«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Одеса. Тепло. Генка

Це був Гена, Генка, Геннадій. Він був археологом, директором, музикантом, художником і гондольєром. 
Ми відразу пішли, на вулиці було дуже жарко, і ми заговорили про фестиваль класичної музики в Одесі, про те, що в цьому році все перетворилося на вулкан, про те, що майбутнє прекрасне, мабуть, все може бути. Він ніколи мене ні з ким не порівнював, він вважав, що кожна людина особлива, а я не погоджувалася з цим. Всі люди – це одна людина, як ти не розумієш? Музиканти, абсолютно всі музиканти – це і є музика, а художники – це живопис. Взяти Чайковського або Рахманінова, ми переключаємося з одного на іншого, і тоді, коли нас це хвилює,  ця музика стає одним настроєм, один образ, один дух. Все схоже на інше. Ми можемо ненароком на мить переплутати Матісса і Поля Гогена, але це не буде злочином, адже головне – це краса кольору, почуття. Геннадій реготав, його тішили мої думки і моя молодість. Ми вирішили піти на цей фестиваль класичної музики.
Раніше він тримався осторонь багатолюдних заходів, і мене це засмучувало, я нудилася і починала нервувати. Але зараз цього страху не було, ми подивилися на це місто разом зовсім іншими очима. Він більше не нагадував мені Гаррі із «Степового вовка», ми були вільними і готовими розмовляти про що завгодно і йти куди завгодно. Я йому сказала – для того, щоб щось створити, потрібно вміти спілкуватися  з оточуючим тебе світом, потрібно вміти розуміти життя. Це страшно, це складно, але це потрібно. Це місто, його потрібно зрозуміти. Він згодився.
Ми ніколи не тримаємося за руки, просто йдемо.
Вранці я намагалася писати, я ходила по кімнаті і часто дивилася на себе в дзеркалі, напахчувалась парфумами, рум`янила щоки, дивилася на море, телефонувала комусь. Складно, складно зібрати всі  думки. Ми вирішили поїхати туди, де він зможе розповісти мені про життя. Вкласти ці складні думки в мою молоду свідомість буде нелегко. Все потрібно зібрати воєдино, але поки що це не на часі. Проте чекати потрібно не довго, ще трішки-трішки, і  я все зрозумію. Я зайшла у фейс-бук і перевірила, що написав колишній наркоман, а тепер поет. Його думки були схожі на мої. Я подякувала йому за те, що я в Одесі, і він в Одесі також. І ми розуміємо – нова хвиля, нове мистецтво, нові люди. Мені здається, що вони приймуть усіх, це не так, як було раніше, немає сил для фальші, все недобре знесилиться, ми хочемо взятися за руки. У мене була проблема, яку помітили багато моїх друзів і Геннадій, – я не могла припинити говорити про себе і про свої бажання.

Одеса. Тепло. Мовчання

Останнє, про що я думала, це – збиральництво. Проведення паралелей між ловлею раків, мідій, риби і збиранням врожаю. Відібрати у когось частину спогадів не вважається злодійством. У Лос-Анджелесі чоловік із Одеси розповідав, як в молоді роки вони ловили раків у Кучургані. Я ніколи там не була, я не була в багатьох місцях. Раки ми купили на базарі. Я варила їх у  казані з травами, зовсім трішки    рожевої гімалайської солі не надавало  їм смаку ропи. Мені б дуже не хотілося, щоб усе це асоціювалося з любовними стосунками. Я була одягнена в довгу сукню в дрібні квіточки кольору лаванди. Він сидів у дворі за столиком. Мені подобались ялинки, які його оточували. Але вони не рятували від спеки. Та він і не шукав прохолоди. Як правило, йому було добре там, де він перебував на цей момент. Він пив із склянки каву, на столі стояла банка з польовими квітами. Все виглядало якось неприродно, можливо, навіть награно. Я не могла розгледіти, що він читав, але мене це не цікавило. Геннадій не просив мене припинити розмову, але говорити мені вже не хотілося. Хочеться наголосити на тому, що я ще  щиро не усвідомила того, що краще говорити менше, але вкладати в свої слова глибокий зміст, ніж вимовляти багато-багато гарних слів, у яких починаєш губитися і плутатися. Немає ніякого значення, які квіточки були на моїй сукні. Я сіла поряд з ним і розслабилася, моя підсвідомість ще прагладжерготати, лепетати і дзижчати, але сили вже полишили мене. Мої вуха потрібно витягнути і підвісити мене на мотузку під саме небо.
І тут я раптом відчула, як моя душа ніжно відділяється від тіла. Таке, як правило, відбувається зі мною після кохання. Такий стан нагадує мені чомусь кілька днів із мого дитинства, коли я лежала в лікарні і відходила від наркозу.  Тоді я не була дівчинкою, у мене не було імені, я лише знала, що я людина, яка літає від одного краю землі до іншого.
Геннадій зустрівся поглядом з дівчиною на велосипеді «Аист», на якому навіть фарба ще не зітерлася. Він був майже новий. Геннадій посміхнувся до неї. І це була посмішка не чоловіка, не створіння з іменем, це була посмішка священика, який хрестить немовля, байдужа, як належить людині при посаді, але разом з тим із сакральною мімікою. У Геннадія справді були добрі очі, і мене це часто лякало, бо я знала, що більше ніколи не зустріну такої доброти. Було так страшно розізлити його, розхвилювати, тому я намагалася  зберегти те добре світло в його очах.