«Полювання на тура»

7

 

      Знайома вузенька стежичка заплуталася у заростях верболозу. Світлана ледь вгадувала її у густій соковитій траві, що лагідно лащилася, ніби вітаючи юну поліщучку. Довкола зеленою стіною піднімалися верболози, а там за гнучкою запахущою вартою, приємно жебоніла сама зеленоока Прип’ять. О, як же Світлані кортіло скоріше добратися до своєї посестри, вмочити ноги у теплу каламуть Прип’ятської живлющої води, що нею не раз дівчина змивала і печалі, і хвороби, і пекучі болі! Нарешті верболози розступилися, випускаючи гостю на пологий м’який берег, що угинався під Світланчиними ногами пухкою периною.

      - Ну здрастуй, ріднесенька! – прошепотіла юнка з насолодою забрідаючи по коліна у зеленкувату воду.

      Саме через колір прип’ятської течії дівчина вважала річку своєю посестрою. Адже що у Світлани, а що у Прип’яті очі були однакові: зеленаво-каламутні, з ледь помітними сріблястими прожилками на самому дні, ніби там поблискували загадкові чарівні рибки. Вона, може, й не помітила б тієї вражаючої подібності, якби не Ведушка, загадкова лісова мешканка, що жила в усамітненій хатинці над самісінькою річкою.

       - І не страшно Вам, тітко Ведушко, жити у лісі самій? – дивувалася Світлана.

       - А чого ж тут боятися, дитинко? Хіба заброд якихось столичних? – хитала головою жінка.           

      Вони зазнайомилися випадково, коли Світлана прийшла до давньої ріки, змити свою найстрашнішу у житті біду. Вона довго сиділа у березі, тужила над своїм сирітством, над самотністю і пусткою. Уже вечоріло, і дівчина не помітила, як звідкись з очеретів до неї вийшла невисока зграбна жіночка.

      - Серденько моє, то чого ж ти тут плачеш? Може, хто скривдив тебе? – спитала вона з лагідним співчуттям.

     Від тих слів Світлану охопив ще більший жаль, і вона, як могла, виплакала незнайомці усе своє горе.

      - Сердешна моя, не журися, - втішала її жінка. – Я теж сирота, і знаю, як воно жити безбатченком. Але ти не сама. Он поглянь, місяченько вийшов з-за хмарки, зірочки всміхаються, тебе обіймає великий чорнобильський ліс і втішає твоя посестра Прип’ять.

      Відтоді Світлана усе частіше прибігала до тітки Ведушки і не раз ночувала у її чудернацькій приземкуватій хатинці з цвіркунцем за комином. Геть усе у цій дивовижній господі: і вишивані рушники, що прикрашали мисник і невеличкі підсліпуваті віконця, і довгі дубові лавиці вздовж стін та дебелий стіл, і висока мальована рудою глиною піч, ба навіть сама древня хатинка – усе, здавалося, пропахло чарівним духом лісових трав, що спускалися з-під сволока цупкими зеленаво-жовтуватими бородами. Дівчина і сама після ночівлі у тітки Ведушки ще зо кілька днів чула на собі вишукані прянощі надприп’ятського лісу. А якими відварами з трав, ягід та дикого меду частувала її нова знайома! 

      - Де Ви навчилися таким цілющим рецептам, тітко Ведушко? – цікавилася студентка медінституту.

       - Природа навчила і час, - загадково посміхалася та.

      Виявилося, що у місті господиню лісової хатинки багато хто знав. Люди поважали її за знання трав і знахарську поміч, а дехто й побоювався: мовляв, хтозна чого чекати од відьми.  Відьомське кодло – народ непевний, самі наведуть якусь там болячку, самі ж і зцілять, тож краще триматися від них подалі. Чорнобильські старожили і взагалі розповідали цілі легенди: нібито лісова знахарка живе над Прип’ятю уже кілька століть, боронячи від лиха ріку і тамтешні ліси. Та юна сирота не дослухалася до чуток. Усеньке тогорічне літо пробігала вона до тітки Ведушки. Вчилася у неї збирати та сушити зілля, розмовляти з лісом, розуміти мову зеленавоокої посестри Прип’яті. Восени провела її нова подруга до столиці, а на прощання поклала до кишені пучечок духмяного зілля:                    

      - Як буде тобі важко, дитинко, дістань цей пучечок, і він нагадає тобі рідний ліс та річку. Подумки погомониш з ними про свою зажуру, лихо і відступить.               

