«Полювання на тура»

16

 

           Ксано! Маленьке рудоволосе диво, що зблисло йому серед липневого сонячного ранку. Зблисло і зникло десь у нетрях чорнобильського лісу. Чи не вперше за увесь час перебування у зоні відчуження Максим раптом гостро відчув небезпеку. Здавалося, вона чатувала скрізь: серед заростей занедбаного міського парку, у спорожнілих багатоповерхівках, на безлюдних  прип’ятських вулицях, де крізь порепаний асфальт наполегливо пробивалося цупке непокірливе різнотрав’я. У гонитві за минулим чоловік необачно відпустив своє сьогодення і, можливо, втратив його безповоротно. Жахливо уявити, що могло статися з міською непристосованою до екстримальних умов дівчиною серед дикого і недружелюбного чорнобильського лісу! Навіщо тільки він залишив її саму  на площі спорожнілого міста? Максим картав себе як ніколи у житті. Несподівано для себе самого він раптом збагнув, що ще ніким у житті не дорожив так, як цією майже незнайомою йому, але вже такою близькою иі важливою для нього рудоволосою дівчиною. Він мусить знайти Ксану будь-що! Без неї він просто не повернеться до Києва. Максим знав:  тільки поруч з нею можливе його життя. Мимоволі згадалися нещодавно прочитані батькові рядки:

 

  Життя – незбагненна штука!

  Прорік мудрець не даремно.

  У кожного в грудях стука

  «морзянка» своя окрема.

 

  Та іноді раптом буває –

  так, мабуть, задумав Творець –

  «Морзянка» та співпадає

  у пари чужих сердець…

 

 

  І всесвіт куль покотьолом,

  і космос у тиші закляк,

  «морзянка» твоя відколи

  З  моєю лунає втакт.

 

      Яке дивне відчуття, гостре, болюче і солодке водночас. А чи Ксана почула його, Максимову «морзянку»? Що коли у її серці звучить друга мелодія? Адже до Прип’яті дівчина приїхала у супроводі іншого. До речі, неприємний суб’єкт той Едуард Яворський. Вайлуватий, як ведмідь, непривітний і мовчазний. Про таких говорят: самі собі на думці. Фотохудожник  сердито глипнув на здорованя у темних окулярах. Як же міг він так безвідповідально відпустити свою супутницю! Едик ніби відчув Максимів осуд, почав занепокоєно роззиратися навкруги. Ще б пак! Адже він як ніхто мав відповідати за безпеку і здоров’я непосидючої онучки київського боса. Тож чим довше туристи шукали зниклу Ксенію Перелесник, тим  більше наростала Едикова тривога. Шеф точно не погладить його по голівці, якщо з його єдиною онукою раптом щось станеться у цій клятій зоні!

      Правду кажучи, пригода з рудоволосою Ксаною переполошила усіх. Людина загубилася у зоні відчуження – це вам не жарти! Зрештою, вирішили, що жінки залишаться чекати біля автобуса, а чоловіки підуть шукати зниклу, узявши кожен  окремий напрямок. Екскурсовод Корж роздав усім рації та компаси, які він дивним чином видобув десь з нетрів їхнього червоного бусика. Домовилися зустрітися біля буса за годину. Якщо ж Ксана з’явиться раніше, жінки сповістять шукачів рацією. Відтак, пильно роззираючись довкола і прислухаючись до лісового різноголосся, туристи вирушили на пошуки.

      Максим обрав собі напрямок до лісу. Він сподівався, що романтично налаштовану дівчину могли привабити лісові краєвиди. Адже звернув увагу, як нещодавно  глибоко вразив Ксану «рудий» ліс. Взагалі фотохудожник з самого початку їхнього знайомства помітив, що дівчина любить природу, цікавитсья різними деревами, квітками, птаством. А ще вона зізналася, що рідні називають її «рудим лисеням». Згадавши це, Максим мимоволі посміхнувся. Ой Ксанко, Ксанко, як же знайти тебе серед густих лісових хащів? А що коли з тобою сталася біда? Як би він хотів бути поруч! Втішити, допомогти, порятувати. Раптом, несподівано для самого себе, Максим зупинився на вузькій зарослій стежині і гукнув у густу лісову зелень:

      - Ксано! Ксано!

       Здивований ліс, що вже давно не чув людського голосу, спочатку поглинув той крик, але шукач не здавався – гукав усе голосніше  і голосніше, прориваючись крізь оксамитову тишу. Нарешті його дужий, глибокий голос вирвався з лісових тенетів і розкотився над притихлою Прип’ятю розпачливо і гостро. Щось урочисте і древнє було у тому гуканні, колись давно, коли  чорнобильський ліс був іще молодим і неприборканим, а Прип’ять довірливим зеленооким дівчам, так гукали своїх коханих дикі тури, нетерплячі і наполегливі. Молоді туриці чули той пристрасний гук з найдальших боліт і стрімголов кидалися назустріч коханим.

