«Не бігай за білками», оповідання

Я встигла пробігти очима абзац. Щось про море.  Хлопець сховав мобілку, перегорнув назад сторінку, нагадавши собі попереднє речення, і повернувся  до наступної. Моєї цікавості не помічає. Я уявила, з ким він щойно розмовляв. Можливо, з мамою. Або з сусідом по кімнаті у гуртожитку. Про що була мова?.. Та що завгодно могло бути у шафі чи під столом, наприклад, кіт. Хлопець гмикнув, усміхнувшись чомусь прочитаному, хитнув головою: ти ба... Наче почув мої думки. Я теж, мабуть, кумедно часом збоку виглядаю, коли ось так занурююсь у свої спогади про Максима, коли починаю шукати йому виправдовування... Має рацію моя тітка – свої думки з маршрутки я можу пригадати, а хто був поруч, які люди, як виглядали – ні. Ось так і мене, мабуть, не помічають. Хоча ні, ось один цікавий погляд з глибини салону перетинається з моїм. Цей чоловік на мене, мабуть, не першу хвилину дивиться. Усміхається. Взагалі небачена реакція як для маршрутки. Я йому теж від несподіванки усміхаюся.

Вже на вулиці, на зупинці, вихопила поглядом дідуся, «сфотографувала» його худорляву постать, сапку у руці, загорнуту у газету, перемотану мотузкою, мабуть, на дачу зібрався. Мене обганяє якийсь високий дивак у закоротких джинсах, кадик випирає, хода пірнає, старанно прилизане волоссячко прилипло до чола. Кумедний переросток. Шкарпеточки, між іншим, білі, білі до чорних мештів. Мабуть, він не має дівчини, і ніколи не мав.  Хіба можна такого покохати?

– Я перепрошую...

Озираюся: це той, з маршрутки, що спостерігав за мною. Зблизька молодший, ніж здалеку.

– Перепрошую, у вас такий погляд… живий, людський…

Я засміялася.

– А міг бути нелюдський?

– Подумав – шкодуватиму, якщо не підійду, – у нього гарна усмішка.

Він підшуковував якісь слова. Мені захотілося йому допомогти. І я сказала, що виконую одне психологічне завдання, спостерігаю за людьми (нюанси я пропустила). Така гра, мовляв. На спостережливість. І він підхопив: так-так, я помітив, так мало хто на інших дивиться. Довів мене до самої роботи. Коли просив номер телефону, трошки загикувався, та я сказала: не варто. Він погодився, кивнувши, сказав: шкода. І ще раз повторив: шкода.

І я пішла собі, а настрій у мене, відверто кажучи, помітно покращився. І в повітрі пахло осіннім листям і хризантемами.

Ввечері, дорогою додому, я знову грала у «спостереження». На зупинці сімейна пара, обидва грубасики, з пакетами їжі у кожній руці, весело перемовлялися, мабуть, планували, що готуватимуть собі на вечерю. А може, готувалися до якогось родинного свята. Повна гармонія. Хлопець і дівчина цілувалися біля кіоску, не зважаючи на людей. Отакої! Ранковий знайомий. Білі шкарпетки до чорних мештів. Ось тобі і маєш. Дівчина домінувала, хлопець слухняно відповідав їй тим, чого вона від нього чекала. Не такий він вже й недоладний, якщо придивитися... Водій у маршрутці мав гарні руки музиканта, зовсім не шоферські у водія були руки, білі, пещені, з тонкими пальцями... Він мав нещодавно якусь іншу роботу.

– Завдання виконано, – сказала я тітці. – Можу описати багатьох, кого зустріла на шляху. Нічого особливого, відверто кажучи. Для чого це все?

– Ти мала відчути задоволення від спостереження за людьми. Тільки й усього. Відволіктися від себе та своїх думок.  Просто зауважити, як багато людей навколо. Які вони цікаві. Я теж на знак солідарності сьогодні грала у спостережливість…

– І що?

– І нічого, – зніяковіла вона.

Вона чогось недоговорювала.

Через місяць ми нарешті побачили бойфренда тітки Люби. Вона з ним у трамваї познайомилася, каже, видався їй кумедним. Симпатичний такий дядько, вдівець, на шарпея схожий, шкіра обличчя уся у крупних зморшках. З почуттям гумору усе гаразд. Вони, коли разом, поводяться наче підлітки, і здається, кремпуються одне одного, аж смішно дивитися. У їхньому-то віці.

А мені так і не вдалося видерти з серця Максима. Наразі не вдалося. Так, щоб із корінням і назавжди. Але я вже не роблю спроб йому зателефонувати, а це вже неабияке досягнення. Хоча ще трошки, десь у глибині душі, чекаю дзвінка від нього. Второпала нарешті, що якщо чоловік захоче – він зателефонує хоч із Місяця, а як не захоче, то завжди знайде відмовку.

– Слушна була порада – помічати людей навколо, – сказала я тітці Любі.