«Полювання на тура»

Марія Дружко

9

 

      - Ну,яку ото розмову має до мене шановний генерал Кіт? – похмуро спитав старий Княжук.

     Він важко опустився у глибокий фотель супроти свого давнього знайомого. Господар кабінету, сухорлявий лисий дідок уважно стежив за гостем хитруватими очицями. Грубезний війсковий кітель з генеральськими нашивками кумедно стовбурчився на кострубатих старечих плечах. Витримавши важку паузу, він прокашлявся і муркнув:

      - Та вже ж маю.

      Його тихе і монотонне мурчання завжди дратувало  гарячого Княжука. Ось і тепер, пересмикнувши м’язистими плечима, гість кинув нетерпляче:

      - То кажи вже, чого тобі треба?

      Натомість генерал скочив з крісла і несподівано жваво задріботів круг столу.

      - Чого треба, питаєш? – муркотів він. 

      Раптом зупинившись перед Княжуком, генерал Кіт урочисто розклав перед ним світлини, які щойно вихопив звідкілясь, ніби з повітря.

      - Ти це бачив?

      Допитливим поглядом вчепився він в обличчя депутату. Той аж відсахнувся від уже знайомих сумнозвісних знімків.

      - Де ти узяв цю гидоту? – засичав злісно Княжук.

       - А то ти не знаєш, - ошкірився Кіт.

Обоє замовкли на якусь мить.

      - То чого погукав? Хотів здивувати? – саркастично озвався нарешті старий можновладець.

       - Може, й хотів, - звично муркнув Кіт. – Знаєш, хто відзняв?

       - Де там, - відмахнувся роздратовано гість.

       - А я знаю.

       - Та невже? – аж підскочив Княжук. – Ну, то скажеш?

       - А навіщо? – ухильно замурчав господар кабінету.

       - Скажи, генерале! – наполягав Княжук. – Я розірву того собаку, аби знав, як брехати на господаря!

       - А ти, Григорію Семеновичу, таки не змінився, - хитро примружив очиці Кіт. – Усе хочеш володарювати?

       - А хіба ти не так само тримаєшся за свої нашивки, генерале, га? – відрубав той.     

      Вони знову замовкли, розглядаючи світлини полювання на ведмедицю.

      - Ну, гаразд, - тепер першим уже озвався Кіт. – Я назву тобі ім’я фотографа, але за однієї умови.

      - Чого ти хочеш?

       - Гарантії.

       - Якої ще гарантії? Що ти темниш, генерале?

       - Пообіцяй, що ти, дійсно, вб’єш того зухвальця, - майже зашипів Кіт, злісно звужуючи і без того маленькі зіниці.

       - А тобі це для чого? – здивувався  мисливець.

       - Та маю свій зиск, - покрутив головою  сухорлявий генерал.

       - Що, гріхи душу до Раю не пускають? – вишкірився можновладець.

       - Давня історія, - муркнув уже звично Іван Кіт.

       - Егеж, зараз модно копирсатися у давнині, - зітхнув Княжук. – Усе вшановують борців за так звану незалежність, усіляких там націоналістів і дисидентів. Мало ми з тобою їх до Сибіру повивозили.

       - То ж бо й воно, що мало, - кивнув генерал. – ну, то що, подужає старий мисливець молодого тура?       

      Можновладець з цікавістю поглянув на господаря кабінету. Якого ще тура?  Він знав генерала вже кілька десятків років і гадав, що вже вивчив усі його котячі хитрощі та витівки. Та ба, старий Кіт знову дивував Княжука. Що задумав собі цей карколомний жандарм? Чи не вперше після розвалу Союзу Григорій Княжук відчув себе у небезпеці поряд із цим хитромудрим і підступним чоловіком. Куди прагне Кіт втягти його? До якої халепи?

      - А що, ти сам не виходиш на полювання? – спитав Княжук ухильно.

      - Та де вже мені братися до ловів! – по-старечому закректав генерал. – Пройшли мої часи, Григорію Семеновичу. А ось Ви -  якраз у зеніті. Хіба, може, усілякі там зухвальці трохи захмарюють ясного пана своїм брудним пащекуванням.

      Гість знову поглянув на ненависні знімки і аж зблід від роздратування.

      - То ти і справді знаєш, хто виклав ці світлини? – спитав, скипаючи ненавистю.

