«Особистий простір», оповідання

О Боже. Боже. Хлопці, біжімо. Ні, лишайтеся тут, вам не слід на таке дивитися… Чи ні… Біжімо краще, бо я ж вас знаю, вскочите тут у якусь халепу. Дідько, це ж треба таке! У свій День народження… викинутися з вікна… через якісь там фейсбучні дописи… які до мам Тані взагалі жодного стосунку не мають…

Ми летіли сходами — я з меншим під пахвою, старший за мною хвостиком… Господи, що вона вже собі надумала… накрутила… Хоча… П’ятдесят п’ять… Оця тотальна самотність, коли всі твої однокласниці на болячки жаліються, а тобі кортить гасати на концерті просто неба, але молодші твої знайомі, дізнавшись про це, крутять пальцями біля скроні…

І я могла б подумати трохи про цей незручний нюанс. Що мам Таня все бере близько до серця, тому частину дописів можна було б від неї закрити, щоби не давати зайвих приводів…

Величезна, як цілий басейн, калюжа крові. Над калюжею здіймається тонесенька, майже невидима пара. Долілиць лежить мам Таня в елегантному жовтому діловому костюмі. Недоречно молода й достобіса гарна… І люди проходять повз, крізь зуби мені чвиркають: «Що — дофейсбучилася?».

Я опустилася навколішки. Щоб попросити пробачення. Її тіло пахло так само, як Колине, коли поранився сокирою, рубаючи дрова… Ну, хіба що ще той парфум, який нагадував діточе улюблене ситро.

— ...Тіно, — поторсав мене Коля.

Я стрепенулася. Мене оточили ніжно-блакитні стіни. Запах якихось ліків мішався із млявими пахощами сирого м’яса. Зі стіни (з телека, себто) щось варнякали герої якогось чи то російського, чи то мексиканського серіалу. 

— Тіно, не розкисай, — продовжував мій чоло… стоп, який же він мені чоловік, ми всього півроку зустрічаємося! — Ну, скільки вже можна? Усе гаразд, ну, всяк у житті буває, ми й учора про це говорили, ти ж сама повинна розуміти… зараз не час нам заводити дітей…

І тут мене накрило. Та щоб тебе! Я вже третій день тут, у цих стінах, і я не знаю, як те все сталося, я лише пам’ятаю тест із двома смужками, який мій чоло… бойфренд, матюкаючись, мов будівельник, вибив у мене з рук…

— Скотина! — заверещала я, що аж попросиналися всі, кого наркоз щойно взяв. — А я все чекала, що ти зі мною одружишся! Мамі твоїй обіцяла народити внуків… двох… А ти! Ти, собака, впоїв мене й привіз сюди…

— Тіно… — аж розгубився Коля. — Заспокойся, я тебе прошу. Ось матимемо житло окреме… Ти собі хоч уявляєш, що то — мешкати з батьками та за їхній кошт!

Але якісь невидимі стіни обрушилися на мене й тисли, тисли, тисли…

— Я не уявляла, що ти… що ти насправді такий! Тебе самого батьки чомусь не вбили до народження! От цікаво, чому! Ні… Краще б убили!

— Кого — мене?!

Коля зірвався з місця, багряний і спітнілий.

— Пішла ти! — викрикнув він. — Позбулися цього непотребу — і до побачення! У мене перед тобою тепер жодних зобов’язань нема! Вільний акі птах! Лежи, вичухуйся!

Хряснули двері. От і все. Колі в моєму житті більше немає.

— Зміюка ти, а не птах! — гукнула йому навздогін. — Щоб ти здох… ні, щоб ти став імпотентом…

Сльози обірвали політ моєї фантазії.

А далі мене зморив сон, і в тому сні мам Таня хвацько підвелася з калюжі, яка одразу ж заграла всіма барвами веселки. І Вадик із Олексійком повисли на бабуні, як ті груші, й вона їх цьомала.

Так, я вже третю ніч тут засинаю під акомпанемент цих придуркуватих серіалів. І вже втретє сниться Колина мати, якій я пообіцяла двох онуків ще два місяці тому, не знаючи, що й справді вагітна… Прокидаюся на мокрій від сліз подушці; сусідки по палаті перелякано на мене глипають.

Між ногами холонула просякнута кров’ю прокладка... А може, воно на краще? Раптом і справді мала б таку свекруху, яка тільки й жде, щоб звинуватити невістку в зраді? Чи мені ото треба відповідати за кожен допис у соцмережах, щоб ніхто з вікна не викинувся?