«Полювання на тура»

 

      Він важко підвівся з-за столу і почав ходити величезним кабінетом. Погані новини. Погані. Покрутивши важкою сивою головою, старий Княжук вилаявся уголос. І понесла ж його нелегка на те кляте полювання! А зрештою, що такого він вчинив? Скільки пам’ятав себе, він завжди тягся до зброї і просто обожнював полювання. Міг годинами сидіти у засідці, очікуючи на необачну здобич, обережно, по-тигрячому, скрадаючись за нею до найдальших закутків лісу.  У нього вдома була тьма-тьмуща мисливських трофеїв, яким би позаздрив будь-який найвправніший мисливець. То ж який злочин у тому, що він уполював ведмедицю? Чого вони там скавчать і брешуть, як найпоганіші мисливські пси, які випустили здобич? Мабуть, самих заздрість бере, що не вистачає хисту, ані сміливості вийти на бій із грізним звіром. Кишка затонка! Якщо ж вони бояться полювати на ведмедя, то де вже їм, пуцвінкам слабосилим узяти його, самого Григорія Княжука! Ані партія, ані перебудова, ані які там дисиденти чи пак президенти не змогли загнати його, то куди вже там отій чортовій громадськості! Ось де вона у нього та громадськість, ось! Княжук погрозливо замахав важким п’ястуком. Йому б тільки дістати отого мудрагеля, що випер на всеогляд кляті знімки. Ще й назву вигадав, сволоцюга, «Княжі лови». Надумав залякати його чи що? Овва! Де там! Після 86-ого, коли його через отой страшнючий Чорнобиль, трохи не заплавторили до таборів, Григорій вже нічого не боїться. Ні-чо-го, почули? Власне, а що йому втрачати? Сина поховав. Онуку виростив. Що йому ще від життя потрібно? Казав же своїм: відпустіть уже на заслужений… Ба де там! Начепилися, як сльота, депутатствуйте, кришуйте, як же ми та без Вашої «Княжої» ласки? Одним словом, паразити. Одна розрада лишилася у Княжука – полювання. А тут, на тобі! І чого йому треба? Грошенят схотів зрубати? Так сказав би прямо: скільки і куди. А то вирішив погратися у піжмурки. Хіба не знає, з ким зв’язався? Або дурний, або зухвалий. Григорієві тільки б знайти його, отого самовбивцю. Знайти і приструнити, щоб іншим не кортіло зазіхати на його, Княжукові, розради.  

      - Григорію Семеновичу, можна?

      На порозі депутатського кабінету заклякла кремезна стрижена під «їжачок» постать.     

      - Едику, знову ти вриваєшся без попередження! Ну скільки тебе вчити: усі візити через Іринку, - накинувся на підлеглого старий Княжук.

      - Так я, той,  хотів був… - невміло виправдовувався бідолашний Едик.

      - Ну кажи вже, що там у тебе? – змінив гнів на милість хазяїн.  

Перевівши дух, плечистий прислужник урочисто видав:

      - Пане депутате, чудові новини!  

      - Та це вже я бачу – ти сяєш просто, як нова копійка, - забурчав Княжук. – Розказуй вже.

      Він вмостився у широкому шкіряному фотелі, тицьнувши помічникові, щоб сідав на один із стільців з високими різними спинками, що стояли круг широкого столу з червоного дерева. Десь у глибині своєї зачерствілої душі, старий посадовець прив’язався до цього кремезного, вайлуватого, як ведмідь, але вірного, як пес, хлопчини. Він уже не раз переконався, що Едик кожний його наказ сприймав, як заповіт, і за будь-яке завдання хапався, наче дворовий собака за кістку. Помічник завжди прагнув виконати усе якнайкраще, не вимагаючи при цьому жодних премій чи винагород.              

      Гепнувшись на стілець, той по-хлопчачому випалив:

       - Ми таки знайшли його!

      - Кого? Фотографа? – зрадів був Княжук.

      - Та ні. Тура! – аж підскочив Едик. – Пам’ятаєте, хтось там розповів Вам, що ніби у чорнобильській зоні завелися тури? Ви наказали перевірити. Так от, наша людина справді бачила одного тура неподалік ЧАЕС! Навіть фотку скинули.