       Казала, ніби дивилася у каламутну прип’ятську течію. Скільки разів порятував Світлану від незваного смутку отой запашний гостинчик!  Але сьогодні дівчина прийшла не з печалями. Нині Світлана принесла подрузі велику дзвінку радість! Урочисто стояла по коліна у запашній прип’ятській воді, насолоджуючись її голубливими доторками, оксамитовою тишею навколишнього лісу і власним щастям, що прокльовувалося у молодій дівочій душі.

      - Мир Вашій хаті, тітко Ведушко!

      Впурхнула дівчина до маленької затишної світлиці.

      - Мир і тобі, дитинко, - озвалася господиня, саме порядкуючи на стіл. – Сідай, пообідаємо.

      На столі накритому білим обрусом красувалися мальовані глечики зі сметаною та свіжим пахучим молоком, поряд  лежала рум’яна паляниця. Невисока зграбна Ведушка узяла з мисника глиняний полумисок і налила з казанка борщу для гості. Поставила на стіл, поклавши поряд велику дерев’яну ложку. Світлана, відсьорбнувши страву, задоволено посміхнулася:

      - От же борщ у Вас, тітко! Навчите й мене варити такий?

      Ведушка лагідно поглянула на дівчину опуклими сіро-блакитними очима. На вид жінці було років 40. Не сказати б, що вродлива, а проте симпатична, з довгою, аж до пояса, світло-русявою косою, вона, може, була б зовсім непомітною серед буяння яскравих лісових барв, коли б не оті загадкові очі, які (так іноді спадало Світлані на думку) споглядали цей світ ніби з глибини часу. Ведушка мало говорила, зазвичай більше слухала і мовчала, вихопившись іноді якимось питанням чи слушним зауваженням. Може, саме через цю її здатність уважно слухати дівчина і прикипіла до загадкової мешканки лісу, знала-бо: у запашній хатинці над Прип’ятю її завжди вислухають і при потребі дадуть мудру пораду. Ось і цього разу привітна господиня, здавалося, вже налаштувалася слухати юну гостю. Світлана і не вагалася довго. Підкріпившись смачним обідом сказала просто:

      - Тітко Ведушко, благословіть мене на шлюб.                  

 

      - Головне, не хвилюйся, - говорив скоромовкою Саша, вправно кируючи новенькою «Волгою».

      Певно, він і сам добряче нервував від майбутньої зустрічі з батьками, бо намагався уникати тривожного Світланиного погляду. Гомінкі центральні вулиці столиці лишилися далеко позаду. Натомість на сріблясту «Волгу» стрімко насувалися темно-смарагдові вежі Конча-Заспи. Незабаром у відчинене вікно повіяло терпким духом глиці, від чого Світлані зовсім запаморочилося в голові. На якусь мить здалося, що вона спускається до старезного темного льоху, де вже кілька століть немає сонячного світла, де холодно і вогко. А може, вони із Сашком поквапилися? Може, зарано їй їхати до його батьків, так би мовити, входити до родинного кола зовсім незнайомих їй людей?  Дівчині раптом захотілося зупинити авто і повернутися назад назнайомі київські проспекти, під неонові ліхтарі літнього вечора, чи до затишних вуличок Прип’яті, де їх завжди вітали знайомі та незнайомі усміхнені обличчя.                  

      Вони із Сашею зустрічалися усього місяць. То були короткі, але яскраві зустрічі: цікаві мандрівки, походи у кіно, до міського парку чи на концерт. Щоразу молодий чоловік вигадував щось нове, ще більш захоплююче і незвичайне. Світлана тільки дивувалася: скільки у світі є ще незнайомого, невідомого їй, простій чорнобильській дівчині, студентці медінституту! Звідки ж Саші усе те стає доступним? Невже так живуть усі мешканці загадкового міста енергетиків? 

