«Полювання на тура»

 

      Він кволо поглянув на годинник. Нарешті добігав кінця ще один марудний день. Телефон, як завжди, мовчав, на широкому запиленому столі громадилися купи пожовклих паперів, але усе це його мало обходило. Його робота полягала у тому, аби щоранку відмикати великий кабінет, у якому тхнуло, наче у льоху, і щовечора замикати його. Він не любив яскравого денного світла, тому навіть невеличке вікно, що притулилося майже під стелею, було наглухо затулене старою цупкою портьєрою, яка надійно захищала приміщення від зазіхань усюдисущого сонця, тому у кабінеті начальника адміністрації Чорнобильської зони відчуження завжди панував могильний присмерк. Чи подобалася йому посада начальника адміністрації? Вовкулака не знав. Правду кажучи, він навіть не замислювався над цим питанням. Кудлатий,  невисокий на зріст, а проте з могутніми руками й ногами, цей чоловік сприймав життя в одній площині:  тут і сьогодні. Дехто не любив його, дехто боявся, та Вовкулаку це не хвилювало. Він знав: доки там, нагорі, без змін, йому нічого турбуватися. Власне, він ніколи і не тримався за посаду начальника. Одні вважали, що Вовкулаці пощастило, інші подейкували, що він свого часу добре вислужився перед владою та й досі продовжує служити Княжуку і його поплічникам, прикриваючи їхні браконьєрські справи у зоні, яка давно мала б вважатися заповідною. І ніхто, окрім мешканців древнього чорнобильського лісу, не знав, звідки насправді у похмурому начальницькому кабінеті з’явився той незграбний дивний персонаж...   

      Це сталося кілька років тому, навесні, якраз тоді, коли усе довкола набиралося жаги і сили, заходячи на нове життєве коло. Такої пори ліс, могутній правічний велет, відкривав свої обійми сонцю. Забрівши у густу, ще студенну після зимових холодів, зміїсту Прип’ять, він дослухався до стоголосого щебету птахів, що кублилися у його верховітті. Тварини, і птаство, і все, що було навкруги живого, вибиралися з лісової хащі на осонцені прогалини поніжитися під лагідним весняним сонечком, потішитися його цілунками, набратися живильної наснаги кохання, а відтак і продовження життя.

      Він був тоді молодим дворічкою, зухвалим і нерозважливим і твердо вірив, що увесь світ: рідний ліс, і загадкова матінка Прип’ять, і необачна здобич, і навіть хмілюще весняне повітря – усе це створене для нього. Удень він зазвичай спав, або приходив до Лісовика подивитися на його незгасне таємниче багаття, а вночі – розкошував на ловах, або годинами дивився на тьмяний місяць, вгадуючи по ньому свою долю.                    

      - Ти надто гарячий, синку, - бубонів стривожено Лісовик щоразу, коли він приходив у гості.

      Та Вовкулака не зважав. Він любив розвалитися біля священного вогнища у подобі юнака чи вовка, вигрівати чарівним теплом свої боки і, лінькувато мружачись, довго-довго дивитися на танцівливі іскорки, що з дитинства манили його своїм магічним дійством. Мабуть, саме через оту пристрасть до вогню, з часом очі Вовкулаки набули особливого жовтогарячого відблиску.     

      Лісовий цар часто балував свого улюбленця смачною здобиччю і вдалими ловами, а ще він міг годинами вичісувати густе чорно-сіре вовче хутро так, що воно аж блищало, віддаючи вогнистим відливом. 

      Якось Вовкулака зник з лісу на кілька днів. Невгамовна жага пригод погнала молодого вовка аж на дальній край лісової пущі, до людських обійсть. Він ніколи не бачив людей так близько: їхні хати, одяг, побут. Чужий незнайомий світ вабив Вовкулаку своєю незвичністю. Юнак цілими днями тинявся сільськими вулицями, загравав до дівчат, ласував людською їжею. Це вперше за життя йому подобалося бути людиною. Але однієї ночі, коли рогатий місяць викотився з-за соснового верховіття, ліс погукав Вовкулаку назад. Він враз згадав хмілющий присмак лісового повітря, захопливі перегони за здобиччю, не з чим незрівняну м’якість моху та палої глиці, а головне, він згадав його – незгасне Лісовикове полум’я...