      - Я багато чого знаю, мій шановний пане. Куди більше, ніж дехто думає. Від генерала Кота жодне мишеня не сховається, не те що цілий тур, - вдоволено муркнув співбесідник.

      Ой і чортяка цей химерний Кіт. Душу з тебе витрясе, аби лишень досягти свого! А проте, чим він ризикує? Все одно треба провчити того зухвалого фотографа і таких, як він, аби не пхали свого носа у княжі справи. А що від того буде зиск і якомусь там Котові, то вже хай собі.

      - Ну, то кажи вже, хто той нахаба? Будуть тобі гарантії!

       - Та я й кажу, - муркотів своєї хитрий Кіт. – Його звати Тур. Максим Тур – фотохудожник чи що там, син дисидента Юрія Тура.    

     

 

       Максим уявляв цю зустріч багато разів. Тамуючи подих, поринав у світ дитячих спогадів і марень, прагнучи пригадати далекі запахи, звуки, відчуття.  Прокручував у голові мить, коли нарешті знову побачить наживо таке рідне і таке нереальне, ніби існуюче лише у його божевільних снах, місто. Часто чоловік запитував себе: а чи була вона, Прип’ять, насправді? А чи не примарилося йому усе це: затишна малосімейка з хрещатими дерев’яними шибками у великих вікнах, стосик  розмальовок і поряд жменя гостро заточених олівців на широкому підвіконні, а головне, вона – вічно задумлива і заглиблена у потаємний світ, відомий тільки їй, Максимова мати, Ганна? Любов до матері – то був найяскравіший спомин його дитинства. Максим пам’ятав красиве виразне обличчя з великими темно-блакитними очима, важку русяву косу і проникливий, глибокий, ніби земні надра, голос: «Туреня моє – гордосте моя», - приговорювала Ганна, пригладжуючи  неслухняний синів чуб твердою мозолистою рукою. Тож хіба могло це все бути лишень примарою? А коли так, то хто ж він тоді, Максим Тур? Якщо він пам’ятає те, чого не було -  значить, тоді і його немає на цьому світі, і його життя – суцільна мана! Щось темне і моторошне, як у його снах, підповзало до Максимової свідомості. Хто ж він, хто? Безбатченко без пам’яті і роду, а чи божевільний, що загубився у часі та просторі? Це питання мучило Максима усе його свідоме життя, стаючи дедалі нав’язливішим і гострішим. І саме тут, у чорнобильській зоні відчуження, він сподівався знайти відповідь, яка – знав це достеменно – круто змінить усе його життя...

      - Шановні пасажири,- врізався у свідомість урочистий голос Сергія Коржа. – Зверніть увагу – ми з вами прибули до найлегендарнішого міста на планеті, до невмирущої Прип’яті!

      Усі з цікавістю прикипіли до вікон. Максим і собі припав до автобусного скла, як колись у дитинстві, коли малі дитбудинківці екскурсували велилюдними столичними проспектами.

      Червоний бусик обережно котився широкою вулицею, колись добре вимощеною битонними плитами, крізь які тепер проросло строкате чорнобильське різнотрав’я. Обабіч дороги височіли стрункі яскраво-смарагдові молоді сосни.                           

     Екскурсія спинилася у центрі міста на площі, і туристи один за одним вибралися назовні.

     - Ну, нарешті! – щасливо зітхнула Таїсія.

      Вона стояла біля автобуса, розчулено притиснувши до грудей свого вірного капелюха, і жадібно вдивлялася у будівлі довкола.

      - Ось вона – моя Прип’ять! Моя молодість!

      Усі приголомшено вдивлялися навкруги. Місто було схоже на один з фантастичних Максимових снів. Загадкове мовчазне, воно непривітно ховалося у заростях чорнобильського лісу, сторожко стежачи за прибульцями. Максим шкірою відчував гострий погляд невидимих очей, що сканували його звідусіль. Чого ж вона така недовірлива і ворожа, ця Прип’ять? Хіба не впізнає його, маленьке туреня, яке так любило мандрувати її колись яскравими і такими привітними вулицями, що  принаджували маля новими пригодами? Саме тут, у Прип’яті, Максим пізнав той чудесний  світ повноводого соковитого життя людини у лагідних обіймах природи, який згодом відлунився у його світлинах. Любов до усього живого, до Всесвіту – ось що, на думку пошановувачів, вирізняло Турові знімки з-поміж строкатого розмаїття. А може, його місто, так само, як і, власне, він, перестало довіряти людям, що підступно зрадили його тоді, у 86-ому, кинувши напризволяще помирати на березі однойменної древньої ріки? Яскраве і модне ще учора, воно потерпало від рук мародерів, пошарпане людською жорстокістю і часом. Але у Максимовій пам’яті завжди житиме інша Прип’ять, довірлива і привітна, що кожного ранку зустрічає сонце  закоханою посмішкою...                          