      Він задоволено тицьнув під ніс хазяїну  свій андроїд.

      -  Ану ж, поглянемо на цю аномалію.

 Старий Княжук з цікавістю потягся до мобільника. Щось велетенське і невиразне розпливлося на весь екран. Депутат потер очі, намагаючись розгледіти у темній плямі обіцяну сенсацію.

      - А що це ви там розглядаєте, дідусю? – защебетало зненацька у нього над вухом.

      Сивий бородань аж кинувся від несподіванки.

      - Ось тобі раз! Невже безстрашний Григорій Княжук злякався власної онуки? – задзвеніло веселим сміхом рудоволосе дівчисько, закрутившись навколо діда.

      - Ах ти, лисеня! – замахав на розбишаку господар величезного кабінету. – Я трохи інфаркт не отримав! Ксанко, хіба так можна? Чи дід тобі уже не потрібен?

      Зачувши таке, бешкетниця Ксана, кинулася обіймати старого, примовляючи скоромовкою:

      - Ой дідочку мій дідочку, як же тобі не гріх наговорювати таке на свою онучку? Я ж у тебе одна-однісінька, наче те сонечко. І ти у мене одним-однісінький.

      -  Ну,  годі вже, - спинив дівча розчулений Григорій.

      -  То ти більше не гніваєшся на мене? – не вгавала Ксана.

      -  Ні, - посміхнувся дід у сиві вуса.

      -  То ти відпустиш мене у мандри на кілька днів?

      - Ось звідки вітер дме! А я собі думаю, що це моя онука згадала про старого? – зареготав Княжук. – То куди зібралося, лисеня?

      - Недалечко, - примружилася раптова гостя. – До Чорнобиля.

      -  Куди?!

 Ошелешений Григорій аж скочив з розкішного фотеля:

      - Куди ти зібралася?

 Ксана розгублено поглянула на діда:

      - До Чорнобиля. А що? Це зараз модно – екскурсії на ЧАЕС і таке інше.

      Модно. То правда. А що, коли Ксана довідається… Депутат знервовано заходив кабінетом. Він не любив, коли у нього вдома заговорювали про Чорнобиль. То була одна із, так би мовити, заборонених тем у їхній родині. Надто вже боліли їм із Лідією спогади про загиблого на ЧАЕС сина, їхнього одинака і улюбленця. А проте, Григорій не гребував бувати у чорнобильських лісах. Зрідка він виїздив туди на полювання, як то кажуть, заспокоїти нерви. А ще чималий куш мав Княжук від тієї годівниці, якою була для київських чиновників славнозвісна зона відчудження. А що? Усі беруть. Чи ж він гірший? Це, до речі, можна вважати компенсацією за лихо, що навалилося на їхню родину у квітні проклятого 86-ого.                  

       - Гаразд. А ти знаєш, що це небезпечно, - спробував залякати він онуку.

       - Дідусю, я ж буду не сама. Нас їде ціла екскурсія.

      Княжук спинився, задумливо вглядаючись у високу стелю. А може, дідько з ним, хай їде? Зрештою, що такого дізнається у Чорнобилі це руде лисеня? Все одно ж не відчепиться. У цьому Ксана була схожа на свою покійну матір: як щось надумає, то хай що там – свого досягне. Раптом йому у голові майнуло: хіба він не зможе перехитрити власну онуку?

      - Згода, - озвався він до Ксани. – Але за однієї умови. І це не обговорюється.

      - Що за умова? – стрепенулася дівчина.

      - Едик поїде з тобою.

      -  Що? – Ксана аж зблідла. – Ти приставляєш до мене цього лакея?!

      -  Охоронця, - виправив онуку хитромудрий дід.

      Григорій добре знав, Ксана недолюблювала Едика за його вайлуватість і бездумну відданість господареві. Тож, план був таким: дівчина не схоче їхати разом з охоронцем і лишиться вдома.