      Вовкулака повернувся. Але щось змінилося у нього всередині, щось важливе лишилося там, за межами лісу, у новому людському світі. Він не розумів, що сталося, метався лісовими хащами, намагаючись віднайти втрачений спокій – на марно. Людина, що випадково прокинулася у вовчому серці, тепер не хотіла відпускати його. Зрештою розгублений Вовкулака наважився піти до свого покровителя Лісовика. Довго мовчки лежав біля улюбленого багаття, жадібно вдивляючись у знайомий танок жовтогарячих іскорок, прагнучи цим заглушити тужливу тривогу, що роз’їдала його єство. Та полегкість не наставала.                       

      - Що бентежить тебе, синку? – вирішив розговорити улюбленця Лісовий Цар.

       - Я не знаю, батьку, - тихо озвався спантеличений гість. – Ніяк не збагну, що зі мною.

       - Ти був серед людей? – насторожився Лісовик.

      Вовкулака мовчки схилив голову.

      - Ну що ж, синку, - зітхнув хазяїн лісу: - Відтепер не буде тобі спокою. Так задумала матінка Природа, що від народження у тобі живуть два єства – вовче та людське. Усе життя вони змагатимуться у тобі, і хтозна, яке переможе. Одне лишеь скажу: бережися людей, синку їхній світ підступний та хижий. І пам’ятай: якщо хтось із людей порятує тебе з біди, муситимеш служити йому аж до смерті.      

      А потім сталося те, що назавжди розділило його життя навпіл. Як у моторошному сні, дикий вовк мчав лісовими хащами, а за ним, насідаючи і злісно гавкаючи, летіла зграя ошалілих мисливських псів. Раптом гострий біль обпік Вовкулаці спину, і земля провалилася у безодню. Він сторчма покотився у чагарники і лежав там безсилий та нікчемний, очикуючи на неминучу ганебну смерть у псячих зубах. Але у долі був інший план. Несподівано чийсь дужий владний голос спинив оскаженілу зграю. Людина (Вовкулака зрозумів це по запаху) неквапом підійшла до кушерів і, обережно розсунувши їх, поглянула на упольовану здобич. Потім міцні сильні руки підхопили його і витягли на осонцену галявину. Почулися здивовані вигуки і тупіт мисливських чобіт. Лише тоді Вовкулака збагнув, що раптом обернувся на юнака і лежав, стогнучи та стікаючи кров’ю. Ніхто так і не зрозумів, що сталося. Ніхто, окрім Княжука, який, власне, і врятував лісового мешканця від загибелі...          

      Вовкулака служив Княжукові кілька років і чимдалі, тим більше залежав від волі та бажань цього примхливого, підступного чоловіка. Княжукова влада, ніби отруйна радіація, роз’їдала усе його єство, знесилюючи волю і пригнічуючи усе те живе, чим свого часу наповнили його чорнобильський ліс і матінка Прип’ять. Він вже забув терпко-солодкий присмак нічних ловів, гострий запах свіжого лісового зілля під ногами, моторошний захват від прип’ятських купань під срібним місяцем у колі зеленооких русалок. Він давно вже не приходив до лісовикового вогнища, не всотував живильного тепла танцівливих жовтогарячих іскорок. Одне, що він пам’ятав завжди і невідступно: порятований людиною, має служити їй до смерті. Але іноді у рідкі миті пробудження від руйнівного закляття, Вовкулака пригадував, що був народжений вільним вовком, що його стихія ліс, а мати його – древня  зеленава Прип’ять, і тоді душа його розсипалася ущент, і горіла, і боліла жовтогарячими іскорками скаженого дикого полум’я…

      Начальник адміністрації саме збирався замикати свій кабінет, коли це могильну тишу порушив різкий телефонний дзвінок. Вовкулака аж скривився від несподіванки і хапливо потягся до телефону.

      - Слухаю! – хрипко загарчав він у слухавку.

       - Добре, що слухаєш, - озвався телефон задоволеним голосом Княжука.

       - А, Григорію Семеновичу. Вітаю.

       - І тобі не хворіти. Маю до тебе справу, Вовкулако.

        - Кажіть. Усе зробимо як слід.

      Незважаючи на готовність у голосі, вигляд у Вовкулаки був такий, ніби його розчавило деревом. Як же йому обридли забаганки старого багатія! Густі і без того завжди насуплені брови, що майже зрослися на широкому переноссі, ще більше насунули на невеликі, глибоко посаджені жовті очі, у яких час від часу спалахували дикі жовтогарячі вогники.        

      - Треба аби ти знайшов одного чоловіка. Він саме перебуває десь у тебе – поїхав на екскурсію до ЧАЕС.

      Ото ще морока! Хіба ж він знає, де тут, у чорнобильських хащах, знайти якогось звичайного туриста?

      - Його звати Максим Тур, - провадив своєї Княжук. – Знайди його і роби з ним, що хочеш, аби лишень до Києва він не повернувся.

