«Алтинай», новелла

Коли ми звернули на безлюдну вулицю, нас уже ніщо не могло втримати від сварки; він жбурнув портфель на розпечену землю, зухвало поплескав у долоні й презирливо крикнув:
– Знаємо тепер, хто твоя!  
Я чекав цього. Підозрював: щось подібне мало статися саме сьогодні, після уроків. Аж надто часто ми сьогодні переглядалися з Алтинай у класі... Ніяк не могли відвести погляд, усе дивилися й дивилися одне на одного, доки уроки не закінчились... Що з того, що ми робили це крадькома, що зітхання наші були таємними, прихованими, як ми думали, від сторонніх очей; отже, помітили, кому треба... 
І ось тепер розмови про нас, що, як ми здогадувалися, гуляли в класі вже давно, отримали нарешті підтвердження й перестали бути плітками. Узумгуль може радіти – вона тепер, так би мовити, ні до чого... Хоч хто, як не вона, найкраща подруга Алтинай, видавала іншим наші сердечні таємниці?.. 

* * * 
Зазвичай ми з Алтинай переглядалися в школі завжди мигцем, щоб ніхто не помітив. Сьогодні ж таємне мало стати явним... Але ми не могли інакше, адже попереду, як сама вічність, – літні канікули, а нам так не хотілося розлучатися!
Літо – усім на радість, а нам з Алтинай – і радість, і смуток. Попереду – довгі місяці, ні, тижні, ні, що я кажу, – довгі-предовгі дні розлуки!..
Матіш уже закачував рукава своєї сорочки – він завжди так робив, коли збирався битися...
– Ти ж явно сохнеш за нею! – Закопилив рот верткий, щуплий, але «кулакастий» Матіш і рішуче пішов уперед, готуючись накинутися на мене. – Це знають усі!
– Не бреши! – парирував я. – Як це – знають усі? Далеко не всі. Може, тільки ти й знаєш про це, і вирішив рознести на увесь світ, тому що тобі завидно! 
Готуючись захищатися від його нападу, я намагався швидше визначитися: побитися мені з ним сьогодні чи ні? Треба було хоч трохи виграти час, щоб остаточно зважитися на кулачний бій на самісінькому початку літніх канікул. Вони тільки починаються, і скільки ще трапиться таких бійок – відомо одному Аллаху! Ми ж із Матішем-забіякою мешкаємо на одній вулиці, а він – відомий у містечку бешкетник. Якщо вже почав під’юджувати мене з приводу кохання до Алтинай, то нічого путнього не очікуй, доведеться лупцювати одне одного все літо... 
Я теж для більшого форсу закатав рукава, але не тому, що особливо переживав, чи порветься сорочка, – мені зараз було не до цього. А ось Матіш зобов'язаний був берегти свій одяг за будь-якої погоди – цього суворо вимагала його ненька. За бійку обом дістанеться так чи інакше, проте через його драну сорочку нам влетить ще більше. Його матінка ніколи не прощала цього. Тому, зазвичай, він бився без сорочки, іноді навіть без штанів...
Тим часом Матіш уже насідав. Я бачив – він серйозно налаштований на бійку. Діватися нікуди, хочеш не хочеш, а доведеться почубитися! 
У кулачному бою нам фортунить однаково, тож хто кого поб'є – невідомо; але наслідки, як завжди, будуть невеселими... Він ось першим затіває бійку і першим же розколеться – розповість матері про все, що сталося. А мені як бути? Піти й розказати вдома, що я побився через дівчинку? Сором і ганьба зізнатися, що вже в початковій школі ти заглядаєшся на дівча; батько так намне вуха, що хутко забудеш про всяку любов. Я знаю свого татуся: він скаже, що це, звичайно ж, від надлишку вільного часу, а як же інакше?! І тоді мені, замість одного разу, всі канікули доведеться їздити за травою двічі на день, і привозити її стільки, скільки наш задерикуватий віслюк може нести. Звичайно, найменше мені хотілося отримати таке покарання на початку літа, коли інші насолоджуватимуться нескінченною свободою найдовших шкільних канікул. Але відстоювати своє кохання треба, отже, навряд чи вдасться уникнути сутички... Я вирішив більше не добирати слів:
– Ти ж відомий на всю вулицю брехунець! Тобі б тільки базікати!