      - Щастить же декому, - зітхнула якось вишукана Таїсія. – Спіймала сирітка синього птаха, а сама навіть і не здогадується!

       - Це Ви про що, товариш Тася? – здивувалася юна поліщучка.

      Без сумнівів кинута репліка стосувалася саме її, адже, крім двох дівчат, у кабінеті керівника літстудії, яку очолювала поетеса Ковальова, більше нікого не було.  

      - Про життя, мила моя, - в’їдливо посміхнулася засмагла товаришка, клацнувши модною запальничкою.

      Світлана допитливо поглянула на поетесу.

      - Отож, - провадила своєї Таїсія, затягуючись імпортною цигаркою: - життя – така штука, що рідко піддається логіці. Ну от скажи, чим ти приглянулася Княжукові? У тобі ж нічогісінько путнього немає.  Ні кожі, ні рожі, як кажуть! Та ба, захомутала чоловіка. А може, знаєш яке зілля, га? Недаремно ж прізвище у тебе таке – Перелесник!

      - Що Ви собі дозволяєте? – образилася Світлана. – Нікого я не хомутала і зілля не варила!       

      - Чорт з тобою, - скривилася поетеса. – Обкрутила партійного синка, ще й прикидається ягнятком.

      - Ну, досить! - обурена Світлана вискочила з кімнати.

      Ще ніхто у житті не принижував її так, як оця брутальна дівчина. Поліщучка бігла вниз крутими мармуровими сходами, мріючи лише про одне, аби усе це був просто дурний сон, який зараз скінчиться. Так, так, ще мить – і вона прокинеться у своїй затишній чорнобильській хаті, загорнутій у товсту приємну тишу, де немає жодної загрози, і живуть тільки теплі дитячі спогади... 

      - Світлано! Світланко!

Саша нагнав її аж біля парадного. Схопив за плечі, намагаючись утримати:

      - Ти куди? Що сталося? 

       - Сашо, вона!.. Вона!.. 

      Ображена і спантеличена Світлана несподівано зайшлася гірким плачем. Так само, як рік тому на березі Прип’яті в обіймах незнайомої ще тоді Ведушки, захлинаючись слізьми і словами, вона виплакувала чоловікові свою образу і біль. Вражений Сашко міцно пригорнув її до себе:

      - Сонечко моє, я більше нікому не дозволю тебе кривдити! Нікому, чуєш? – шепотів він, цілуючи її волосся.       

      За кілька днів лискуча срібляста  «Волга» легко пригальмувала біля Світланчиного двору. Тов. Княжук, по-хазяйськи відхиливши хвіртку, сквапно збіг на високий ганок:

      - Агов, Світланко, ти вдома? – бадьоро гукнув він у прочинені двері.   

       - Сашо? Заходь, я тут! – радісна дівчина поспішила стрічати несподіваного гостя.

       - А я за тобою, - сказав чоловік, лагідно пригортаючи кохану.

       - За мною? – перепитала вона здивовано.

       - Так. Хочу познайомити тебе з моїми батьками. Сьогодні неділя, тож батька точно не викличуть до райкому. До речі, вони з матір’ю вже чекають нас на дачі.

       - Але ж, Сашо… - Світлана спантеличено закліпала зеленкуватими очима.

       - Ніяких але! Збирайся. Я ж повинен познайомити батьків з майбутньою дружиною.

      І,  підхопивши рудокосу мавку на руки, він весело закружляв її по хаті...