      У Вовкулаки було таке відчуття, ніби шерсть на загривку стала дибки. 

      - Ну, то чого мовчиш, начальнику адміністрації? Той Тур не потрібен мені живим. Зрозумів?

      - Ясно. Буде виконано, - гаркнув той і поклав слухавку.

 

Обезлюдніле місто знекровленим тілом розпласталося у нього під ногами. Навколишні висотки, будівля школи і палац культури – усе довкола потопало у зелені, що буяла і пахтіла, купаючись у променях літнього сонця. Проте розкішні зелені шати не радували око, вони лишень на якусь коротку мить приховували виразки, проїдені часом, на тілі беззахисної Прип’яті. Місто позбавлене людської присутності і дбалої хазяйської руки, повільно вмирало у цупких обіймах чорнобильського лісу, перетворюючись на сумну легенду чи то фантасмагорію. Мине ще кілька десятиліть, і воно остаточно захлинеться у лісових нетрях, розвіється у вічності радіаційним пилом, який ще довго роз’їдатиме душі тих, хто колись залишив його. А як же наступні покоління? Чи пам’ятатимуть вони славнозвісний чорнобильський урок? Чи докладатимуть зусиль, аби на мапі світу більше не з’являлися мертві міста? Максим глибоко вдихнув густе, як дикий мед, лісове повітря. Він стояв на останньому поверсі однієї з найбільших висоток, звідки відкривалася широка панорама. Максим не знав, чи потрапить іще коли-небудь на побачення з Прип’ятю, що тихо потопала у часі. Єдине, що він наразі міг, - відзняти усе побачене, аби згодом відтворити свої почуття, мати згадку від  цієї дивовижної подорожі у минуле. Похапцем потягшись за наплічником, він витяг вірний фотоапарат: «Клац, клац». З’йомка відразу захопила фотохудожника. Звичним рухом він поціляв в обрану мішень, підмічаючи усе нові цікаві ракурси та кадри.

      Сконцентрований на роботі, чоловік не зразу звернув увагу на легенький, але явний шерех за спиною. Нарешті озирнувшись, від подивування він трохи не випустив з рук фотоапарат: з дверей однієї з квартир за ним уважно спостерігало дівча у шкільній формі радянського штибу.                                            

      - Ти як сюди потрапила?

  Це перше, що спромігся запитати спантеличений фотограф.

      - Я тут живу, - посміхнулося дівча.

      - То це як? – вкрай розгубився Максим.

      - Просто.

      - А де ж дорослі? Де твої батьки?

      - Які батьки?

      Дівча тихенько засміялося, а потім, відштовхнувшись від підлоги, легко попливло у повітрі. Максим оторопіло спостерігав за тією дивовижею. Покружлявши навколо нього, нова знайома вигідно вмостилася на підвіконні неподалік:   

       -Я  – Повітруля – Вітрова донька, - пояснила вона. – А ти хто?

      - Я Максим.

       - Ма-а-кси-и-м, - повільно промовила Повітруля, ніби смакуючи нове ім’я. – Гм, гарно.

      Яке дивне створіння! Вона сиділа зовсім близько, звісивши тоненькі ніжки з підвіконня, і з цікавістю розглядала чоловіка. А той у свою чергу спостерігав за нею. Маленька, зграбна з кучерявим білим волоссям аж до колін, з величезними блакитними очима, довірливими, як у дитини. Впадало в око, що коричнева радянська шкільна форма була їй завелика. Вона смішно  стовбурчилася на вузеньких плечах і, здавалося, навіть заважала Повітрулі. Помітивши, що гість насмішкувато роздивляється її вбрання, дівчина, ображено накопиливши вуста, пояснила:

      - Більше нічого підходящого не знайшлося – усе велике. 

       - Як же ти тут опинилася? – трохи оговтавшись, почав розпитувати Повітрулю турист.

      -  Коли люди залишили Прип’ять і стало зрозумілим, що ніхто сюди не повернеться, багато лісових мешканців прийшли жити до міста, - пояснила вона.

       - Але чому ніхто не говорить, що у Прип’яті живуть лісові створіння? – здивувався Максим.

       - Ми мало кому показуємося. Намагаємося, аби люди нас не бачили, - сказала нова знайома. – просто ти мені сподобався.

      Повітруля всміхнулася, і на її щічках стали помітними дві симпатичні ямочки.

      - Тільки більше нікому не кажи, що бачив мене, а то лісова спільнота оголосить мене зрадницею, - попросила вона.

       - Але чому? – не переставав дивуватися гість.

