«Німб», уривок з роману

Знов мовчанка і непевні кивки, а також ствердні вигуки з залу.

- Ну от що ви про мене знаєте? Тільки те, що понаписували газети? Ви можете заглянути мені в душу? Побачити що там насправді і з чого вона складається? Чого я хочу і чого хотів ціле життя? А ви чого хочете? Може серед вас сидить святий і ви на нього не звертаєте уваги? Я прожив 15 років зі своєю дружиною і вона все життя думала, що зі мною все навпаки, і не підозрювала в мені нічого такого. Мої батьки ніколи не готували мені такої долі і не сподівалися на таке. То може ви мені скажете чому, якщо вже на то пішло, обрав Господь саме мене? Зрештою, може то випробування не тільки для мене, але і для вас? І ніякий таки сатана світом не править? Та скажіть же ж мені, не мовчіть! От ви, пане священик, чи як вас тут називають, ви ж завжди говорите із такою певністю, то скажіть же і зараз!

Петро Васильович, ясно, не був ніяким оратором, і коли він потім дивився той сюжет по телевізору (щоправда дуже скорочений із виділеннями того, що не було головним для Петра Васильовича, прикрашений коментарями), то йому було трошки за себе соромно. Але і тоді в ту хвилину всі ті питання стояли перед ним і він думав про майже те саме. До того ж по телевізору то лунало якось дивно... Якось так невідповідно до того, що він бачив там, у залі. Тут він виглядав наче на піднесенні, наче якийсь таємничий оракул, причому досить привабливий. Петро Васильович сам собі сподобався в тому одязі і з тою “одухотвореною” мімікою. І вихоплені з залу обличчя – такі різні – від переляканих до мало не щасливих у здивуванні, що вони щось таке дивне бачать – все наче на якійсь душевній співбесіді, ніби він справді сам проповідник. Хоча німба на екрані видно не було, зате було видно “світло” від нього на обличчях присутніх.

Пан “священик”, який справді завжди знав, що говорити, бо перед тим було багато підготовчих занять, багато промов, тепер абсолютно розгубився. Вірніше, не стільки розгубився, скільки затримався в думці, бо його готували до різних ситуацій, тільки не до промови перед аж такою кількістю телекамер. Зазвичай писалося все переважно тільки для своїх і про своє, а тут... Він же ж то був переконаний спочатку (і його запевняли), що ніяких провокацій не буде! І ось на маєш....

Хоча які там від Петра Васильовича провокації! Він сам увесь був зараз цілою провокацією, зовсім того не хотячи. Тому промовець, спочатку вдавши задуму, після кількох секунд заявив:

- Я не знаю, що міг мати на меті Єгова, я у своїй ницості перед ним можу лише щось собі малим своїм розумом уявляти і пояснювати. Але я певен, я на всі сто відсотків і навіть більше певен, що він вчинив правильно! Адже ми всі на землі ‑ браття! Ми всі повинні жити в мирі і святості, а отже, обравши вас, відзначивши своєю відзнакою, він мав на меті, як я собі можу спробувати своїм малим людським розумом осягнути, – показати нам саме це. Ви один із нас, і ви не такий. Можливо, він нам хоче вказати, що кожен може, якщо запрагне досягти святості і повинен це зробити!!!

До кінця “спічу” голос промовця твердів, мужнів і врешті викликав серед постійних відвідувачів молільного дому бурхливі оплески. Він так зрадів наданій йому можливості сказати і відчув себе раптом у такій силі, що хотів продовжувати і далі, але Петро Васильович його урвав:

- Ну, нехай! Але ж тоді ви мусите знати, в чому полягає святість. Бо я в останні дні дуже багато над тим думаю. І не можу прийти до остаточного висновку.

Знову професійному промовцю довелося трошки подумати. Але він і тут вийшов зі становища:

- Ми знаємо, що у нас у кожного є ангели, які сприяють нам за велінням господнім у житті, і вони мають можливість виконувати волю Божу. Вони несуть нам спасіння. Мабуть, ваша душа об’єдналася із душею ангела Господнього і тепер ми можемо слухати Вас як носія волі Господньої. Ми хочемо піти за вами. Ми шукаємо шляху божого! І можливо зараз, у ці хвилини ваша святість може виявлятися саме в цьому.

Знову мало не зірвалися оплески і знову Петро Васильович не звернув на то уваги. Він заговорив, наче їх не було, і в голосі його була більше задума, аніж пафос, але і ситуація і твердість роздумів таки спонукали до відчуття пафосу промови: