«Невизнаний київський блукалець», есей про Аттилу Могильного

Хай там що, Київ, попри час і простір, у творчості Могильного незмінно поставав саме українським — од дзвонів Лаври й аж до віддалених закутків лівобережжя; витканим із помислів тих одиниць, за Овсієнком, «критичної маси українства», котре творило своїм єством певну незламну сутність, яка є чимсь значно більшим за будь-які часові межі.

Зрозуміло, така поезія не могла зажити великої популярності в час, коли писалася. Не дивно, позаяк і сьогодні Київ, на превеликий жаль, залишається ще далеким од українськості (хоча й рухається в цім напрямі) — то чи варто говорити про часи панування совітсько-большевицької імперії?

Думаю, до того, що Аттилу відверто й абсолютно незаслужено «недолюбило» власне місто, спричинилася і вдача самого поета: за спогадами сучасників, він завше був немовби заглибленим у власні барвисті світи. Ось, яким згадує його Олександр Ковальчук, мій батько, директор гімназії «Києво-Могилянський колегіум», де випало працювати Могильному: «Востаннє я бачив Аттилу в районі станції метро “Театральна”. Тоді саме вертався з якоїсь наради, що відбувалася в Будинку вчителя, — аж ось назустріч із підземного переходу виходить Могильний. Виглядав він утомленим і неабияк змарнілим, пересувався повагом і наче знехотя. Аттила вийшов, роззирнувся і… почав усміхатися до випадкових людей, простих перехожих, вітатися з ними. Він радів сонечку на небі, тішився з того, що має можливість прогулюватися поруч із киянами — дарма навіть, що ті, забігані у власних справах, його просто не помічали або без замислень уважали божевільним».

Кожен вірш поета — це ода його сонячності не згірш як це й цілющий бальзам на втомлене метушнею тіло Києва, яке він показує «альфою та омеґою» всієї вистражданої сторіччями України:

Україна починається з Відрадного,

оточеного пустирями,

де в корпусах розбитих машин

виростали ожини й легенди,

де вранці

світляки чорними стрілами

вилітали з голубників,

де курились дахи від спеки

і ходили дахами тіні,

граючи на гітарах і губних гармоніках.

З Відрадного,

куди закинуло нас

з різних кінців світу —

Іспанії, Солом’янки і Куренівки,

Дуклі і Мишоловки,

Ростова і Чоколівки,

і звідки виривав нас

крик поїздів

на Чаті Волинській.

(«Перебіжні спогади»)