«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Анастасія Мамонтенко

У МАРШРУТЦІ
(Враження)

Було близько шести годин вечора. Вулиці вже встигли потемніти, їх слабо освітлювали ліхтарі, які загоралися по черзі. На дорозі – величезна пробка –  всі водії поспішали додому після роботи. Всі, крім таксистів. Майже у всіх них були втомлені обличчя.
Звичайний вечір, нічого особливого і цікавого. Люди з нетерпінням чекають на маршрутку і дрижать від холоду.
– А я сьогодні дванадцять з української мови одержав, – посміхаючись, говорив першокласник своїй мамі.
Її втомлені очі повеселіли, і вона міцно обіймає сина, ніби затуляючи його від холоду.  Вони швидко заходять до маршрутки. Хлопчик сідає мамі на коліна і заплющує очі. Вона ніжно цілує його і гладить по голівці. Позаду них сів чоловік у теплій куртці з дипломатом у руці. Він також заплющив очі. Опинившись на своїй зупинці, чоловік ледь відкрив повіки, поворушив вусами, щось пробурмотів і неспішно вийшов із маршрутки. На його місце сіла дівчинка з довгою косою в тоненькій жовтій курточці. Вона постійно кашляла, а в руці тримала поводок – у неї в ногах примостився маленький песик незрозумілої породи. Він жалібно скавулів, ніби боявся, що його кудись завезуть і там залишать. Біля дівчинки сідає товстувата рудоволоса жінка у червоній куртці. Вона голосно розмовляє по мобільному телефону, незважаючи  на оточуючих її людей. 
– Жіночко, ви не могли б говорити тихіше, у мене ж маленька дитина заснула, – невдоволено шепоче молодий тато, тримаючи на руках немовля. 
– Ой-ой, ні̀чого таких дітей возити в маршрутці, купили б собі машину, менше було б проблем, – відбивається жінка.
- Маршрутка в черговий раз гальмує, пасажири виходять і заходять. Ось зайшла дуже бідно одягнена літня жінка з ковінькою. Дівчинка в жовтій курточці поступається їй місцем. Літня жінка посміхається дівчинці, але потім очі її знову стають сумними і безпорадними. Всі пасажири відчувають себе перед нею  в чомусь винними. Коли на наступній зупинці літня жінка підходить до дверей, допомогти їй намагаються кілька чоловіків. Першим устигає приємний моложавий чоловік з пляшкою пива в руці: його змушує це зробити дружина. Але літня жінка раптом заявляє:
– Ой, синочку, скоро тобі потрібна буде допомога, а не мені.
Кинувши зневажливий погляд на спантеличеного чоловіка, вона гордо виходить із маршрутки.  
За вікнами ще більше потемніло. Людей на зупинці залишається все менше. Скоро у водія закінчиться зміна. Та й мені пора додому – хочу швидше записати свої враження.

 

МОЛОДІСТЬ

Трапляється  так, що на перешкоді до читача стоїть молодість. Вона тисне на тебе і не дає можливості проявити співчуття, розсудити чи дати пораду. Опускаються руки, все втрачає зміст і стає нерозумним.
Знаєте, як важливо навчитися зажмурювати очі і змикати губи, вдихати повітря, як напівмертва камбала в глибокій мисці, як, коли щось болить, не думаючи  про те, наскільки монументальним це бачиться збоку? Складно! Вдихнути повітря і перечекати, але щоб руки в той час продовжували щось робити. Стати роботом! У хорошому смислі цього слова! У недосконалому! Стати частиною фабрики, робити! Закохатися у свій огрубілий від прожитих днів, хвилин, секунд голос, читати вголос що завгодно, щоб не втратити цю його якість, прямо зараз, цю СПРАВЖНІСТЬ, це щастя, яке скоро може знову захворіти, як дурна поламана нога, як вставна щелепа у старого чоловіка на смертному одрі, якого годують через трубочку! А потім, коли мине біль-молодість, у вас буде щось у руках і ви розплющите око, одне дзеркальне око, червоне, порожнє від сліз, потім друге, поглянете навколо, потім на свої руки, а в руках – щось зовсім не пустопорожнє. Не пустопорожнє, розумієте? Не прекрасне і не геніальне, а НЕ ПУСТОПОРОЖНЄ. І це викличе посмішку, і не захочеться дуже швидко бігти, а читання вголос продовжиться, але тепер ви читатимете не будь-що, а те, що викликає у вас задоволення. Але до того буде ще багато розчарувань і дурниць, не варто поспішати. Мені здається, я просто попереджаю себе, готую себе до справжньої зустрічі після тихого мовчання камбали. А ці слова, хай вони тут полежать кілька років, непорушні, наївні, милі, чорні слова. Маленькі паросточки перед зустріччю з сонцем, зі справжнім, непридуманим сонцем. Нехай ці слова поки що сплять безтурботно у множині. Так, вони вже хочуть відділитися один від одного, ці дітки-слова, але вони ще хаотичні, вони ще повзають, як немовлята, ні, навіть не повзають, вони в колисці, і море тихо присипляє їх.
А ще знаєте, що? Одного разу після молодості-болі ми раптом виспимося. Здавалося б, ми втомлюємося і все більше хочемо спати, але ні, це буде пробудження. І враз настане почуття повної присутності, повної бадьорості.  Ніхто більше не захоче витрачати свої думки на бажання, а захоче просто жити, о, як я це передчуваю. Я ж знаю. Це як темно-синє небо і місяць, як білий, освітлений сонцем колір. І мене все не полишає думка про лілею, загорнуту в золото, і про Нудоту.

Страницы