– Це я брешу? – зарепетував Матіш, сподіваючись, що його почує увесь світ, ну принаймні вся вулиця. І забіякуватим бійцівським півником став наскакувати на мене...
– Та зніми ти хоч сорочку! Нехай мати не дізнається, що ми побилися!
Однак він уже мене не чув, дихаючи в обличчя ненавистю. А я все  ще подумки був не проти уникнути бійки, хоч його сухі, потріскані губи, викривлені злобою, особливої надії на перемир'я не залишали; і я вже бачив виразно червоні прожилки в його зухвало звужених очах... Тим часом добре знайомі мені кулаки намалювалися крупним планом прямо перед моїм бідолашним носом, який страждав від нежиті та стусанів Матіша однаково часто...
Кулачний двобій був для нас справою звичною, ми чубилися за будь-якої погоди. Нам завжди вистачало приводів, їх було предостатньо, а якщо й не було, то билися просто так – навіщо причина, якщо можна обійтися і без неї?!  
Життя на одній вулиці спонукало нас і товаришувати, й сваритися по-сусідськи. Якщо довгими літніми днями швендяти маленьким селищем, де всього лише чотири вулиці, уникнути сварок так само важко, як і дружби. Тут – усе на виду. Тому перед однолітками доводиться відповідати за кожен свій крок. 
Але нам з Алтинай досі вдавалося приховувати наше кохання: аж із першого класу! А зараз ми закінчили п’ятий. Матіш правий – я сохнув за нею з самого першого дня, тільки-но побачивши... Та зізнаватися в цьому не збирався... 
– Хто тобі сказав, що я сохну за нею? – заволав у відповідь. – Дівчисько як дівчисько, і що за таким сохнути?! Робити мені нема чого, чи що?!
– Так усі кажуть. А якщо й не кажуть, то я все одно знаю. Ти просто йолоп! 
Я зрозумів, що без бійки точно не обійтися. Стиснув кулаки...
– А ну повтори!
– Що?
– Що ти сказав!
– Ти сохнеш за нею!
– Ні, не це!
– А що я ще сказав?
– Сам знаєш, що!
– Я все знаю. Це ти – сліпий, не бачиш, що всі пацани вже давно сміються над тобою! Ти – ганьба нашої вулиці!
– Ні. Це ти – ганьба нашої вулиці! Сам ти йолоп!
Дивно, але зараз я першим накинувся на нього з кулаками. Ох, і матиму ж на горіхи від тітоньки Махрі! Адже виходить, що це я влаштував бійку…
Ми гамселили один одного дуже довго, потім качалися на землі, а незабаром і зовсім скрутилися в один запорошений клубок. Потім знову піднялися й продовжували чубитися. І тут Матіш, вдавши, що стомився від безглуздого кулачного бою, раптом приловчився й підло копнув мене прямо в живіт. Іскри посипалися з моїх очей, і сказати хоч щось я зміг не одразу, а коли заговорив, то не впізнав свій голос:
– Ти що... бовдуре!.. Ч-чому молотиш нога-а-ами, не тямиш, чи що?!.. 
– Пробач, – мовив він налякано, – я ненавмисно!
Я випростався й дав йому по шиї. Матіш не відповів на удар, і я мовчки пішов додому. Далі продовжувати бійку було безглуздо.
Він помовчав трохи, а потім побіг слідом за мною:
– Їй богу, не хотів, це вийшло випадково, зовсім випадково! Ти ж знаєш, я ногами не б'юся. Не розкажеш про це пацанам?
– Подивимося на твою поведінку... – пробурчав я застережливо. – Ми рік тому закінчили початкову школу, а ти, як... ідіот, досі ще ногами б'єшся!
– Але ти сам винен. Чому не зізнаєшся, що сохнеш за нею? Чому бігаєш за дівчиськом? Ти що, не пацан?
– Та пішов ти!
– Ага, знову за своє? Знову битися хочеш?
– Ну, давай!   
Тут наприкінці вулиці з’явився велосипедист, і нам довелося піти на мирову. Інакше ми обидва могли отримати по шиї за те, що затіяли бійку серед білого дня. Дорослі слідкували, щоб ми не чубилися.