      Усміхнена та щаслива сіла Світлана до сріблястої «Волги» на рідній вулиці. Але чим ближче вони під’їздили до вишуканої темно-смарагдової Конча-Заспи, тим більші сумніви та страхи облягали її молоде сердечко. А що коли вона не сподобається Сашиним батькам? Коханий казав, що його батько – перший секретар райкому партії у Києві, це ж не жарти! Перший секретар  і маленька чорнобильська сирота! Чи захоче він говорити з нею? Чи схвалить вибір сина? Це, мабуть, величезна відповідальність – бути дружиною єдиного сина секретаря райкому партії? А чи упорається вона, Світлана Перелесник, з таким завданням. Кілька разів дівчина поривалася зупинити авто, але, соромлячись власної слабкості, наполегливо приборкувала свої тривоги, боячись засмутити коханого. Адже Саша пообіцяв, що нікому не дозволить кривдити її! Треба довіряти тому, кого любиш. Принаймні, так завжди говорила покійна Світланчина мати.          

      Авто м’яко зупинилося перед височезними важкими ворітьми. Схоже на в’язницю – промайнуло в голові. Від шаленого напруження Світлана заплющила очі і відкрила їх тільки коли «Волга» заїхала на подвір’я.

      - От ми і прибули. Ну ж бо, виходь знайомитися, - посміхнувся Сашко, відчиняючи дівчині дверцята.

      Широке заасфальтоване подвір’я із зеленими клаптиками газонів попід парканом було порожнім, і гості попрямували до красивого будинку, що височів у глибині. Вони зайшли всередину крізь прочинені двері і почали підніматися нагору широкими дерев’яними сходами, засланими розкішним звірячим хутром.

      - Мій батько – завзятий мисливець і полюбляє хизуватися своїми трофеями, - посміхнувся Саша. -  До речі, усі ці хутра він привіз з полювання.

      Світлані було якось незручно і трохи моторошно ставати грубими черевиками на химерні килими, що учора ще вкривали живу плоть лісових мешканців. Горішня кімната (вітальня, як назвав її Саша) теж була застелена звірячими шкурами, а просто посередині на підлозі красувалася величезна ведмежа голова з роззявленою пащею. Саме тут і перебував сам господар. Сивочолий натоптуватий він сидів у високому фотелі супроти широкого різного вікна з газетою в руках. Зачувши кроки і голоси, він відклав газету і пильно поглянув на гостей поверх товстих окулярів.

      - Здрастуй, батьку, - привітався Сашко. – Ось моя Світлана.

      Дівчина ледь вичавила з себе щось назразок «доброго дня» і заклякла під гострим поглядом важких жовто-коричневих, як у хижака, очей. 

 

      Восени Світлана повернулася до медінституту вже заміжньою жінкою. Усе така ж, невисока струнка непомітна руденька мишка. Вона ходила на заняття, складала іспити, захищала курсові. Але щось змінилося довкола неї. Світлана підсвідомо відчувала це усіма фібрами своєї нерозбещеної чужою увагою, трохи сентиментальної душі. Дівчина усе ніяк не могла збагнути, що ж сталося, чому тепер оточення ставиться до неї з підкресленою шанобливістю та запобіганням? 

      - Сашо, скажи, - якось звернулася до чоловіка молода дружина. – А чи дуже я змінилася?

       - Що саме тебе хвилює, сонечко моє? – розгубився той.      

       - Ну, не знаю. Тобі з боку видніше.

      Княжук пильно оглянув дружину. Він любив дивитися на Світлану, коли вона метушилася у їхній п’ятикімнатній прип’ятській квартирі, щось готуючи, переставляючи, вичепурюючи. Він милувався нею, коли пізньої години повертався додому з важкої зміни на ЧАЕС, а кохана, не діждавши його засинала на диванчику у передпокої у компанії студентських конспектів. Тоді Сашко, ніжно пригорнувши дружину, обережно ніс її до спальні. Метка і зграбна, з легеньким ластовинням на трохи кирпатому носику, Світлана подобалася йому серйозно зібраною перед іспитами, а чи зворушливо романтичною під час їхніх коротких прогулянок містом. Коли ж її не було вдома, коли дружина затримувалася у медінституті, Княжук сумував несамовито. Ходив не радий сам собі, тривожно і нетерпляче поглядаючи на годинник.

      - Сашо, а може б, я лишалася після занять у гуртожитку? – якось обережно завела розмову Світлана. – Усе-таки в мене там є кімната, та й машину не прийдеться ганяти щодень.

