут, в Одесі. Він і раніше розповідав мені маленькі історії про це місто, але я була надто юною, щоб належним чином їх сприйняти. А нині, коли я повернулася в Одесу, моє почуття єднання з містом було таким наївним і застарілим для багатьох, але не для мене. Я б хотіла залишити свіжі спогади про це почуття скрізь, закарбувати в пам`яті те, про що багато людей думає, що воно вмирає, але воно ніколи не помре. 
Вчора, цим теплим вечором я була всім – і жінкою, що збирала пелюстки троянди, і дівчиною хлопця у військовій формі, і продавчинею, яка присідала, і групою молодих мамочок, одна з яких йшла трамвайною колією з вудочкою, її подруга везла коляску з маленькою донечкою, а третя несла целофановий пакет з бичками. Я була також старою згорбленою  черницею, яка йшла рано вранці від собору Французьким бульваром, і вагітною жінкою в синій сукні, яка відкрила руки і вдихала солоне повітря. 
Трамвайні колії заходили в тугу свіжо-зелену паркову стежку, і здавалось, якщо я поїду туди велосипедом, мене засмокче магічний тунель, проникнути туди було маленькою пригодою. Незважаючи на те, що мене оточували люди з дітьми, які мирно йшли додому, я проїхала цим тунелем і переді мною постав широкий зелений парк. Сонце загубилося у гілках рожевою кулькою, на лавочці один навпроти одного сиділи дві молоді пари і курили цигарки, дим перетворив повітря на жовтий туман. Я побачила на тонкому дереві свою тінь. Це була чорна фігура дівчини з оранжевою оболонкою. У неї не було обличчя, але були ноги, руки, голова, вона рухалася легко і вільно. Навколо постійно щось відбувалося, втомлювала сучасна біганина, люди. Фільми, книги і фотографії, голоси, думки, Інтернет. Мені здається, що я зупинилася десь далеко в минулому, на дні, далеко. Скоро всі новини показуватимуть на стінах, це буде щось на зразок  сенсорної дошки, не потрібно буде заходити в Google, і тим паче вмикати телевізор. Берете маленький чорний гострий, схожий на лаковану колючку пульт,  натискаєте кнопку, і на широкій холодній стіні з`являється все добре і зле, вони ж є нероздільними.  Тут вам результати кінофестивалю в Каннах, кращий сценарій, кращий фільм, краща короткометражка, тут  нові жертви, тут останні сукні MetGala, тут нові конкурси письменників, сценаристів, блогерів, есеїстів, тут громадянин містянин розповідає про проблеми свого двору, а ось на цій частині  один за одним йдуть моделі з впалими щоками, у них дуже серйозні очі, які, здається, ось-ось вилізуть із орбіт.
На наше щастя, поки що нам це не загрожує, мені і моєму другові. Цим літом ми вперше зустрілися досить незвично, в церкві в Червоних зорях.  Він дуже рідко ходив до храму, тому я його не впізнала. Це не була служба, було три години дня, і я просто вирішила зайти. Він стояв у глибині приміщення церкви і дивився на стелю, у нього були дуже засмаглі обличчя і руки, ми посміхнулися один одному. Це нагадує мені розмову чайок, незрозуміло, але душевно, по-рідному і просто так. 
–    Привіт
–    Привіт
Це наша нормативна лексика.