– Пішли до арика! – запропонував я. – Там розберемося.
Водою змили кров із розквашених губ. Вмилися, намагаючись не надто доторкатися до розпухлих носів, і трохи охолонувши, вирішили більше не битися, сіли обговорювати – що робитимемо на канікулах... 
– Обіцяй, що не дізнаються вдома про нашу бійку!
– Гаразд. Не дізнаються, – запевнив Матіш, – якщо тільки ти сам не розкажеш…

    * * *
Алтинай, яка останнім часом займала в моєму серці все більше місця, повинна була на літо відійти в тінь, дати місце нашим хлоп'ячим іграм. Все одно раніше вересня її не побачиш: починаються тривалі канікули, і на ці літні місяці вона може поїхати в село або сидіти вдома й вишивати, і спробуй тоді з нею зустрітися – це просто неможливо.  
Вона живе на іншій вулиці, там у них дуже зелено. Мені завжди подобалося проходити вузькою стежечкою повз їхній сад, особливо коли з гілок звисали різні фрукти. Сад радував мене посезонно: у травні – ніжними й пахучими абрикосами; в червні – чорними сливами, кислими, але все ж смачними. Липень запам'ятовувався персиками, що танули в роті, наче морозиво, а серпень – усім одразу: і виноградом, й інжиром, і гранатами!
Слив багато не з'їси, навіть якщо попросять, надто вже вони кислі! Після декількох штук аж зуби зводить, але інжиром та гранатами можна смакувати досхочу! Я, наприклад, міг з'їсти дуже багато. А найголовніше, Алтинай уже давно потайки пригощала мене всіма цими ласощами. Ми переїхали в селище недавно, всього чотири роки тому, тож на нашій ділянці, крім конюшини, ще нічого не росло; ночами нам доводилося відганяти зграї диких віслюків, які, мов божевільні, внадилися витоптувати саджанці. Інша справа у Алтинай: в їхньому саду росло все, видимо-невидимо! І тільки я був тим обраним щасливчиком, який пізнав смак цієї пишноти. Коли ми, повертаючись зі школи, наближалися до її будинку, Алтинай раптом стрімким кроком долала відстань, вигравши кілька дорогоцінних хвилин, щоб опинитися в саду раніше, ніж я, і вибрати для мене щось смачне... Вона передавала мені фрукти, простягаючи свої маленькі рученята через дерев'яну огорожу. При цьому їй доводилося ставати навшпиньки, витягуючись струнко, хоч огорожа була невисокою. 
Вперше вона пригостила мене фруктами, коли ми вчилися ще в першому класі. Дівчинка власноруч піднесла мені пригорщу слив... Того разу я простував стежечкою повз їхній тінистий сад, намагаючись не озиратися; вдавав, що стежка ця для мене – звичайнісінька, й проходжу тут, як усі, тільки тому, що шлях до школи – ближчий. Ближчий – от і все. Я знав, що не можна щодня вештатися тут, треба оберігати свою таємницю. Бо мої щоденні походи можуть викликати підозри: чому цей хлопчик постійно валандається нашою стежкою? Адже чимало й інших доріг! Та я нічого вдіяти з собою не міг, тож чимчикував саме тут – тільки тому, що це була стежка Алтинай... 
Іду по ній, змійкою біжить між сусідніми ділянками; здавалося б, цілком байдуже, а очима завжди шукаю її, аби не пропустити ту дорогоцінну мить, коли моя маленька кохана промайне раптом у гущі тінистих фруктових дерев. І ось одного разу озирнувся на хвильку, й серце тьохнуло: Алтинай, яка першою забігла у свій двір, чомусь не зустріла мене. Однак я побачив її: вона стояла за вікном, притулившись до бабусі, й показувала на мене пальцем. Я зніяковів, ніби на оглядинах. А бабуся Алтинай усе дивилася на мене своїм мудрим жіночим поглядом, посміхаючись беззубим ротом, та так чарівно, що її проникливу посмішку я запам'ятав назавжди. 