      - Максиме, я тут! Я тут! – зненацька озвалися високим дівочим голосом надприп’ятські верболози.

 

 

      Смеркалося. У їдальні готелю «Полісся», на околиці Прип’яті,  де саме вечеряли наші туристи, заблимали електричні лампочки. Від неясного світла стінами з блідо-блакитними панелями розповзалися сірі невиразні тіні. Перший день чорнобильської екскурсії насичений розмаїттям подій нарешті добігав свого кінця. Стомлені туристи накшталт сірих тіней теж почали розбрідатися задушливими номерами готелю. Тільки двоє людей ще продовжували лишатися за грубезним широким столом, накритим білою скатертиною. Високий симпатичний  молодик уважно слухав свою співрозмовницю, зграбну рудоволосу дівчину, що захоплено говорила і говорила:

         - То ти допоможеш нам, Максиме? – допитувалася Ксана.

         - Ти справді віриш, що до чорнобильських лісів повернулися дикі тури? – зачудовано спитав співбесідник.

        - Так кажуть. Я ще не бачила їх. Ти тільки уяви, які вийдуть світлини, коли ти відзнімеш турів! Максиме, то буде справжня сенсація!

       - Можливо, - кивнув фотограф. – А ти не боїшся, що  з’йомка не порятує тварин, а навпаки, накличе на них ще більшу біду, ніж можливе полювання?

      На якусь мить Ксана притихла, задумавшись.

      - Може й так, - озвалася вона перегодом. – Але рано чи пізно, а про турів все одно довідаються. Питання у тому, хто це зробить першим: учені-екологи чи браконьєри. Так чи інакше, а над тваринами нависла загроза. Упевнена: мовчання – не порятунок. Треба щоб якомога швидше про турів довідалися люди, які зможуть їх захистити від можливих ловів, а відтак від загибелі. Якщо ти погодишся на з’йомку, ми покажемо світлини професорові Дубенку. Якраз він вже точно знає, як порятувати турів. Ну то що, згода? – посміхнулася дівчина.

      Максим пильно дивився на неї, ніби заново відкриваючи. Щоразу він підмічав щось нове: граційний поворот голови, неслухняне пасмо, якусь складочку, особливий вигин брів чи вуст. Ксана ще не розуміла того, але дівоча інтуїція підказувала їй, що цей задумливий шляхетної зовнішності чоловік стрівся їй зовсім невипадково. Сама не усвідомлюючи того, вона мимоволі пускала його у своє життя, прагнучи його близькості і підтримки. Усього лишень за один день фотограф став їй близьким товаришем, адже саме Максим стрів  дівчину серед лісу, допомігши швидше дістатися стоянки, і йому першому Ксана розповіла про загадкових чорнобильских турів, а тепер ось від нього залежало, чи зможе вона допомогти Ведушці та лісовим мешканцям і чи довірятиме їй сестра Квітка. Несподівано дівчині захотілося розповісти своєму новому знайомому про усе, що сталося з нею за останні кілька днів:  як її ъъ знайшла дивовижна хранителька Прип’яті, що, виявляється, у неї є сестра, і навіть про те, що це уперше у житті їй так добре сидіти поряд із вродливим і мужнім чоловіком і дивитися йому в очі. Їм обом було що сказати одне одному, але жоден не наважувався зробити це першим...

      Раптом у фоє готеля почулися гучні кроки. Важко гупаючи армійськими чобітьми, до їдальні вдерлися кілька велетеньских чугайстерів у солдатських одностроях. Один з них, очевидячки старший, наблизився до столу:

      - Громадянин Тур? – спитав він, брутально тицьнувши пальцем у Максима.

       - Він самий, - кивнув фотограф. – Чим зобов’язаний?

      - Ходімо з нами. Вас викликають до начальника адміністрації чорнобильської зони.                              

      Злісно клацнув  замок – знехотя заскреготали  залізні іржавілі двері. В обличчя дихнуло задушливою смердючою сирістю: ніби з могили – майнуло у голові. Кілька дужих волохатих рук із силою штурхонуло Максима у спину. Не втримавшись від несподіванки на ногах, чоловік сторчма  влетів у відчинені двері і шкереберть покотився униз брудними сходами. Дідько його бери, нічого собі прийом! На якусь мить Максим знепритомнів. Нагорі трохи помовчало, ніби дослухаючись, що відбувається у підвалі, а потім гучно грюкнуло дверима...