      Домовившись зібратися біля автобуса за дві години, туристи розбрелися врізнобіч. Журналіст Кротенко, залучившись підтримкою гіда,  майнув до міського парку подивтися на колишню місцеву гордість – знамениті прип’ятські атракціони. Таїсія з її супутницею запросили Максима до поетесової квартири, пошукати архіви про його батька. Одна лише Ксана лишилася біля автобуса напружено роззираючись довкола. Що чекає на неї у цьому дивовижному моторошному місті з осліплими висотками і засмальцьованою роками розкішшю чужого, незбагненного для неї, часу? Навіщо таємнича Ведушка, яка примарилася їй в осонценому київському парку, покликала Ксану сюди? І взагалі, а чи була вона, хранителька чорнобильських лісів, насправді? На якусь мить Ксані здалося, що усе це лише сон, містичний і незрозумілий. Ось зараз вона прокинеться у своїй затишній кімнаті і, солодко потягнувшись, посміхнеться лагідному сонячному промінню, що обережно, аби не збудити, прокрадається до неї крізь затулене вікно. Вона побачить усе знайоме і миле її серцю і забуде про усю оцю чорнобильську маячню. Ну ж бо, час прокидатися! Але сон не збирався закінчуватися. Натомість, дівчина добре відчула це, а згодом і переконалася, події набирали дедалі крутіших обертів.                   

      У сусідніх з автобусом кущах почувся легенький шерех, і на зарослу чагарником площу крадькома вибралося дивне створіння. Мавка! Здогадалася Ксана, зачудовано роздивляючись невеличке на зріст дівча з довгим, аж до землі, темним волоссям. Зупинившись неподалік дівчини, мавка теж оглянула гостю гострим хазяйським оком. Кілька секунд вони уважно дивилися одна на одну, ніби прагнучи збагнути: що очикує їх обох від цієї зустрічі. Першою озвалася мавка. Тихо, мовби крізь шелест зеленого листя, до Ксаниної свідомості долинув її високий голос:

      - Хранителька чорнобильського лісу чекає на тебе, людино. Ти готова піти зі мною?

      Майже непомітна серед буйства літньої зелені, лісова мешканка неприховано зверхньо стежила за кожним Ксаниним порухом. ЇЇ гострі маслянисто-чорні очі не обіцяли дівчині нічого доброго. Дивно, чому Ведушка сама не прийшла за нею, навіщо прислала цю пихату мавку? Неприємне протиріччя охопило київську гостю. А власне, чому Ксана має іти з  цією лісовою дивовижею? Адже її покликав сюди зовсім інший персонаж! Дівчині раптом захотілося стрибнути до червоного буса і зачинитися там, аж доки не повернуться інші туристи, або гукнути Едика, що бовванів у затінку недалеко від них, про щось ліниво перекидаючись словом з водієм, що лишився біля автобуса. А проте… Мавка ж сказала, що Ведушка чекає на неї. Ксана ніколи ине кидала справи на півдороги. Невже вона зійде з дистанції за кілька метрів від фінішу? Невже відмовиться від пригод, які приготувала їй загадкова чорнобильська зона з її містичними мешканцями? Хвилину повагавшись, гостя зрештою кивнула:

      - Гаразд, ходімо.

       - Але є одна умова, - продовжила перемовини мавка. – Ми підемо самі, без оцього ведмедя, що приїхав з тобою. 

      Говорячи це, вона скоса поглянула на Едика. Хлопець, не підозрюючи нічого лихого, продовжував розмову з водієм, поволі цідячи лінькуваті слова. А й справді, ведмідь, - подумки посміхнулася Ксана. Ну що ж, самі – то й самі. І дівчина знову потакнула головою.   

Страницы