Пам'ятаю, того дня стояла задушлива спека. Полудень. Усе завмерло. Тіні – й ті сховалися під деревами! Прохолодою тягнуло тільки з саду Алтинай. А вона... вона показувала мене своїй бабусі. Зморшкувате обличчя старенької сяяло, й Алтинай теж посміхалася мені, виблискуючи білизною зубів...
Наступного дня мені було страшнувато йти до школи. Я боявся, що побачу Алтинай, її великі, сповнені ніжності очі, й не втримаюся, скажу, що вона мені сниться щоночі, що я кохаю її... А це могло засмутити її, тому що про любов не можна говорити вголос, адже якщо скажеш, вона пройде, випарується. І я свято вірив у прикмету. Цю істину відкрив мені мій двоюрідний брат, який зустрічався з дівчиною – Надійкою. А мій брат дізнався про цей секрет кохання у когось, кому він довіряв, а може, й прочитав в якійсь книзі для дорослих, і тому я беззастережно повірив йому. Брат ніколи не говорив «я кохаю Надю», а тільки: «Я одружуся на Надійці». 
Та я й сам розумів, що не можна про свою любов розповідати іншим. Адже це запросто може дійти до слуху братів Алтинай, старших за мене, чи навіть до вух її батька, а тоді – пиши пропало! Я, звичайно, не уявляв, чим усе це могло скінчитися, але знав, і не з чуток, які суворі звичаї панували в нашому селищі, де було неможливо щось приховати. Спробуй тут закохайся в когось без схвалення старших, а тим більше, завчасно, поки ти маленький. Тому я й тримав язик за зубами стільки років. І продовжував ласувати фруктами, які потай підносила мені моя обраниця. 
Наше кохання довго залишалося таємницею, ніхто не здогадувався, яку ніжність я відчував до Алтинай. Часом, уже засинаючи, я мріяв про всесвітній потоп, щоб – тільки разочок! – опинитися з нею в одному човні. Справді, якщо це трапиться, ми могли б запросто опинитися з Алтинай разом, в човні або на плоту, абсолютно одні, і тоді ніхто не міг би сказати, що ми це робимо спеціально, що ми навмисно усамітнилися...  
Так ми і пливли б із нею удвох, і пливли... Я б її захищав, заспокоював, щоб вона не плакала, побоюючись високих хвиль. У мріях своїх я в деталях уявляв собі цю картину: коли вона стане плакати, зголоднівши або смертельно стомившись, я заспокоюю її різними душевними словами. Правда, залишалося неясним, скільки може тривати цей страшний потоп, але хотілося, щоб він тривав хоча б кілька днів. Щоб на нас, коли пливли в човні удвох, не раз опустилася ніч, і Алтинай притискалася б до мене, як до єдиного рятівника, найближчої людини... 
Про те, чим ми будемо харчуватися, я навіть не замислювався. Мабуть, вирішив, що в такому випадку їсти зовсім не обов'язково, достатньо, щоб дівчинка просто дивилася на мене вдячними очима, повними сліз, тоді б я точно не відчував ніякого голоду. І втоми б не відчував. Я підозрював, що вона володіє якоюсь магічною силою, і при бажанні може вплинути на мене, як захоче. Алтинай дивилася мені в обличчя такими очима, простягаючи пригорщу не надто улюблених мною чорних слив, що я слухняно їв їх одну за одною... Її погляд ніби гіпнотизував мене. А вона, по-моєму, вже здогадувалася про свої надможливості... 
Мріялося, що, зрештою, наш човен приб'є до якогось дальнього берега. Потім я не знав точно, що робити, та був упевнений чомусь у хорошому результаті, якщо, звісно, доберемося до берега, нехай навіть і незнайомого. З усіх уявних мною поєдинків зі стихією – пожежею, землетрусом чи повінню – я завжди виходив переможцем, героєм, а Алтинай, звичайно, поглядом принцеси дякувала мені – своєму вірному лицареві-рятівнику. 
Одного разу, вже в третьому класі, я чимчикував заповітною стежечкою, як завжди, внутрішньо хвилюючись у передчутті зустрічі. І того дня отримав подарунок від Алтинай. Він став найвищою винагородою за всі мої страждання, які я зберігав у своєму маленькому палкому серці. Нагородою була, власне, не пригорща слив, а її білі рученята, до яких я вперше доторкнувся тоді на мить. На цілу мить! Я відчув невимовну, божественну ніжність її пальчиків. Ми були абсолютно одні: вона стояла, заворожуючи довгими-предовгими віями, простягаючи руку з-за невисокого сливового дерева; а я, зачарований цією скороминущою казкою, завмер, боячись промовити бодай слово, боячись поворухнутися...