       - А що ж мені робити без тебе? – спитав чоловік з докором.

      Відтоді молода жінка навіть не заговорювала про те, аби десь затриматися чи кудись піти без чоловіка. Він був поряд з нею скрізь: вдома, на прогулянках, у гостях, навіть на студентських вечорах і святах. Знайомі підсміювалися, що коли б йому дозволили, то тов.. Княжук відвідував би лекції та складав би іспити у медінституті, аби лишень не відпускати від себе дружину. Та молодята ні на що не зважали, насолоджувалися своїм щастям  і коханням.         

      - Ну, то чи я змінилася? – допитувалася Світлана.

      Жартівливо сміючись, Княжук пригортав дружину:

      - Хай би як ти змінилася, все одно для мене будеш найвродливішою на світі. Ти ж моє сонечко, моя лісова царівна. 

      І ще одна подія хвилювала дівчину, та про це вона боялася говорити навіть з коханим чоловіком. Кудись поділася Світланчина подруга Ганна Куц. Подейкували, буцімто її виключили з медінституту за сумнівні стосунки з дисидентом Юрієм Туром. Але ж як кохання двох запальних сердець, оце найромантичніше і поетичне почуття можна називати «сумнівними стосунками»? Світлана не розуміла того і дуже хвилювалася за запальну та необачну Ганну. А що коли з нею сталося якесь лихо?

      Аж раптом одного разу Ганна сама прийшла до подруги. Світлана побачила її на подвір’ї медінституту одного осіннього вечора, коли саме квапилася до чорного авта з державними номерами, що чекало на неї. За родинною домовленістю, того дня дівчина мала їхати до Конча-Заспи, де вже зібралися усі Княжуки та їхні гості на родинне свято.

      - Світланко, зажди, -гукнув із сірих сутінок знайомий голос.

   Зупинившись, вона роззирнулася навкруги і побачила одногрупницю.

      - Ганно, то ти? – спитала зраділо.

       - Я.

  Сторожко, ніби злодійка, подруга підійшла до Світлани:

      - Даруй, що потурбувала.

       - Пусте! Куди ти поділася? Я скрізь питала про тебе, але всі мовчать? Що з тобою сталося? – засипала її питаннями зраділа дівчина.

       - Багато чого, - озвалася сухо Ганна. – Та не варт про це зараз. Ти тепер велика людина…

       - Про що таке ти говориш? – урвала її подруга. – Ганно, я така ж , як і раніше, звичайнісінька собі Світлана Перелесник.

      - Даруй, Світланко, не так треба було розпочати нашу розмову.

      Одногрупниця понуро опустила голову і замовкла, підбираючи потрібні слова. Нарешті Світлана помітила, як змінилася її подруга. Завжди випростані плечі хилила до землі якась журба, Ганнині темно-сині очі чи то від вечорового присмерку, а чи від глибокої скорботи стали геть сірими, ніби вицвіли. Але було ще щось важливе, щось, чого Світлана усе ніяк не могла збагнути, аж доки не поглянула на подругу у профіль. Кудись подівся легкигнучкий дівочий стан! Перед Світланою тепер стояла важка огрядна молодиця при надії.     

      - То ти вагітна? – спитала подругу поліщучка.

       - Так.

      Світлана хотіла була привітати землячку з цією важливою подією у житті кожної жінки, але оте «так», що гірко вимовила Ганна пригнітило і її, отож усі слова застрягли у горлі колючим клубком. Важка мовчанка нависла над подругами. Вони мовчали обидві, силуючись підібрати слова, які усе не хотіли знаходитися.

      - Я прийшла до тебе з проханням, - глухо озвалася Ганна.

       - Кажи. Чим тобі допомогти?

      І тут нарешті сталося. Ніби щось прорвало у неї всередині, щось важке і чорне вирвалося назовні. Ганна впала перед подругою навколішки і, затуливши лице руками, моторошно затужила:

      - Тільки ти можеш це зробити, тільки ти! Чуєш? Світлано! Порятуй мого Тура!