«Почування Почайни»

ТУМАНИ СТОМЛЕНИХ ЧАСІВ

 

Густий туман обрізав Київ:

ні цятки світла за Дніпром.

Лиш міст метровський вигнув шию,

як сонний, припнутий пором.

 

А далі, бач, відсутня решта

столиці, як в імперський час,

коли там плив у бік арешту

на Лівий берег сам Тарас.

 

Нема й метро «Лівобережна»…

Ще, може, з храмом… місце те,

і Гумільов необережний

до храму Анну поведе…

 

Вестиме він чи не вестиме,

чи в дев’ятсот десятім вів,

одне незмінне: я не з тими,

хто вб’є його чи вже убив.

 

 

РОЗМОВА З БАТЬКОМ

 

Ти надто добрий, батьку Києве,
до варварів і ворогів:
я не про гору ту Батиєву,
що досі… прощенням боргів –
 

з Батиєм назва не пов’язана…
А ватні варвари нові
скрізь під каштанами і в’язами
жирують на твоїй крові.
 

…Ти кажеш: винні ми, теперішні!
Ми ж правнуки, характер – твій.
…Хтось вийде з цього кола першим
і скаже: «Завтра буде бій».
 

 

ХРЕЩАТИКУ-БРАТИКУ

 

Я до тебе вертатиму

Звідусіль… Звідусіль

ми похрещені втратами

і весіллям весіль.

 

Я до тебе звертатиму

і в туман – без зусиль:

бо, Хрещатику-братику,

ти вже хліб мій і сіль.

 

Доки ще калататиме

в грудях дзвін-кровогін,

я до тебе злітатиму

із низин і вершин.

 

Та й пізніш – хоч підковою

при тобі я лишусь, –

може, словом-основою,

як щитом, пригоджусь.