– Це тобі, – промовила дівчинка, як завжди, тихо. 
Її очі обпалювали мене ніжним вогнем. І відчуття це було невимовним, ніхто ніколи на мене так не дивився, як Алтинай. У неї були найкрасивіші очі в класі, у школі, в усьому світі! І найдовші вії. Я втратив дар мови, довго не міг отямитися. Коли ж затемнення минуло, вона вже віддалялася в сад, розчиняючись у густій тіні; і я ледь устиг прошепотіти вслід: «Дякую, Алтинай!»...

* * * 
Непомітно пролетів рік, і ми перейшли до четвертого класу, а потім – до п’ятого. Щодня перед початком уроків Алтинай зустрічала однокласників біля дверей, перевіряючи чистоту рук, адже вона була «санкомісією». Увесь тремтячи, я простягав їй свої долоні для огляду, очікуючи дозволеного дотику. Але Алтинай, посміхаючись, мене, чистьоху, пропускала без зауважень. Щоранку я поспішав до школи, знаючи, що біля дверей мене зустріне Алтинай із білою нарукавною пов'язкою з червоним хрестиком та санітарною сумочкою на боці. 
Моя прихильність до дівчинки стрімко росла, і я вже не сумнівався в тому, що наші почуття – взаємні. А коли Алтинай одного прекрасного осіннього дня зірвала найбільший гранат у своєму саду й піднесла його мені, розтанула остання крапля сумніву. Цей величезний гранат дозрівав, наливався червоним соком на виду у всіх, хто щодня проходив повз сад. І наступного ранку багато хто помітив, що того темно-червоного красеня-плоду вже немає... Всі промовчали, один Матіш не стримався. «Кому все-таки дістався той гранат, хто цей щасливчик, який зжер смакоту? – голосно обурювався він. – Дістався б мені, я б з'їв його за пару секунд!» 
Він не здогадувався, що ніхто ще тим гранатом не встиг поласувати. Він зберігався у мене, тому що я ніяк не наважувався зазіхнути на нього, хоча й знав не гірше за цього йолопа, що з'їсти його можна було в одну мить. Довго ще я ховав заповітний плід у своїй кімнаті за книгами, немов під багряною товстою шкіркою тіснилися не солодкі соковиті зерна, а дорогоцінні гранатові камінчики. Я милувався ним дуже довго, а з'їв тільки тому, що зрозумів – подарунок може зіпсуватися. Коли я відправив до рота останні зерна, які вже почали підкисати, то відчув, ніби ми побралися з Алтинай. Відтепер нас із нею єднало щось неземне. Здавалося, ми могли обговорювати тепер усе, що завгодно. Відтепер ніщо не могло розлучити нас.

* * * 
Таємницю нашої любові я носив у серці чотири роки, всю початкову школу. Жодна жива душа, мені здавалось, не відала про те, наскільки сильно я кохав Алтинай. Може, тільки Клавдія Михайлівна, наша добра вчителька, здогадувалася про це. Але вона ніяк не могла видати нашої таємниці. Хоча їй, нашій класній керівниці, було зовсім неважко здогадатися, що й до чого. Адже вчительки літератури повинні знати, як дивляться одне на одного закохані! Чи не тому вона поглядала на нас із ніжністю, коли ми з Алтинай, знайшовши хвилинку, опинялися поруч. У такі миті посмішка видавала її – вона дивилася на нас по-особливому...

* * * 
Матіш – інша справа. Якщо він щось дізнавався про кого-небудь, то не чекай, аби зберіг це в секреті, не такий у нього характер. Так вийшло й зараз...
Здавалося б – живи, радій канікулам, так ні ж! Стій тепер тут, викритий із його допомогою з ніг до голови при яскравому світлі дня на самому початку цих славних днів. Ось і замри тепер, закоханий, з невиразним відчуттям катастрофи, що насувається. Навряд чи Матіш зглянеться наді мною, навряд чи стане тримати язика за зубами. Він же, здається, дізнався про наші сердечні справи багато чого, завдяки своєму сусідству з кращою подружкою Алтинай...