       Тур отямився уже внизу, на холодній бетонній підлозі. Усе тіло боліло від численних забоїв. Добряче його прокатали східцями нові знайомі! Оце так гостинність! Цікаво, навіщо він знадобився начальникові чорнобильської зони і чим заслужив такий гарячи прийом? Силуючись, Максим звівся і тепер сидів , роззираючись навкруги. Поступово очі звикли до густоі темряви, яка заповнювала усе довкола, і Максим побачив, що знаходиться у великому приміщенні, заваленому купами усілякого мотлоху. Чи то склад, чи то сміттєзборище.

Якийсь спецодяг, каски, гумові чоботи, зламані лопати, заржавілі відра та інший реманент громадилися довкола, безладно перемішані між собою. Усе те збіжжя огидно смерділо якимось хімічним духом. Майнув здогад: очевидячки під час ліквідації аварії на ЧАЕС тут був санітарний пункт або й просто бункер, де працівники лишали радіакційні речі. Цікаво, скільки тут зараз рентген? Підозріливо це все. Неспроста його запхали до цього радіаційного смітника. Мимоволі пригадалися застережливі слова блогера Скирти: «Ну, ти й крутий, Туряче! А якщо полювання розпочнуть на тебе?». Маячня! Головне – не піддаватися паніці. Якби отой можновладний бородань, про якого Тур відзняв сумнозвісний фотоцикл «Княжі лови»,  і вирішив полювати на нього, то зробив би це десь у глухому закутку київського передмістя. До того ж ніхто, окрім Андрія та ще кількох близьких друзів, не знає, куди подався фотохудожник. Смішно думати, що хтось прагнув би позбутися його тут, у зоні відчудження. А якби й так, то кращим варіантом було б зробити це посеред чорнобильського лісу, де навряд чи Максимів труп знайшли б  у хащах чи болотах. Отже, скоріш за все, що це усього-на всього чийсь невдалий жарт. Максим переночує тут до світанку, а потім його випустять на світ Ббожий, і вони із Ксаною   ще довго сміятимуться пригадуючи цю  несподівану пригоду. Відтак, заспокоївши себе у такий спосіб, чоловік вирішив поспати. Заплющівши очі, він скрутився калачиком на холодній бетонній підлозі. Та сон уперто не йшов. Боліли численні забої, особливо велетенська гуля, що скочила на потилиці – мабуть, він таки добряче проїхався головою по сходах. Холод і сирість, що панували у підземеллі, почали пробирати Максима, зрештою змусивши його підвестися на ноги. Він спробував кілька разів присісти, аби зігрітися, та гострий біль зупинив чоловіка. Максим аж застогнав і схопився за поперек. Оце так халепа! Але найбільше за все Тура гнітив навіть не біль, а якась моторошна могильна тиша. Здавалося, вона навалювалася на нього зусібіч, прагнучи задавити  непроханого гостя, товстезна і холодна, ніби бетонна стіна. Мимоволі Максимові пригадалися його моторошні сни. Тієї миті він почувався так само, як у своїх нічних жахіттях: безсилим і беззахисним хлоп’ям., яке наполохано гукало маму.

      - Це усе – лишень огидний сон, - вимовив  чоловік уголос. – Я скоро прокинуся і усе скінчиться.     

      Максимів голос важко загрузав у тиші, що ніби поглинала його, засмоктуючи, наче трясовина. Раптом якась несамовита злість охопила в’язня. Рвучко випроставшись, Тур  набрав повні легені  смердючого важкого повітря і чимдуху закричав:

      - Це сон! Це мій  бридкий сон! Я прокинуся і вийду з цього льоху. Чуєте, там, нагорі, я вийду!

      З цими словами він почав злісно  гамселити ногами мотлох довкола себе.  Поіржавіле залізяччя жалібно бряжчало від важких ударів. Мотлох розлітався вусебіч , піднімаючи густу хмарищу пилюги. А Максим усе не вгавав. Невже вони сподівалися залякати його у такий спосіб? Невже вони думають, що він злякається цієї могильної тиші? А може, темряви? Та зуськи! Не на того напали. Ночівля у брудному захаращеному непотрібом льоху – не таке вже й жахіття. До того ж, його обов’язково шукатимуть! Там, у готелі «Полісся» лишилася рудоволоса Ксана. Вона обов’язково знайде його, Максим знав це достеменно. Треба лишень дочекатися ранку, а літні ночі короткі. Засапаний і втомлений він нарешті зупинився і переможно  роззирнувся навкруги. Довкола нього на підлозі валялося понівечене сміття. Нічогенький сюжет для нового фотоциклу – майнуло у голові. Жаль, що немає під рукою улюбленого фотоапарата. Спускаючись до вечері,  Максим лишив його у номері готелю. 

