«Алтинай», новелла

Коли ми звернули на безлюдну вулицю, нас уже ніщо не могло втримати від сварки; він жбурнув портфель на розпечену землю, зухвало поплескав у долоні й презирливо крикнув:
– Знаємо тепер, хто твоя!  
Я чекав цього. Підозрював: щось подібне мало статися саме сьогодні, після уроків. Аж надто часто ми сьогодні переглядалися з Алтинай у класі... Ніяк не могли відвести погляд, усе дивилися й дивилися одне на одного, доки уроки не закінчились... Що з того, що ми робили це крадькома, що зітхання наші були таємними, прихованими, як ми думали, від сторонніх очей; отже, помітили, кому треба... 
І ось тепер розмови про нас, що, як ми здогадувалися, гуляли в класі вже давно, отримали нарешті підтвердження й перестали бути плітками. Узумгуль може радіти – вона тепер, так би мовити, ні до чого... Хоч хто, як не вона, найкраща подруга Алтинай, видавала іншим наші сердечні таємниці?.. 

* * * 
Зазвичай ми з Алтинай переглядалися в школі завжди мигцем, щоб ніхто не помітив. Сьогодні ж таємне мало стати явним... Але ми не могли інакше, адже попереду, як сама вічність, – літні канікули, а нам так не хотілося розлучатися!
Літо – усім на радість, а нам з Алтинай – і радість, і смуток. Попереду – довгі місяці, ні, тижні, ні, що я кажу, – довгі-предовгі дні розлуки!..
Матіш уже закачував рукава своєї сорочки – він завжди так робив, коли збирався битися...
– Ти ж явно сохнеш за нею! – Закопилив рот верткий, щуплий, але «кулакастий» Матіш і рішуче пішов уперед, готуючись накинутися на мене. – Це знають усі!
– Не бреши! – парирував я. – Як це – знають усі? Далеко не всі. Може, тільки ти й знаєш про це, і вирішив рознести на увесь світ, тому що тобі завидно! 
Готуючись захищатися від його нападу, я намагався швидше визначитися: побитися мені з ним сьогодні чи ні? Треба було хоч трохи виграти час, щоб остаточно зважитися на кулачний бій на самісінькому початку літніх канікул. Вони тільки починаються, і скільки ще трапиться таких бійок – відомо одному Аллаху! Ми ж із Матішем-забіякою мешкаємо на одній вулиці, а він – відомий у містечку бешкетник. Якщо вже почав під’юджувати мене з приводу кохання до Алтинай, то нічого путнього не очікуй, доведеться лупцювати одне одного все літо... 
Я теж для більшого форсу закатав рукава, але не тому, що особливо переживав, чи порветься сорочка, – мені зараз було не до цього. А ось Матіш зобов'язаний був берегти свій одяг за будь-якої погоди – цього суворо вимагала його ненька. За бійку обом дістанеться так чи інакше, проте через його драну сорочку нам влетить ще більше. Його матінка ніколи не прощала цього. Тому, зазвичай, він бився без сорочки, іноді навіть без штанів...
Тим часом Матіш уже насідав. Я бачив – він серйозно налаштований на бійку. Діватися нікуди, хочеш не хочеш, а доведеться почубитися! 
У кулачному бою нам фортунить однаково, тож хто кого поб'є – невідомо; але наслідки, як завжди, будуть невеселими... Він ось першим затіває бійку і першим же розколеться – розповість матері про все, що сталося. А мені як бути? Піти й розказати вдома, що я побився через дівчинку? Сором і ганьба зізнатися, що вже в початковій школі ти заглядаєшся на дівча; батько так намне вуха, що хутко забудеш про всяку любов. Я знаю свого татуся: він скаже, що це, звичайно ж, від надлишку вільного часу, а як же інакше?! І тоді мені, замість одного разу, всі канікули доведеться їздити за травою двічі на день, і привозити її стільки, скільки наш задерикуватий віслюк може нести. Звичайно, найменше мені хотілося отримати таке покарання на початку літа, коли інші насолоджуватимуться нескінченною свободою найдовших шкільних канікул. Але відстоювати своє кохання треба, отже, навряд чи вдасться уникнути сутички... Я вирішив більше не добирати слів:
– Ти ж відомий на всю вулицю брехунець! Тобі б тільки базікати!
– Це я брешу? – зарепетував Матіш, сподіваючись, що його почує увесь світ, ну принаймні вся вулиця. І забіякуватим бійцівським півником став наскакувати на мене...