– А інші як? – обережно промацав я ґрунт, коли ми, вмиваючись, сіли в тіні старого гіллястого дерева. – Що кажуть пацани?
Матіш знову скривив тонкі губи.
– А що їм казати? Нічого не говорять, однак усі тепер знають про це, і тобі – кирдик! Не думаю, щоб хтось тепер із тобою дружив!
Це прозвучало зловісно. Та розкисати завчасно я не збирався, навпаки, підготувався до наступу.
– Ну й котіться подалі! Ніхто мені не потрібен, ні ви... – Я на секунду запнувся, але не зумів зупинитися, і все-таки вимовив найстрашніше для мене, – ні Алтинай...  
А про себе тричі швидко повторив: брешу! брешу! брешу! 
Так я наївно покладався на магію цього нехитрого заклинання, думаючи, що воно охоронить мене, виправдає мої необачні слова. Втім, запізнілі бурмотіння не могли врятувати мене. Виговоривши вголос ім'я Алтинай, я ніби ступив у крижану воду, хоча сам увесь палав. Але слово вже зірвалося з губ... Я ніби відрікся... Це й стало початком кінця наших відносин із дівчинкою... 
Тим часом моя одержимість буквально приголомшила Матіша, я зрозумів це з його ошелешеного вигляду. Відступати тепер уже не мало сенсу, і я продовжив свою несподівану атаку:
– Краще поїду до піонерського табору, там годують щодня качиним м'ясом. От за літо поважчаю на п'ять кілограмів, тоді дізнаєшся!.. П'ять кілограмів – уявляєш, скільки це мускулів?!
– Та ну! На одній качці не погладшаєш. Я був там торік, нічого хорошого... Качатину можна їсти пару днів, ну, тиждень від сили, а потім тобі не захочеться її й до рота взяти; однак баранини там не дають, хоч плач! А що Алтинай тобі непотрібна – брешеш! Знаю, ти не можеш без неї жити!
– Ще чого! – заперечив я. – Я в село поїду, до дядька, там у мене й без вас повно друзів. Будемо з ними стріляти з рогатки по горобцях і цілими днями купатися в арику. 
– У горобців стріляти не можна, відберуть рогатки! 
– Ні, там можна! Адже там село, і самі дорослі просять нас про це! Тому що треба стерегти виноградники від горобців, там їх – тьма-тьмуща! Тільки встигай відстрілюватися!
– Ти що, все літо збираєшся провести в селі? Жодного разу не з'явишся вдома? 
Мене розібрало зло, хотілося досадити всім і одразу, та якомога дошкульніше... Мене не на жарт зачепило, що так легко розкрилася моя сердечна таємниця, і я міг тепер стати посміховиськом не лише серед однолітків. Так довго плекав у серці цю таємницю, а тепер вона – ось-ось – буде відома всій окрузі. Через це кохання втрачало в моїх очах щось дуже важливе, робилося якимсь буденним.
– Ні, не приїду сюди. Залишуся в селі на все літо. Там просто чудово, не порівняти з тим, що тут. 
Я помітив, що мої слова зачепили Матіша, навіть синець під його оком начебто посвітлішав від несподіванки.
– А як же Алтинай?..
– Та пішли ви всі з Алтинай! Не потрібна вона мені! – вигукнув я у відчаї.
Він встав і заходився струшувати пил з одягу. 
– Я поганяю з хлопцями в футбол, а коли здолає спека – підемо купатися до річки. Ну, а потім – додому...
– Тільки дивись, щоб мама не помітила нічого, а то, сам знаєш, що буде далі; у мого татуся на такий випадок завжди готовий пасок. Кашкет натягни нижче... 
– Не помітить… А в тебе, думаєш, непомітно? Іди краще вимий ще раз носа! 
Матіш не дотримав свого слова – про бійку стало відомо його матері, й вона того ж вечора рушила на нас війною... Верещала на увесь двір, мовляв, не для того народжувала сина, щоб його лупцювали щодня; не для того вона купує йому найдорожчі сорочки, щоб інші рвали їх ще новенькими!