      - Гаразд, - несподівано згодилася вона. – З лакеєм, так з лакеєм. Збирайся, Едику. Виїзд завтра о дев’ятій ранку.  

 

 

      Ну здрастуй, Каштанчику! Ксана притулилася щокою до пошкарублого  стовбура, заплющивши очі від задоволення. Вона не приходила сюди з минулої осені. Цілу зиму сумувала за улюбленим парком, що то вкривався брудносірим снігом, а то замерзав від пронизливої негоди. Дівчині теж було непереливки. Останній курс – то вам не жарти! Дипломна робота, іспити, захисти… Та ось, нарешті, Ксенія Перелесник – дипломований еколог! Чудеса, егеж?

      Ще з дитинства Ксана мріяла захищати природу і тварин. Постійно приносила додому кинутих кимось на вулиці цуценят і кошенят, садила деревця і квіти на шкільному подвір’ї, годувала голубів та синичок.

      - І де воно у тебе взялося? – сердився дід. – Витрачаєш час і гроші на усілякі дурниці.

      Бабуся ж потайки підтримувала малу, називала її «рудим лисеням, що порятує світ». Навіть якось сказала суворому дідові:

      - А може, Григорію, цю дитину послано, аби вона виправила наші помилки, - і зітхнула гірко-гірко.

      Ксана тоді не зважила на ті слова, а тепер ось вони, чомусь, виринули у пам’яті. Всміхнувшись, вона помацала соняшникове насіння, що припасла заздалегідь у кишені, аби побалувати тутешнє птаство. Досхочу нагомонівшись з улюбленцем каштаном, дівчина поволі побрела парковою алеєю. Перегодом вона спинилася на невеличкій галявинці і почала розсипати насіння, припрошуючи голубів.

      - Любиш птахів? – несподівано зовсім поруч пролунав старечий голос.

      - Так.

      Дівчина стрепенулася, роззираючись навкруги. Раптом вона побачила бабусю, що сиділа на парковому ослінчику неподалік. Певно, Ксана захопилася годуванням голубів і не помітила, як старенька присіла у затінку.            

      - Раніше я часто приходила сюди спостерігати за птаством, - посміхнулася дівчина  несподіваній співрозмовниці. – До речі, я Ксана.       

      - Я знаю, - лагідно поглянула на неї великими сіро-блакитними очима незнайомка. – Ти дуже схожа на матір, Ксано. Тож мені було легко тебе знайти.

      - Ви шукали мене? – не переставала дивуватися дівчина.

      - Так, - кивнула старенька. – Уже кілька років я спостерігаю за тобою, чекаючи слушної години, аби заговорити. Гадаю, час настав.

      Дивна незнайомка говорила піднесено і урочисто. ЇЇ голос дзвенів у прозорому літньому повітрі якоюсь дивовижною музикою. Але Ксана зовсім не боялася ані того мелодійного голосу, ані мудрих проникливих очей.

      - Я Ведушка, хранителька Прип’яті і чорнобильських лісів, - нарешті представилася співбесідниця. – Я прийшла просити у тебе помочі. Чи згодна ти допомогти мені, Ксано?

      Хранителька Прип’яті? Зачудована дівчина з цікавістю розглядала нову знайому. Опуклі сіро-блакитні очі, довга сива коса і чудернацький чорний плащ, що приховував стареньку, не даючи добре її розгледіти.

      -   Чим я можу допомогти Вам, Ведушко? – спитала розгублена Ксана.

      -   Порятуй Прип’ять і чорнобильські ліси. Ти можеш це зробити, дитинко!

      -   Але як? – аж скрикнула від несподіванки ошелешена дівчина.

      -   Аби дізнатися, ти маєш поїхати до Чорнобиля, - сказала гостя.

      -  Коли?

      -   Якнайшвидше! То ти згодна?

        Ксана трохи повагалася, але зрештою цікавість і молодість узяли гору над обережністю.

      -  Так, - відповіла вона.

      -   Тоді до зустрічі. Я чекатиму на тебе у «рудому лісі».

      Ведушка підвелася і, різко запахнувши свій плащ, шугнула угору великим чорним птахом.