       - Ми боїмося людей. Адже це ви отруїли чорнобильські ліси. З давніх-давен люди намагаються винищити лісових мешканців так, як знищили диких турів і багато ще кого.

      Повітруля зітхнула і наполохано роззирнулася навкруги.

      - Не бійся. Я не скривджу тебе, - заспокоїв її Максим. – Я й сам як оті дикі тури: хоча і живий, але без пам’яті і коріння. Тому й приїхав сюди – хочу збагнути, хто я є насправді.   

      Вони обоє замовкли, в вочевидь кожен думаючи про своє.

      Раптом у широко відчинене вікно влетів легенький теплий вітерець.

      - Ой, мені вже час! – стрепенулася Повітруля.

       - Куди ж ти? Дай, я хоча б сфотографую тебе! – попросив фотохудожник.

      Але лісова мешканка не слухала його. Похапцем перекинувшись через облуплене підвіконня, вона легко закрутилася у вітряному потоці.

       - Прощавай, Максиме! – гукнула дивна знайома, зникаючи у зелені чорнобильського лісу.

       - Прощавай, Повітрулю, - відгукнувся розгублений Максим. 

      Чоловік ще деякий час напружено вдивлявся у густе віття, що поглинуло тендітне дівча у коричневій шкільній формі, не ймучи віри, що уся ця дивна пригода сталася саме з ним. Нарешті з нижнього поверху почулося заклопотане:

      - Пане Максиме, та де ж Ви?    

 Оксамитовий альт Таїсії Ковальової привів туриста до тями. 

      - Пані Таїсіє, не хвилюйтеся! – подав голос фотограф. – Я зараз спущуся до Вас.

      Він швидко запхав фотоапарат і обережно ступив на рипучі  сходи.

 

      Максим зачаровано вдивлявся у вицвілу, ніби знекровлену часом, світлину, з якої посміхався до нього шляхетний незнайомець. З-під зачесаного назад темно-каштанового волосся відкривалося круте чоло, глибокі карі очі задумливо дивилися на світ. Не сказати б що красень, але щось таке було у його відкритому обличчі, щось, що западало у душу, надовго вкарбовуючи у пам’ять трохи романтичний образ. Ось яким він був – письменник і поет, журналіст і перекладач, громадський діяч, десидент Юрій Тур. А для Максима він був батьком. Дивне відчуття, суміш гордості і болю накотилося на чоловіка. Він так давно прагнув дізнатися про батька, доторкнутися бодай до маленької дещиці  тієї людини, яка дала йому життя, що навіть не задумувався про те, ким міг бути той чоловік – якої професії, якого ремесла. Тим більшим здивуванням було для Максима довідатися, що його батько складав прекрасні вірші, писав твори і статті: 

                   

  Високий Боже, мудрий і святий,

  величніший за велич і за велетів,

  кавалок глини – я, Гончарю мій,

  під пальцями твоїми кволо теплію.

 

  Уперта глина кришиться, болить.

  Кричу розп’яттям. Розлітаюсь круками.

  У грудях серце стука, мов о кліть…

  А ти любов’ю круг гончарний рухаєш.

 

  Його не спинять відчай, ні імла.

  Скориться глина у Господній жмені.

  Дозволь торкнутися твого крила,

  покіль довкола брешуть пси скажені.

 

      Невеличка книжечка самвидаву ледь тремнтіла пожовклими сторінками у міцній чоловічій руці. Максим Турзнову і знову перечитував болісні рядки, всотуючи спраглою душею кожну емоцію, кожну думку. 

      - Юрій зник наприкінці літа 1978 року, - тихо, майже пошебки, озвалася Таїсія. – Згодом ми довідалися, що його ще з кількома товаришами вивезли до соловецьких таборів.

       - А мати? – хрибко спитав Максим.

       - Я не знала її. Та й чесно кажучи, боялася знати. Ми всі тоді почали боятися одне одного. Бувало так, посидиш з кимось, почитаєш вірші, вип’єш вина, а за кілька днів його вже немає. Жахливо! – Вона згорбилася і закурила сигарету. 

       - А коли батько помер?

       - Добре не пам’ятаю. Здається, у 82 або 83 році. Ще до аварії на ЧАЕС. Але я назавжди запам’ятала ту мить, коли по «Голосу Америки» почула, що у радянських таборах від запалення легенів помер український письменник Юрій Тур.     