Цих криків було достатньо, аби мій батько тут же потягнувся за офіцерським ременем, який неначе стежив за мною зі стіни, готуючись сповзти в руки правосуддя.  
А тітка Махрі вже чимчикувала додому, писклявим, пронизливим голосом переможно сповіщаючи всіх, який поганий хлопчик росте у нас на вулиці. Звичайно, вона мала на увазі мене, котрий покірно стояв перед  татовим паском, сподіваючись відбутися мінімальним штрафом, що було дуже непросто в такій ситуації.
– У село! Завтра ж у село до дядька, нічого тут валандатися все літо без діла! – попередив батько, демонструючи силу свого товстошкірого офіцерського ременя на найближчій стінці.

* * * 
Я витримав вигнання кілька тижнів. Через місяць мені все набридло до чортиків, і я попросився назад, додому. Сподівався, що пристрасті, можливо, вляглися, але куди там! Мене зустріли відкритим улюлюканням, від чого я здогадався, що плітки обросли важливими деталями, деякі мені прямо тицяли під ніс гранат: на, мовляв, їж – нам не шкода! 
Довелося знову відступити, переживши цілих п'ять бійок за три неповних дні. Руки й ноги – гаразд, з ким не буває, але як було боляче моїй душі! Пробував шукати захисту у двоюрідного брата, який наскоком відвідав нас у ці дні, але він тільки розреготався у відповідь.
– Адже говорив я тобі, кохання треба тримати в таємниці! Не зумів – терпи тепер. Тут тобі не місто, це всього лише нудне містечко, і звички –відповідні. Ти порушив таємницю любові – й тобі відповідати; тільки будь мужнім, тоді переможеш.
– А що мені робити, якщо їх багато? Я вже втомився від їхнього  цькування!
– Не знаю. Ось у місті – інша справа: ми там ходимо з Надею під руку, і нікому до нас немає діла, а тут, у вас... – філософствував брат, однозначно відсторонюючись від моїх проблем, – свої звичаї...
– Але ж не я їх порушив!
– А яка різниця, хто? Відповідати доведеться тобі. 
Я ніяк не міг погодитися з аргументами брата, тому висловив свої претензії Узумгуль, подружці Алтинай, котра й влаштувала мені це «веселе» життя, не зумівши зберегти таємницю, так необережно довірену їй моєю коханою.
Побачивши, що Узумгуль сидить одна в тіні виноградної альтанки, я, аби одразу висловити увесь свій біль, процідив крізь зуби: 
– Що ж ти накоїла! 
– А хіба неправда?! – уїдливо зауважила вона, нітрохи не соромлячись.
– А що, всю правду говорити треба всім, так? Тоді саме з нашого містечка й почнеться третя світова... – випалив я, натякаючи на багаторічну війну її матері з гаданою коханкою чоловіка.
Але Узумгуль лише показала мені язика. 
– Якщо любиш – стерпиш.
– Тобі було завидно, тому ти так вчинила! – з'єхидничав я.
– Було б через кого! – уїдливо, не менш вдало, зауважила у відповідь вона. 
Мені довелося спішно піти – хтось виходив із дому. Та й який сенс сперечатися з нею? Що візьмеш із маленької пліткарки, адже вона зробила свою чорну справу й рада!
Наступного дня я знову поїхав до села, тепер уже на все літо.
    
* * * 
Першого ж осіннього дня, коли почалися уроки, я побачив на обличчі Алтинай дивну байдужість до мене. Ми ні словом не обмовилися з нею за весь день, у такому ж мовчанні пройшли й наступні «зустрічі». Коли ж ми знову стали спілкуватися, це були вже звичайні розмови. Я знав, що під час канікул померла бабуся Алтинай, і намагаючись виглядати по-дорослому серйозним, висловив свій жаль. А вона раптом відповіла:
– Знаєш, це бабуся порадила мені тоді, вперше, пригостити тебе чимось із нашого саду, сказала, що ти – дуже серйозний хлопчик, і обов'язково станеш знаменитим, коли виростеш. Я теж так думаю, ти – розумник. Але фруктів більше не буде...