– Та зніми ти хоч сорочку! Нехай мати не дізнається, що ми побилися!
Однак він уже мене не чув, дихаючи в обличчя ненавистю. А я все  ще подумки був не проти уникнути бійки, хоч його сухі, потріскані губи, викривлені злобою, особливої надії на перемир'я не залишали; і я вже бачив виразно червоні прожилки в його зухвало звужених очах... Тим часом добре знайомі мені кулаки намалювалися крупним планом прямо перед моїм бідолашним носом, який страждав від нежиті та стусанів Матіша однаково часто...
Кулачний двобій був для нас справою звичною, ми чубилися за будь-якої погоди. Нам завжди вистачало приводів, їх було предостатньо, а якщо й не було, то билися просто так – навіщо причина, якщо можна обійтися і без неї?!  
Життя на одній вулиці спонукало нас і товаришувати, й сваритися по-сусідськи. Якщо довгими літніми днями швендяти маленьким селищем, де всього лише чотири вулиці, уникнути сварок так само важко, як і дружби. Тут – усе на виду. Тому перед однолітками доводиться відповідати за кожен свій крок. 
Але нам з Алтинай досі вдавалося приховувати наше кохання: аж із першого класу! А зараз ми закінчили п’ятий. Матіш правий – я сохнув за нею з самого першого дня, тільки-но побачивши... Та зізнаватися в цьому не збирався... 
– Хто тобі сказав, що я сохну за нею? – заволав у відповідь. – Дівчисько як дівчисько, і що за таким сохнути?! Робити мені нема чого, чи що?!
– Так усі кажуть. А якщо й не кажуть, то я все одно знаю. Ти просто йолоп! 
Я зрозумів, що без бійки точно не обійтися. Стиснув кулаки...
– А ну повтори!
– Що?
– Що ти сказав!
– Ти сохнеш за нею!
– Ні, не це!
– А що я ще сказав?
– Сам знаєш, що!
– Я все знаю. Це ти – сліпий, не бачиш, що всі пацани вже давно сміються над тобою! Ти – ганьба нашої вулиці!
– Ні. Це ти – ганьба нашої вулиці! Сам ти йолоп!
Дивно, але зараз я першим накинувся на нього з кулаками. Ох, і матиму ж на горіхи від тітоньки Махрі! Адже виходить, що це я влаштував бійку…
Ми гамселили один одного дуже довго, потім качалися на землі, а незабаром і зовсім скрутилися в один запорошений клубок. Потім знову піднялися й продовжували чубитися. І тут Матіш, вдавши, що стомився від безглуздого кулачного бою, раптом приловчився й підло копнув мене прямо в живіт. Іскри посипалися з моїх очей, і сказати хоч щось я зміг не одразу, а коли заговорив, то не впізнав свій голос:
– Ти що... бовдуре!.. Ч-чому молотиш нога-а-ами, не тямиш, чи що?!.. 
– Пробач, – мовив він налякано, – я ненавмисно!
Я випростався й дав йому по шиї. Матіш не відповів на удар, і я мовчки пішов додому. Далі продовжувати бійку було безглуздо.
Він помовчав трохи, а потім побіг слідом за мною:
– Їй богу, не хотів, це вийшло випадково, зовсім випадково! Ти ж знаєш, я ногами не б'юся. Не розкажеш про це пацанам?
– Подивимося на твою поведінку... – пробурчав я застережливо. – Ми рік тому закінчили початкову школу, а ти, як... ідіот, досі ще ногами б'єшся!
– Але ти сам винен. Чому не зізнаєшся, що сохнеш за нею? Чому бігаєш за дівчиськом? Ти що, не пацан?
– Та пішов ти!
– Ага, знову за своє? Знову битися хочеш?
– Ну, давай!   
Тут наприкінці вулиці з’явився велосипедист, і нам довелося піти на мирову. Інакше ми обидва могли отримати по шиї за те, що затіяли бійку серед білого дня. Дорослі слідкували, щоб ми не чубилися.
– Пішли до арика! – запропонував я. – Там розберемося.
Водою змили кров із розквашених губ. Вмилися, намагаючись не надто доторкатися до розпухлих носів, і трохи охолонувши, вирішили більше не битися, сіли обговорювати – що робитимемо на канікулах... 
– Обіцяй, що не дізнаються вдома про нашу бійку!
– Гаразд. Не дізнаються, – запевнив Матіш, – якщо тільки ти сам не розкажеш…