     Важка тиша залягла у напівзруйнованій квартирі.  Вони сиділи на брудній запиленій підлозі, притулившись спиною до обдертої стіни  Максим знову і знову перегортав пожовклі сторінки, а Таїсія курила і порпалася у своїх архівах, що дивом збереглися у схованці її прип’ятськоъ малогабаритки. Шукачы минулого. Промайнуло у Максимовій голові. Адже це його минуле запилене, пожовкле, укрите цвіллю і павутинням. Тут, у цій купі мотлоху і бруду, знаходяться відповіді на найважливіші питання його життя : хто він, де його коріння і для чого він прийшов у цей світ? Тривалий час ті відповіді замовчувалися, ніби його, Максима Тура, і зовсім не було на світі, ніби ніколи не існувало і загадкового міста молодих енергетиків, і жахливої катастрофи теж, здавалося, не трапилося. Ще й сьогодні при словах «чорнобильська аварія» дехто здивовано округлює очі: даруйте, яка, Ви кажете, аварія? А, он воно що! Так це колись давно! Та хіба кілька десятків років для історії цілого народу – це сива давнина? Саме тут, у Прип’яті, починаєш насправді усвідомлювати  що таке час і як він може руйнувати та відроджувати. Максимові згадалися понівечені напівруді чорнобильскі сосни.  Відмерле закривавлене верховіття різко контрастувало з насичено зеленим молодим гіллям, що з нижнього ярусу уперто тяглося до сонця. Як зауважив екскурсовод Корж: промине ще років 20 і ці сосни повністю вберуться у смарагдовий колір, знову стануть такими, якими повинні бути по своїй природі. А коли ж його, Максимове, покоління позбавиться старих поглядів і забобонів? Коли нарешті оновиться ота сокровенна ментальна пам’ять, що від часів праслав’ян виокремлює наш народ, і яку так нахабно намагаються знищити ще й сьогодні ті, хто замовчують чорнобильську катастрофу і тисячі мікрокатастроф у житті людей таких, як український письменник і громадський діяч  Юрій Тур, як безліч інших забутих, а може, й незнаних власними дітьми, а отже втраченних назавжди?                                   

     Тим часом Таїсія сквапно перебирала  свій архів, любовно розглядаючи старі фотографії, на яких вона була молодою, до речі, досить манірною (але все у межах пристойності) панянкою. ЇЇ несподіваний гість теж з цікавістю переглядав світлини, сподіваючись ще десь побачити батька. Аж раптом серед  незнайомих облич Максимові посміхнулася рудоволоса дівчина. Невже Ксана? Здивувався фотохудожник. Але звідки? Ті ж самі жваві зеленаві очі, неслухняна зачіска, ось тільки одяг радянського штибу.

      - Чекайте-но, Таїсіє, - зупинив він поетесу. – Скажіть, а хто ця дівчина на фото?

       - Ах, це? – посміхнулася господиня двозначно. – Це моя колишня суперниця Світлана Перелесник. Вона перейняла у мене любов усього мого життя. І що тільки Сашко у ній знайшов?

      Жінка задумливо поглянула на рудоволосу юнку. Лише зараз Максим помітив, що Світлана посміхалася не йому, а єдиному чоловікові на світі, який ніжно пригортав її до себе.

      - То була золота пара Прип’яті, - тихо озвалася поетеса. – Ідеальне, сказати б , подружжя -  син партійної «шишки», передовик  виробництва і скромна сирота, випускниця медінституту. Дідько його знає, де вже вони там здибалися, але Сашко, як то кажуть, душі у ній не чаяв.

       - А що вона? – поцікавився Максим.

       - Хіба ж я знаю? – гірко всміхнулася поетеса. – Певно, теж любила його.

       - А де ж це подружжя зараз?

       - Сашко загинув на ЧАЕС, - сумно зітхнула Таїсія. – Тієї ночі саме була його зміна. А Світлана зникла -  як у воду впала. Була – і не стало.             

     І знову загадка чи, може, замовчування? Куди б це могла зникнути невістка партійного керівника без  його відома? До речі, вони такі схожі із Ксаною! Це не може бути випадковість. 

      - Таїсіє! Максиме! Ви тут? – несподівано почувся  стривожений голос Ірини Стриж.

     За мить схарапуджена  білявка увірвалася до кімнати.

      - Мерщій ходімо до автобуса! Там таке!..

       - Що сталося, миленька? – спитала  господиня незадоволена раптовим галасом.

       - У нас чп! 

       - Ну, то це не новина. Іриночко, у Вас щодня трапляються якісь чп.

       - Та ні. Цього разу чп не в мене особисто, а в нашій туристичній групі.

       - То що нарешті сталося? – озвався Максим, підводячись з підлоги і розминаючи  занімілі м’язи.

       - Справжнє чп! Зникла наша туристка Ксенія Перелесник.