– Знаю! – промовив, як відрізав. – Та не я винен, не треба було тобі ділитися нашою таємницею з подругою! Тоді б інші про це не довідалися...
У Алтинай на очах виступили сльози.
– Звідки мені було знати, що так усе вийде...
– Авжеж, а мені довелося все літо триматися подалі від нашого містечка.
– Я зрозуміла... – відповіла вона сумно. – І скучала за тобою. Особливо після того, як поховали бабусю. Вона хотіла тобі сама про щось сказати, але не встигла...
Пролунав дзвінок, нам довелося розійтися. Надалі ми з нею говорили тільки про книжки, про вчителів, ще про якусь нісенітницю... Але про що б ми з нею не розмовляли, відтоді залишилася між нами якась недомовленість, прихована образа, що з часом стала поглиблюватися. Мене це мучило ще довго... 
Так пролетіли шкільні роки, розбившись на дні, тижні й місяці... Алтинай, як і раніше, залишалася для мене найвродливішою, і на шістнадцять років ніжність її білого обличчя стала ще більш витонченою. Та все ж поступово вона перетворювалася на моїх очах у звичайнісіньку дівчину. Я вже не вважав її єдиною красунею й спілкувався з нею по-дружньому. Єдине, що все ще відрізняло її від одноліток, то це – невимовний смуток у великих, надзвичайно виразних очах. Призабутий мною смуток...
Шкільний атестат зрілості, з яким я поїхав із селища, змінив диплом столичного університету, і я осів у місті. Але поки був студентом, траплялося, їздив додому на канікули, і тоді зрідка зустрічав дитячу свою любов. На той час наше малолюдне селище розрослося, перетворившись на галасливе й закіптюжене містечко, оскільки неподалік почалася розробка газового родовища. Наші однокласники давно вже обзавелися сім'ями, а однокласниці встигли вийти заміж.
– Коли ж ти заміж вийдеш? – запитував іноді, під час рідких зустрічей, у Алтинай, знаючи, що вона тепер – єдина незаміжня з усіх наших однокласниць. – Не забудь запросити й мене на весілля! – жартував, зовсім не підозрюючи, який біль завдаю їй цими словами. 
Мені здавалося, смішно згадувати багато з того, що було пов'язано з нею. Особливо мрію про всесвітній потоп, необхідний лише для того, аби можна було потрапити в один човен. Та одного разу, під час мого чергового приїзду до батьків, ноги самі привели мене до знайомого саду, і я ступив на ту саму стежечку, на мить відчувши себе школярем. Тільки замість маленької дівчинки назустріч мені з саду вийшла доросла, ще незаміжня, Алтинай. Вона посміхнулася, зрадівши нашій несподіваній зустрічі:
– Що, за фруктами прийшов? – і випередивши моє традиційне весільне питання, наче жартома, промовила:
– Я не вийду заміж, доки ти не одружишся!
– От і добре! – легко підхопив її умову. – Отже, домовилися!.. 
Прощаючись, вона сумно поглянула на мене. 
Незабаром я одружився і надовго забув не тільки про Алтинай, а й про своє рідне містечко. Я був щасливий, бо, відверто кажучи, мене вже давно приваблювали лише столичні красуні. На одній із них я й одружився після тривалих залицянь, закохавшись по-справжньому, по-дорослому... Алтинай ще довго залишалася в будинку батьків. Потім і вона все-таки вийшла заміж – за хлопця, який був молодший за неї. Жили вони, як я чув, душа в душу; але я пам’ятав той смуток у її очах, який нагадувала мені про те, що я порушиив умову тієї нашої останньої зустрічі. І лише з роками я зрозумів, що не можу забути її, а потім раптом пронизало – і, як і раніше, кохаю. На той час у Алтинай було вже троє дітей, але вона залишалася такою ж стрункою, як в юності. І зустрічаючись зі мною, жартувала: «Молодшому моєму подобається чорнослив, а старший так само, як і ти, любить ласувати зернами граната», не здогадуючись, якого гострого болю завдавала мені цим порівнянням. 
Щоразу доводилося мені їхати з містечка з цим болем, і носити його в душі так довго, що не було порятунку ні в чому...

Українською переклав Сергій Дзюба.