Осенний призыв

ЧУЖИНКА

Як сніг одійшов і черешневий цвіт одів’яв,
Чужинка прийшла із давно позабутим ім’ям.
Худа і бліда, і чорнява, а скільки їй літ?
Блукає світами відтоді, як створено світ.

Як гостя незвана, зайшла до оселі вона,
та жінка незнана, що зветься в народі — війна.
Залишилась на ніч, а вранці знялась — і на Схід,
і друг мій сердешний підвівся за нею услід.

Високий і статний, волосся його, наче шовк.
Не кликали — він без наказу за нею пішов.
Як сотні і сотні ішли у годину лиху,
Аби зупинити її на одвічнім шляху.

Стотисячний стогін над містом застиглим луна.
Як іній до скла, так і я приросла до вікна...

— О, як ти, мій друже, не вгледів у тому вікні,
як сумно, як темно, як холодно було мені?
Була синьоока – тепер сивоока повік,
і коси мої золотаві біліші за сніг.

— Не плач, моя люба, радій серед квітів і трав.
Я жінку вночі наздогнав, я її обійняв,
притиснув до серця, на землю упали удвох.
І бачили це тільки зорі грудневі і Бог.

Я маю чужинку, що вкралась до мирних осель,
Відвести подалі від наших стражденних земель.
До самих небес без спочинку нам з нею іти,
бо там, де вона зупиняється, ставлять хрести.

Радій, моя люба, черешневий стелиться дим.
У серці твоєму живому зостанусь живим.
Не я обираю той шлях, що судилось пройти.
Щоб неба дістатись, у землю потрібно лягти...

МАЛЕНЬКИЕ ХРАМЫ

Тянется губами, пробуя простор,
как младенец к маме — к облаку собор.

Камеры, экраны поверните вспять:
маленькие храмы учатся летать,
не сбиваясь в стайки, за один заход
уловив, как чайки, бреющий полет.

Чудом огорошен, крестится народ:
вдруг собор подросший ветром унесет?

С нашим ли везеньем верить чудесам?
Снег летит на землю, храмы — к небесам.

Дымом пахнут ветер и февральский день.
Пуль на белом свете больше, чем людей.

Волевым усильем ни один из нас
так не вскинет крылья, как иконостас:
ввысь — из загражденья, из яремных ям, —
как сопровожденье чьим-то сыновьям.

РОЗМОВИ

Лесі Литвиновій
1
За мить у вирій вируша
лелечий полк, братова сотня.
Мов оглашенна та душа —
не розуміє, що самотня.

То озирнеться навкруги,
то пір’ячко гойда в долоні.
Життя забрали за борги
Усіх байдужих і сторонніх.

І тим, кого взяла доба,
затісно в човнику Харона.
Та бачиш, братику, юрба
сама шикується в загони.

Лише зміцніли у журбі.
Твоя кохана задля миру
Несе із Польщі на собі
Важку броньовану офіру.

2
Хоч сум залишився — безмежний,
та сумнів щез — як не бувало.

— То що ж так, сестронько, бентежить?

— Я жінка — я роблю замало.
Шукаю кошти — лікувати
того, хто не шукав рятунку,
шукаю біженцям притулку.
Мене не візьмуть воювати.

А брат озветься: «Пам’ятати —
Теж зброя. Вищого ґатунку».

ОСЕННИЙ ПРИЗЫВ

1
От рябиновых лампочек мал обогрев.
Ветер вести разносит:
мол, опять заунывным дождем обо мне
завершается осень.

Это ветер чудит подшофе у ворот
и на проводы кличет речисто.
И как в прежние годы, из ближних дворов
прилетают надежные листья.