      Підвал, у якому опинився фотограф , виявився досить великим і глибоким, з вузькими брудними сходами, що вели до горішніх дверей. Іншого входу до приміщення очевидячки не було. З інтер’єру, окрім велитенських купищ усілякого непотребу, було ще кілька  запилених шаф уздовж стіни і старезний диван у дальньому закутку. Саме туди і попростував в’язень. Ось де можна вигідно перечекати ніч! Дарма що диван запилений і привалений якимось ганчір’ям. Принаймні тут не буде так холодно, як на підлозі. Розкидавши лахміття, Максим зручно вмостився на дивані, який жалібно закректав під його вагою.

      Час у вв’язницітягнеться повільно. Максимові здавалося, що він цілу вічність  лежав, прикипівши до рипучого дивану, марно вдивляючись у темряву в очикуванні побачити щось надзвичайне. Поступово його думки заполонила зовсім інша тематика.  Усе частіше перед очима спливала  невисока, трохи скуйовджена дівчина із зеленавими очима, що привернули його увагу ледь помітними тоненькими сріблястими прожилками. Як дивно, менше ніж добу назад Максим навіть не здогадувався про її існування, а тепер ось Ксана не виходила йому з думки. Здавалося, вони майже нічого не знали одне про одного, але сталося так, що  віднедавна між ними з’явилося дещо більш значуще, ніж звичайні біографічні дані. Чоловікові було байдуже до того де і з ким  Ксана жила, чим займалася до зустрічі  з ним. Він достеменно знав лише одне: віднині його існування не можливе без  цього рудоволосого дівчиська. Очевидно, такі ж почуття переживав його батько, стрівши Максимову матір:

 

  Дихати сонцем твоєї близькості.

  Рук не ховати більше в кишені.

  Як передати фразами стислими

  ті почуття, що нуртують шалено?!

 

  Слухати стукіт серця знайомого.

  Не боятися втрат, ні буденності.

  Мить карбувати цілунком у скроню.

  Знати, що ти – саме Та, достеменно.

 

Так писав Тур старший 30 років тому і так відчував  тепер Максим. «  Мить карбувати цілунком у скроню», та ж він навіть не торкнувся Ксани, не пригорнув її до себе. Ба більше! Навіть не натякнув дівчині про свої почуття. Але відтепер усе буде по-іншому.   Йому лишень би вирватися з цієї дивної в’язниці! Тоді чоловік одразу розповість коханій про свої почуття, освідчиться їй щиро і відверто.   

      Максимові ліричні роздуми раптом порушило тихеньке шарудіння. Спочатку фотограф навіть не звернув на нього уваги, але  шарудіння повторилося і чоловік, стрепенувшись, сторожко прислухався.  Дивно, звуки долинали звідкись згори і нагадували шерех вітру у гіллі дерев. Проте, піднявши голову, в’язень марно вдивлявся у темну високу стелю. Звуки то наближалися, то віддалялися, ніби кружляючи підвалом. Та ось, нарешті, зашаруділо майже над Максимовою головою, і в обличчя чоловікові війнуло несподіваною свіжістю і ароматом зелені.

      - Хто це? – зачудовано спитав чоловік.

      - Максиме, це я – Повітруля, - захихотіло у темряві весело.

      - Повітруля? Це ти? – в’язень здивувався ще більше.

      Незважаючи на усе , що сталося з ним за цю добу, Максим одразу пригадав свою недавню знайому у радянській шкільній формі.

      - Як ти сюди потрапила? – поцікавився він.   

      - Дуже просто – я ж, яки вітер, проникаю у будь-яку шпаринку, а у цьому старому підвалі їх стільки!  А от що ти тут робиш і як тут опинився? – здивувалася Повітруля.

      - Мене тут замкнули, - зітхнув Максим.

      - Хто?

      - Начальник адміністрації чорнобильської зони.

      - Вовкулака? – не приховувала подиву лісова мешканка. – А навіщо ж ти йому знадобився.

       - Не знаю.

      Чоловік обережно торкнувся пальцями великої гулі на потилиці, що добряче йому дошкуляла. Раптом у нього з’явилася ідея.

      - Слухай-но, Повітрулю, а чи могла б ти виконати одне моє прохання? – швидко спитав в’язень.

       - Будь-яке! – хвалькувато озвалася та.

       - Передай , будь ласка, рудоволосій Ксані із готелю «Полісся», що я тут. 

       - Запросто! А як же я її пізнаю?

       - Дуже просто!  Вона – найвродливіша дівчина у світі!